Молдовська дилема України

Відносини України з маленьким південно-західним сусідом містять у собі великий потенціал: у цих відносинах може бути випробувана й реалізована принципово нова модель регіонального лідерства України – європейського за духом і за змістом. Із допомогою послідовної та відкритої політики стосовно Молдови Україна може здобути такі необхідні їй нині «бонуси» у відносинах з Європейським Союзом, довести спроможність бути промоутером демократичного миру та стабільності в регіоні. Водночас на цьому напрямі містяться й небезпечні спокуси та капкани: вдавшись до пострадянської політики «старшого брата», помаранчева Україна може зазнати першого відчутного зовнішньополітичного фіаско. Отож Європа ми чи «Росія-2»? Відповідь на це запитання буде отримано найближчим часом.

Незважаючи на великі розміри, Україна донедавна не демонструвала лідерського хисту. Відсутність самостійної позиції і дефіцит авторитету протягом тривалого часу зумовлювали перебування України в тіні Росії. Протягом останніх тижнів нове керівництво України спробувало знайти нову формулу регіонального лідерства, насамперед у відносинах із Грузією та Молдовою. Трикутник Київ—Тбілісі—Кишинів може стати полем реалізації лідерських амбіцій нової України. Остання ознака цього – вислів президента Грузії Саакашвілі про роль України як роль «європейського локомотиву».

Однак реалізація стратегії лідерства потребує вибору її типу. Україна може запропонувати своїм сусідам по регіону два підходи до регіонального лідерства. Перший — це «Україна як Росія-2», тобто пострадянське лідерство, побудоване на парадигмі «старшого брата». При цьому Україна відтворить у відносинах з меншими партнерами стиль поведінки, який був властивий Росії у її відносинах із Україною та іншими державами СНД. Другий тип – лідерство європейського типу, що передбачає неухильну повагу та відповідальність більших країн перед меншими. Цей тип передбачає формування і підтримку привабливого образу України як авторитетної держави, як взірця для наслідування, тоді як перший тип базується виключно на ваговій (силовій) перевазі та економічній залежності. Для частини українських еліт європейське лідерство все ще залишається надто складною і незрозумілою матерією.

Очевидно, що нове керівництво України прагне до європейської моделі лідерства, однак це не виключає рецидивів старого способу мислення в поточній політиці. Навіть дуже прогресивні керівники можуть інколи потрапляти у «ментальні капкани», розставлені численними «гомо совєтікусами» на державній службі. Особливо якщо мову ведуть про лукаво витлумачені національні інтереси України.

Між старим і... старим?

Придністровський конфлікт – тема стара, але досі актуальна. Сепаратистський режим Смірнова все ще контролює не лише значну частину території Молдови, а й потужні потоки контрабанди, наркоторгівлі, торгівлі зброєю та людьми, що зумовлює незмінність ролі цього кримінального анклаву як «чорної дірки Європи», за влучним висловом міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Більша частина цих потоків прямує в Україну або через Україну, сприяючи криміналізації нашої й так не надто благополучної держави.

Що означає «вирішити придністровську проблему»? Відповідь однозначна: сприяти ліквідації режиму Смірнова та реінтегрувати Придністров’я у Молдову, надавши цій території широкі автономні права. Такої формули дотримується не тільки офіційний Кишинів, а й Європейський Союз (підтвердження цього – у Плані дій Молдова—ЄС) та США. Практично всі офіційні документи і заяви представників ЄС стосовно Молдови свідчать, що жодне інше рішення не може розглядатися як прийнятне. Такого ж погляду офіційно дотримується й Україна. Ось тільки практичні підходи Києва до проблеми донедавна змушували наших партнерів сумніватись у щирості українців.

Кучмівська Україна не заперечувала проти реінтеграції Молдови у принципі, однак жодним чином не сприяла рухові в цьому напрямі. Через частину українсько-молдовського кордону, контрольовану урядом «ПМР», здійснювався масштабний обіг товарів підприємств, що формували бюджет кримінального анклаву. В Європі досі пам’ятають українську тяганину з визнанням нових митних печаток Молдови під приводом турботи про придністровську економіку.

Режим Смірнова налагодив розгалужену систему лобіювання потрібної йому політики Києва. Численні лобістські групи камуфлювали свої комерційні інтереси цинічними байками про «захист інтересів українців», які живуть на лівобережжі Дністра. При цьому не уточнювалося, що головним (і єдиним!) суб’єктом системного порушення прав етнічних українців в анклаві виступає саме уряд «ПМР», основними ланками досі є силові структури на чолі з усесильним МДБ ПМР. Треба додати, що маніпулювання тезою про українську меншину чітко простежується на абсолютно незбалансованому рівні уваги, яку Україна приділяла культурно-освітнім потребам українців Придністров’я, порівняно з українцями самої Молдови, наприклад тими, які живуть у Гагаузії.

Нова Україна намагається засвідчити відданість європейській системі цінностей. Але в той час, коли політичне керівництво країни збирає овації в європейських столицях, чиновникам середньої ланки подекуди вдається переконати наших партнерів, що кучмівська Україна нікуди не зникла, вона навіть не зачаїлась — і відкрито декларує себе. Присутність численної делегації України на конференції з прикордонних та митних питань, організованій Фондом Фрідріха Еберта та Інститутом громадянського суспільства в Кишиневі 15 березня, засвідчила глибину вкорінення старих підходів — шкідливих і безсенсових.

