«Північний потік-2». Труба на «прокладках»

До Дня Росії (12 червня) росіяни збиралися добудувати першу гілку «Північного потоку-2». Нині додався ще один привід — зустріч 16 червня Владіміра Путіна із Джо Байденом у Женеві.

Спочатку планували запустити в експлуатацію обидві гілки, але не встигнуть — санкції таки серйозно загальмували проєкт. Унаслідок цього він застиг більш як на рік, а юридично почав підозріло нагадувати сходку бомжів.

Уся будівельна техніка значиться на «прокладках»-одноденках. А серйозні компанії безпосередньо зв’язуватися з будівництвом не бажають. Зрештою страховиком є фірмочка, що отримала російську ліцензію за кілька днів, трубоукладач значиться за «мікропідприємством» із одним стільцем, і так по всьому ланцюжку.

У Німеччині «під потік» зареєстрували офіційну шарашкіну контору, державно-регіональний фонд, який опікується екологією та боротьбою за клімат і не підпадає під санкції. Чим смачно плюнули в обличчя місцевим «зеленим». А наразі через цю контору і замовляють послуги із добудовування трубопроводу.

Європейські партнери проєкту формально з нього зістрибнули, але недалеко. Нині вони значаться не в ранзі акціонерів: відтепер у них, бідолашних, по 10% акцій «у заставі за кредитом», про що вони невтомно нагадують. Схематоз, він і в Європі цілком популярний. Гроші не пахнуть.

Саму трубу укладає на дно багато разів перепродана баржа «Фортуна», побудована в Китаї, яка повзе по якорях. Від початку лютого вона подолала більш як півсотні кілометрів, завершивши минулої суботи датську ділянку.

Теоретично вдвічі швидший трубоукладач «Академик Черский» перегнали аж із Далекого Сходу. Він півтора року нарізав кола й виписував петлі в Індійському й Атлантичному океанах і Балтикою. На саму трасу трубопроводу судно змогло стати лише наприкінці квітня і за місяць не проклало й восьми кілометрів. Там є проблеми із системою динамічного позиціонування і просто бракує людей, які вміють будувати.

Загалом навчаються в буквальному сенсі просто на ходу. Як це позначиться на якості робіт — питання цікаве. Останні кілька днів трубоукладач повзе трубою... назад, намагаючись виправити брак.

До речі, сертифікатор «Північного потоку-2», який мав приймати виконану роботу, із проєкту також утік. Але когось знайдуть. Хоча це складніше, зовсім уже бомжа, теоретично, не можна, Євросоюз усе-таки.

Варто віддати належне німецьким планувальникам, вони (на відміну від «газпромівців») чітко знали, що росіяни всі початкові терміни зірвуть. І відразу заклалися на дуже низькі темпи укладання труби (400 метрів на день), або майже втричі нижчі за можливі.

Росіяни їх, звісно, теж зірвали, проте... півсотні кілометрів датської ділянки перша нитка газопроводу (гілка «В») таки подолала. Нині залишилося прокласти вісім кілометрів у німецьких водах.

Там іще точаться суперечки з екологами, але німецький уряд твердо налаштований дотиснути всі перешкоди. І половину ділянки у водах Німеччини баржа вже подолала. Ба більше, від екологів будівництво нині прикривають аж чотири німецькі рибальські судна. Коли раптом щось, просто-таки відштовхуватимуть корпусами.

Якщо називати речі своїми іменами, то одну з гілок майже побудовано (на 99,3%). Причому на 95% іще 2019 року цілком західними профі. Нині вони ж потягнуть польську «Балтійську трубу», що конкурує з «Північним потоком-2». Нічого особистого, просто бізнес.

Узимку позаминулого року прибрати їх допомогли лише санкції Дональда Трампа й позиція Данії, яка затягнула видачу дозволів. Ну й жадібність Москви, яка гнала обидві нитки відразу навіть напередодні санкцій. Одну вона устигла б. Отже, хоча нині темп прокладки уп’ятеро нижчий за тодішній, загалом його вистачає. Свій орден капітан «Фортуни» заробив.

Довша ділянка (нитка «А»), де колупається «Академик Черский», може бути готовою до початку жовтня. Туди ж можуть кинути й явно більш освоєну «Фортуну», яка звільниться. Наземне продовження «Північного потоку-2» — трубопровід EUGAL у бік Чехії — вже готове.

Нафтогаз

Група підтримки проєкту теж є цілком зрозумілою. Це Німеччина, Австрія, Нідерланди та, мабуть, Чехія (де обговорюють успіхи російських підривників на її складах зі снарядами).

Однак публічно світиться лише Німеччина. Її протистояння з цього приводу із США вже стало звичним. І Берлін таки дотиснув Білий дім. Вашингтон за каденції нового президента власні позиції здав.

