«Паралельне СНД» та «балканські прецеденти»

До термінів «паралельне СНД» або «СНД-2», якими напівжартома позначають ЗМІ та окремі політики самопроголошені й ніким не визнані сепаратистські регіони — Придністров’я (Молдова), Абхазію, Південну Осетію (Грузія) та Нагірний Карабах (Азербайджан), — днями додалася нова гучна назва. В результаті сухумської зустрічі так званих президентів та міністрів закордонних справ трьох із них (представники Нагірного Карабаху не брали участі) на світ народилася декларація, що проголосила створення «Спільноти за демократію та права народів». У ній зазначено, що головною метою цієї спільноти є «завершення політико-правового оформлення розпаду СРСР шляхом визнання міжнародної правосуб’єктності республік Абхазія, Придністров’я та Південна Осетія», а також створення спільних «миротворчих сил» для надання допомоги в разі військової агресії. Про політичну спрямованість цієї ініціативи свідчило не тільки доволі прозоре мавпування назви «Спільнота за демократію й економічний розвиток — ГУАМ», а й неприхована позиція спостерігачів із Держдуми Росії, які відверто визначили це новоутворення як «анти-ГУАМ».

Поштовхом до пожвавлення зусиль членів нової «спільноти» з метою здобути міжнародне визнання став, безумовно, розвиток подій на Балканах — зокрема на теренах держав, що утворилися після розпаду Югославської Федеративної Республіки. Особлива зацікавленість лідерів невизнаних пострадянських псевдодержав пояснюється формальним збігом політичних планів — головним чином відокремлення від держав, на територіях яких містяться ці утворення. Їхні правлячі еліти плекають надію посилити свої позиції за рахунок створення в Балканському регіоні міжнародних прецедентів чи певних «моделей», на які можна посилатися для обґрунтування своєї «державності» під гаслами «права на самовизначення» чи «волевиявлення народу» шляхом референдумів (плебісцитів).

Такі сподівання посилюються й відповідними заявами відомих російських політиків та держчиновників, створюючи враження, що в разі проголошення незалежності невизнаними пострадянськими республіками Москва, спираючись на свіжі балканські прецеденти, дозволить собі їх офіційно визнати. Справді, на початку року Кремль, здавалося, зробив серйозну ставку на Косово. Зрештою президент Путін наголосив, що визнання державної незалежності Косова означає появу універсальної моделі, згідно з якою міжнародна спільнота повинна вирішувати проблеми й інших сепаратистів (що виглядало не дуже логічним з огляду на принаймні теоретичну можливість поширення такої моделі на ситуацію всередині самої Російської Федерації). Але вже в квітні ставлення до проблеми Косова помітно змінилося, а після успішного референдуму щодо незалежності Чорногорії саме цей прецедент посів центральне місце в намаганнях виправдати спроби надати міжнародної легітимності самопроголошеним пострадянським республікам.

Проте, незважаючи на політичну «ефектність» (але не ефективність) такої підтримки, навряд чи можна говорити про надійне юридичне обґрунтування цих зусиль. Скоріше за все, вони так і залишаться декларативним виявом російської «солідарності» з переважно проросійськи налаштованими лідерами сепаратистів і не перейдуть у площину таких відповідальних дій, як офіційне державне визнання. Хоча б тому, що цей крок не має шансів на підтримку з боку інших потужних гравців на міжнародній арені, внаслідок чого відбулося б подальше протиставлення Росії міжнародній спільноті, що об’єктивно посприяло б не посиленню, а, навпаки, ослабленню російських геополітичних позицій.

І все ж таки — чому саме годі сподіватися на можливість застосувати чи то косовський, чи то чорногорський прецедент для розв’язання пострадянських «заморожених конфліктів»? Насамперед тому, що право народу на самовизначення жодним чином не можна ототожнювати з правом на відокремлення від держав, існуючих у межах загальновизнаних кордонів. Таке твердження є не чим іншим, як свідомою чи несвідомою політичною маніпуляцією суспільною думкою. Дуже коротко, право на самовизначення означає, в першу чергу, легітимність заходів, спрямованих на збереження та розвиток власної культури, мови, традицій цілісних етнокультурних спільнот (народів, етносів). Зокрема шляхом запровадження різних форм самоврядування. В міжнародному праві цей загальний принцип існує у двох вимірах: «внутрішньому» та «зовнішньому». І якщо принцип «внутрішнього самовизначення» дедалі більше збігається з розвитком міжнародних норм та стандартів захисту прав меншин усередині держави, «зовнішнє самовизначення», тобто право вирішувати питання політичного устрою певної території чи регіону (що фактично означає право на відокремлення) є предметом не міжнародного, а внутрішнього, національного права. Тому визначальним чинником у вирішенні таких питань є законодавство офіційно визнаної держави, яке може передбачати — або не передбачати — можливість відокремлення якихось її частин. Саме тому — як для вирішення болючого питання Косова, так і для проведення й подальшого міжнародного визнання результатів референдуму щодо незалежності Чорногорії — необхідним чинником була згода Сербії. Маючи на увазі наявність таких потужних важелів впливу на сербських політиків, як перспектива членства в ЄС, легко зрозуміти, чому таки вдалося здобути підтримку цих нелегких для сербського уряду рішень.