Одному з авторів цих рядків випало спостерігати під час конференції за реакцією представників Кишинева і Брюсселя на виступ Посла з особливих доручень МЗС України Дмитра Ткача, який публічно відкинув саму необхідність проведення міжнародного моніторингу придністровської ділянки кордону (такий моніторинг є одним із ключових елементів політики ЄС у придністровському питанні) і запропонував спостерігачам ОБСЄ та ЄС спільно з молдовськими митниками розташуватись для проведення такого моніторингу... на території Молдови, тобто Придністров’я. Коментарі щодо позиції цього посадовця, приправлені переказами про його таємні зустрічі в Києві з високопоставленими емісарами Смірнова, стали популярними як у Кишиневі, так і в Брюсселі. Головний пафос цих коментарів: поки президент і міністри-політики говорять правильні речі, чиновники продовжують курс Леоніда Кучми.

У середу 30 березня в Києві, під час зустрічі з Трійкою ЄС, міністр Тарасюк недвозначно заявив, що Україна прийме на своїй території спостережну місію ЄС або ОБСЄ по придністровському кордону після надання їй відповідного мандата. Тобто все гаразд. Але чи отримають цю інформацію всі ті, хто недавно наслухався пана Ткача в Кишиневі? І чи спрацює вона, адже удару по репутації нової країни вже завдано?

Чи є в нас план?

Інше питання, що викликає побоювання, — двічі анонсований президентом Ющенком план врегулювання придністровського конфлікту. Зокрема вже пролунала обіцянка представити його на саміті ГУУАМ у Кишиневі 22 квітня поточного року. Цей план розробляється непублічно, в основному в структурах РНБО і невдовзі може бути оприлюднений як офіційна позиція і пропозиція України.

Редакція «ДТ» зв’язувалася з прес-секретарем Петра Порошенка Іриною Фріс із проханням надати інформацію хоча б про основні тези цього плану, але на момент підписання номера до друку відповіді ми так і не одержали.

Тим часом експерти висловлюють побоювання, що вже після прийняття документа може виявитися схожість запропонованого плану із сумної долі «меморандумом Козака», що його російська сторона намагалася нав’язати Молдові (за підтримки кучмівської України) у 2003 році. Тепер, після чергового невдалого втручання у виборчі процеси на пострадянському просторі (цього разу — намагань повалити нелюбий Кремлю «режим Вороніна»), Росія погрожує застосуванням економічних санкцій проти Молдови, якщо та не повернеться до, здавалося б, уже зданого в архів історії плану федералізації, розробленого Дмитром Козаком, заступником голови АП Російської Федерації. Україні не слід повторювати сумний досвід великого сусіда, якщо вона щиро бажає вирішити питання, а не вкотре «законсервувати» його.

Українсько-молдовська дилема навряд чи може бути успішно вирішена в київських кабінетах, без регулярного і чесного діалогу з Кишиневом, а також без істотного поліпшення двосторонніх відносин України з Румунією – країною, яка брала активну участь на першому етапі врегулювання Придністровської кризи, але потім була виштовхнута з переговорного й миротворчого процесу зусиллями Росії та Придністров’я. Аргументом проти участі Румунії була «власна зацікавленість» цієї країни у молдовських проблемах. Але ж наявність власних інтересів як Росії, так і України теж поза сумнівами... Призначення першим заступником міністра закордонних справ Антона Бутейка – колишнього посла України в Румунії, який мав там значний авторитет, сподіваємося, сприятиме як залученню до плану врегулювання Придністровського конфлікту Румунії, так і розв’язанню низки проблем, що нагромадилися у двосторонніх відносинах протягом періоду правління минулого режиму.

В оптимальному варіанті, стратегія і тактика розв’язання такого складного й болючого питання, як «заморожений конфлікт» у Придністров’ї, мали б бути попередньо обговорені експертною спільнотою на рівні трьох сторін, найбільш зацікавлених у позитивному результаті, – Молдови, України і Румунії, з виходом на узгоджені рекомендації для ОБСЄ, ЄС, США та Росії.

На нашу думку, сама ідея розробки суто «українського» (тобто одностороннього) плану врегулювання проблем Молдови не зовсім відповідає принципам добросусідства та довіри – оскільки план стосується внутрішніх справ суверенної держави. Ініціативне лідерство України заслуговує схвалення лише за умови ретельного узгодження тексту документа перед його оприлюдненням. Інакше українська ініціатива може стати першим великим зовнішньополітичним провалом нової влади.

Що робити?

Україні варто розсекретити план врегулювання придністровської проблеми, який нині створюють у надрах РНБО, запросити до його обговорення незалежних експертів (не тільки з України, а й із Молдови, Румунії, ОБСЄ та ЄС). Обговорення плану в широкому форматі мінімізує ризик його подальшого провалу за сценарієм меморандуму Козака.

Першочерговою метою міжнародних зусиль має стати створення сприятливих зовнішніх умов для зміни влади в Придністров’ї: уряд Смірнова не може виступати суб’єктом переговорного процесу. Перекриття контрабандної торгівлі, що формує левову частку ВВП анклаву, може бути дієвим інструментом.

«ПМР» – потворний останній уламок СРСР — має бути елегантно, у мирний спосіб ліквідований спільними зусиллями України і Молдови під парасолькою Європейської спільноти та ОБСЄ. У цьому – спільний інтерес усіх легітимних сторін процесу, а також жителів анклаву, які досі перебувають заручниками тоталітарного режиму. Європейський патронат має стати гарантією неухильного дотримання гуманітарних прав усіх жителів лівобережної Молдови – незалежно від етнічної приналежності.

Ефективна участь у розв’язанні придністровської проблеми стане для України зовнішньополітичним «товаром», сумірним за вартістю з помаранчевою революцією, і значно підвищить шанси на успішну інтеграцію в європейську спільноту. Цілком можливо, разом із Молдовою.