Пакистан: між корупцією та військовою диктатурою

Висилаючи колишнього прем’єр-міністра Наваза Шаріфа з території Пакистану, президент Первез Мушарраф протиставив себе судовій владі. Таким чином він визнав, що не збирається вважати правомочним рішення пакистанського Верховного суду, а також те, що в Пакистані правосуддя має подвійні стандарти.

Виявившись достатньо кмітливим і спритним, аби заручитися підтримкою з боку Сполучених Штатів, генерал Мушарраф майстерно використав на свою користь зацікавлення Вашингтона у стабілізації в регіоні. Успішно спроектувавши себе як видатну постать у викорчовуванні тероризму на пакистанському ґрунті, він спромігся отримати стабільну підтримку від американських союзників. Проте американцям не під силу допомогти Первезу Мушаррафу в стабілізації пакистанської політичної системи, яка дедалі більше заглиблюється у стан хаосу. Громадяни країни прагнуть віднайти лідера, котрий був би здатен покласти край безладдю в країні. По суті, пакистанці опинилися перед необхідністю вибирати між двома не зовсім прийнятними для них варіантами: військовою диктатурою чи наверненням до ісламського халіфату.

Цілком очевидно, що правління генерала Мушаррафа — військова диктатура, яка тримається від 1999 року на насильстві як інструменті реалізації влади режиму, аби примусити всіх своїх політичних конкурентів замовкнути. Однак попри всі симпатії до нібито «політичного мученика» Наваза Шаріфа, його правління було нічим не краще. Корупція набула великого поширення в час діяльності його уряду, а таємна поліція діяла не менш жорстоко. На жаль, ситуація у Пакистані складається так, що ні одержимий бажанням за будь-яку ціну утриматися при владі президент Первез Мушарраф, ні два колишні прем’єр-міністри Наваз Шаріф і Беназір Бхутто не є кращим вибором для країни. Таке враження, що, окрім них, немає поважних і чесних альтернативних політиків, котрі могли б запропонувати інші шляхи виходу для пакистанського суспільства із затяжної кризи.

Хіба Наваз Шаріф піклується про долю демократії у Пакистані? Звичайно, ні. Забудькувата частина пакистанського населення, яка підтримує ідею його повернення, просто ігнорує той факт, наскільки недемократичним він був у часи перебування на посаді прем’єр-міністра. І не хоче пам’ятати про кричущі факти примноження його особистого багатства і непомірне збагачення членів сім’ї Шаріфа. Але найгіршими похідними тривалого політичного протистояння у Пакистані є те, що воно істотно ослабило можливість центральної влади протидіяти експансії й тискові радикальних ісламістів, які прагнуть усунення від влади військових та встановлення правління релігійних фанатиків на кшталт іранського. Це тривале протистояння зробило чинний уряд менш стійким і більш уразливим до тиску з боку ісламських фундаменталістів. Звісно, генерал Мушарраф — не найкращий варіант лідера для Пакистану, але якби опозиціонерам якимось чином вдалося усунути його від влади, то не можна виключати, що тоді Пакистан разом з Іраком і Алжиром цілком міг би стати одним із наступних фронтів, відкритих ісламістами у їхній світовій війні проти помірних мусульманських держав та Заходу.

Небезпечно бути сліпим захисником демократії й не визнавати того факту, що в такому стані, у якому сьогодні реально перебуває пакистанське суспільство, Пакистан просто не готовий до демократії у її західному вимірі. Для майбутнього країни ризиковано, що клептократ типу Наваза Шаріфа у змозі здобутися на таку популістську підтримку населення. Адже для Пакистану і решти світу залишення Первеза Мушаррафа біля керма влади означатиме, що ісламістам не вдасться найближчими роками силоміць захопити владу в країні.

Тим часом, видворяючи Шаріфа назад до Саудівської Аравії, генерал Мушарраф допустився помилки. Оскільки популярність колишнього прем’єра за останні декілька місяців значно зросла, рішення не дозволити йому залишитися в Пакистані може ще більше гальванізувати і, можливо, радикалізувати прихильників Шаріфа. Вдавшись до цього заходу, президент Мушарраф лише побільшив можливість розширення конфлікту між прихильниками Шаріфа і урядом. І, очевидно, тільки питання часу, коли вибухнуть нові потужні спалахи протистояння режимові, здатні дестабілізувати ситуацію в Пакистані. Замість того, щоб випускати пару, беручи участь у політиці, деякі з його прихильників, імовірно, можуть навіть вдатися до терористичних методів.