До того слід додати, що світова практика ухвалення позитивних рішень щодо появи на мапі світу нових держав базується на кількох критеріях, найважливішими з яких вважаються: а) населення території, яке вимагає відокремлення, є не просто її жителями, а цілісним «народом» (у більшості випадків — майбутнім титульним етносом); б) держава, від якої прагне відокремитися сепаратистський регіон, брутально порушує права людини; в) ані в національному, ані в міжнародному праві не існує жодного іншого ефективного способу розв’язання проблеми.

Скориставшись наведеними вище принципами й підходами, розгляньмо перебіг подій на Балканах. У випадку Чорногорії все виглядає доволі просто, оскільки нещодавнє здобуття нею незалежності можна вважати не чим іншим, як реалізацією «відкладеного права на зовнішнє самовизначення». Згадаймо, що після 1991 року умовою визнання нових незалежних держав, що утворилися після розпаду СРСР та ФРЮ, була наявність певного суверенітету ще в межах колишніх федерацій, формальною ознакою чого вважався статус колишніх федеральних республік («суб’єктів федерації»). Водночас такого права не було визнано за жодним автономним устроєм (що певною мірою пояснює й трагедію Чечні). Оскільки у складі ФРЮ було шість таких одиниць, а після розпаду сформувалося 5 незалежних республік плюс союз Сербії з Чорногорією, незалежність останньої чимало аналітиків розглядали як питання часу. Тому нещодавно проведений референдум лише реалізував, хоч і з запізненням, право Чорногорії на власну державність, закладене у підходах та критеріях визнання нових незалежних держав Центральної та Східної Європи.

У цьому контексті значно складнішою видається ситуація Косова, оскільки саме тут порушується наведена вище логіка й послідовність підходів до реалізації права на зовнішнє самовизначення. Тому зовсім не випадково і ЄС, і США, й усі інші «вершителі долі» цього міжнародного протекторату невпинно підкреслюють, що це є «особливий випадок», який не може слугувати моделлю чи прецедентом для вирішення інших суперечливих питань, пов’язаних із намаганнями здобути державну незалежність шляхом відокремлення певних територій від легітимних держав (не кажучи вже про «іредентизм», тобто спробу приєднатися до іншої держави).

З цього короткого огляду випливає, що вельми поширене уявлення про тяглу «двоїстість» і неподоланну суперечливість двох основоположних принципів сучасного світового устрою — жорсткого дотримання державного суверенітету й недоторканності державних кордонів, з одного боку, а з іншого — права націй на самовизначення, насправді не таке вже й розмите та невизначене. Зважаючи на розвиток норм міжнародного права та світової практики в контексті боротьби за визнання самопроголошених членів «паралельного СНД», можна дійти висновку: підстав поширити на них «балканські прецеденти» немає, оскільки ані Республіка Молдова, ані Грузія, ані Азербайджан ніколи не давали згоди на розшматування своєї території і навряд чи впровадять таку норму у власне законодавство. До того ж основні критерії, що уможливлюють створення та визнання нових незалежних держав (див. вище), жодною мірою не накладаються на відносини між цими державами та їхніми сепаратистськими регіонами. Навпаки, серйозні порушення прав людини саме в сепаратистських анклавах зафіксовані у звітах авторитетних міжнародних організацій. Це стосується численних та масових порушень — від і досі не залагоджених наслідків «етнічних чисток» — наприклад, в Абхазії та Нагірному Карабаху, до так званої лінгвістичної чистки, до якої вдалася адміністрація Тирасполя (ПМР) влітку 2004 року.

Додавши ж такі незаперечні факти, як нелегітимність урядів самопроголошених республік (пов’язана з їхньою відмовою готувати й проводити перші справді демократичні вибори під егідою ОБСЄ чи інших найвпливовіших міжнародних організацій); їхня маріонеткова природа (ці режими не є життєздатними без військової, політичної та економічної підтримки Росії чи, у випадку Нагірного Карабаху, з боку Вірменії); а також практично повна відсутність незалежної, незаангажованої преси (що неминуче призводить до браку об’єктивного інформування населення та унеможливлює розвиток його політичної культури), легко зрозуміти, що ніяких аналогій між випадками Косова і Чорногорії, з одного боку, та ситуаціями в пострадянських сепаратистських регіонах не існує.

Стосовно ж гучних заяв лідерів сепаратистів та «історичних подій» на кшталт створення «демократичних спільнот» та власних «миротворчих сил», варто було б використати ці матеріали для журналістських тренінгів, зокрема в галузі ведення «інформаційних війн», які Україна, на жаль, традиційно програє.