Тим часом у теперішній ситуації Пакистан потребує сильного лідера. Демократія не може спрацювати в умовах, коли народні маси неосвічені, затуркані релігійною пропагандою і необізнані з реальним політичним процесом. До того ж Пакистан потребує освіти і такого лідера, яким є Первез Мушарраф, який, попри свої помилки й вади, прораховує далекосяжні плани щодо майбутнього Пакистану і національної економіки.

Не можна виключати, що в умовах критичної ситуації, яка складається в країні, оптимальним рішенням стало б не зменшення, а збільшення ключових повноважень президента Мушаррафа. Можливо, сьогодні Пакистан потребує сильного диктатора, на кшталт такого, яким був свого часу іракський лідер Саддам Хусейн? Інакше ж практично неможливо втримати під контролем усі взаємоворогуючі пакистанські фракції, котрі лише розхитують стабільність країни й підштовхують її до рук ісламських екстремістів. Механічне перенесення на пакистанські терени західних моделей керування суспільством не може принести нічого позитивного. Такі спроби не спрацювали в Іраку і навряд чи можуть спрацювати в Пакистані.

Певною мірою можна сказати, що Пакистан — «держава-невдаха», яка продукує невдалих лідерів. Тоді як майже половина його населення безграмотна, уряд витрачає мільярди доларів на створення ядерної зброї. Хоча доречніше було б потурбуватися про якість життя свого населення: вивести на належний рівень охорону здоров’я, освіту й турботу про соціальну сферу. Коли Шаріф чи Бхутто, які не дуже відрізняються від Мушаррафа, намагаються видавати себе за рятівників демократії, це мало може переконати тих, хто уважно стежить за розвитком ситуації у цій країні. І доти, доки пакистанці терпітимуть при владі релігійних фанатиків та корумпованих чиновників, країна рухатиметься у бік анархії.

Якби зараз президент Мушарраф наважився провести у країні вільні й справедливі вибори, дуже ймовірно, що більшість пакис­танців проголосували б за релігій­них екстремістів, а Пакистан перетворився б на нестабільну дер­жаву типу Афганістану, але при цьому ще й із ядерною зброєю. Наразі генерал Мушарраф — єдиний, хто стримує початок використання ядерної зброї у війні проти Індії й Заходу. Говорячи про демократію на пакистанських теренах, не слід забувати, що саме «демократичним» шляхом було підписано папери щодо масового відкриття в Пакистані фундаменталістських медресе, які згодом стали базою для навчання терористів.

Можна знайти чимало прорахунків у правлінні генерала-президента, але за часи прем’єрства його опонентів Наваза Шаріфа і Беназір Бхутто відбувся значний спад пакистанської економіки, тоді як їхній особистий добробут зріс. Коли Мушарраф узяв країну під свій контроль, вона, окрім іншого, ще й потопала в «болоті корупції». Однак за час його керівництва економічне становище країни надзвичайно покращало, як і міжнародне становище Пакистану. Видається, що незмінною проблемою за всі 60 років існування пакистанської держави був невеликий вибір для його громадян — між корумпованими цивільними політичними діячами та військовими диктаторами. Недаремно в такій ситуації радикальний іслам отримує значну підтримку в пакистанському суспільстві. Пакистанці постійно перебувають на межі громадянської війни і війни зі своїми сусідами. Тому видається, що єдина можливість для Пакистану не дати зруйнувати себе — сильна і стабільна влада.

Очевидно, що Пакистан потребує нового лідерства. Але в жодному разі на цю роль не можуть претендувати колишні корумповані політичні діячі Наваз Шаріф і Беназір Бхутто. Вони лише здатні значно погіршити ситуацію. Якщо військове правління замінити на корумповану анархію, навіть коли вона подаватиметься як демократичне правління, результати завжди будуть провальні. Шаріф і Бхутто, ховаючись під парасолькою демократії, керуватимуться лише своїми меркантильними цілями — поверненням до вищих ешелонів влади і отриманням від цього, як і раніше, неконтрольованих фінансових дивідендів. Їхні намагання відверто провокуватимуть громадські заворушення, оскільки є релігійні й політичні екстремісти, котрі намагаються за будь-яку ціну зруйнувати стабільність. При цьому існує велика загроза, що ядерний арсенал Пакистану може опинитися в руках релігійних екстремістів, фанатиків і потенційних терористів…