Нових санкцій не надто багато, вони здебільшого доповнюють трампівські. Удар по страховиках і сертифікації є болісним, але він був очікуваним. Ба більше, були шанси їхню нову хвилю, яку взимку відклали на травень, зустріти вже готовою трубою. Тут, щоправда, наразі допомогла явна нездатність «Газпрому» вкластися у вікно. Але це мало що змінило, фактично санкції виявилися «суто на відчепися».

Про що днями Байден сам заявив: «Його майже повністю завершено... Вважаю, що впроваджувати санкції нині контрпродуктивно з погляду наших європейських відносин».

Причина вагань США є зрозумілою, хоча для кремлінів — образлива, а для України — тривожна. США не вважають Кремль головним геополітичним противником, це місце перейшло до Китаю. І Штатам у цьому потрібна підтримка Берліна (та й Європи). А ще вони бояться зовсім перетиснути Москву до статусу підручного Пекіна. Через це — й відверті метання галявиною Вайт хаусу.

У Берліні, втім, не все так монолітно. Нинішня коаліція виступає за добудову, але 26 вересня у неї вибори із пристойними шансами за їхніми підсумками піти в опозицію. Тож трубу щосили гнатимуть до цієї дати.

«Прокладки» для лохів

Проєкт давно перестав бути (якщо взагалі колись був) економічним. Основна мета — навіть не позбавити Україну грошей від транзиту, а відв’язати енергопостачання Європи від нас. Середньому європейцю абсолютно наплювати на ситуацію в Криму, де розташований Донбас, він теж погано уявляє (киянин про греко-турецькі танкові бої на Кіпрі теж небагато чув). А от ціни на побутовий газ — це ближче та зрозуміліше.

Німеччина ж прагне стати ключовим вузлом поставок газу зі східного напрямку (нитки в Балтиці загальною потужністю 110 млрд кубометрів). Половину цього газу можна перепродавати далі. Плюс Берлін уже вибив із Кремля права на допуск до прямого видобутку газу в Сибіру, із того ж таки Південно-Російського родовища і блоків ачимовських покладів Уренгойського родовища. Частину з них наразі пригальмували, але дозволи залишилися.

Курт Бок і Алєксєй Міллер під час підписання Угоди про закриття операції з обміну активами між «Газпромом» і Wintershall

«Газпром»

У травні німецькі експерти знову провели серію зустрічей на цю тему. Якщо коротко: чергове бла-бла-бла. Римейк 2019 року. Німецька DW гендерно-нейтрально написала: «Простого рішення проблеми «Північного потоку-2» — добудованого чи ні — ніхто з європейських і американських експертів не бачить».

Цікавими є хіба що зміщені оцінки. Конкретика зникла взагалі, зате з’явилися фантазії. Більшість експертів навіть не заїкалися про збереження бодай мінімального гарантованого обсягу транзиту через Україну (кілька років тому в Німеччині вийшла серія публікацій про те, що добрий «Газпром» залишить 30 млрд кубометрів, і як чудово це буде для Києва).

2019 року НАК «Нафтогаз України» вибила у «Газпрому» транзитний контракт із гарантованим прокачуванням 40 млрд кубометрів на рік. І в Берліні експерти роблять вигляд, що питання вирішено. Про маленьку деталь, що контракт укладено до початку 2025 року, воліють забути. Зате тепер нам люб’язно пропонують, що в світлому майбутньому ГТС України могла б стати шляхом доставки до ЄС «зеленого» і «блакитного» водню — водню, який одержують з допомогою відновлюваних джерел енергії або природного газу, відповідно. Причому коштом «ЄС спільно із США». Суцільні «в майбутньому» і «могла б». Звучить, наче цілковите знущання.

Невідомий дядечко створить електролізери, знайде електрику, на все це знадобиться багато мільярдів доларів. Потім налагодить виробництво водню й прокачає його трубами (які вони ж обізвали застарілими). Для геть повного щастя — джерелом «блакитного» водню позначено «газпромівський» газ.

Частину цих високонаукових фантазій цілком офіційно профінансувало МЗС ФРН.

А ще до «допомоги» пристебнули й «побажання інтеграції українських електромереж із європейськими». Дякуємо, але це інший проєкт, який жодного стосунку до газу не має. І тут ми вже якось без вас.

Теза про те, що вигода від ПП-2 стане помітною вже за кілька років «з огляду на припинення видобутку газу на найбільшому родовищі Гронінген у Нідерландах і спад видобутку у Великій Британії, Данії та самій Німеччині» (газовидобуток у ФРН зменшився з 10 до 5 млрд кубометрів), є притягнутою за вуха. Йдеться про той самий обсяг російського газу, тільки пропущений іншим коридором.

З огляду на це фраза про Росію, котра веде дезінформаційну кампанію проти Німеччини й чинить агресію проти України, прозвучала як формальність.

Неважко помітити, що Україні пропонують водень — «можливо, колись», Німеччині — чистоту рук, а «Газпрому» — трубу. Плюс Кремлю — свободу дій в Україні.

Зате Києву, майже знущаючись, пообіцяли «зробити пропозицію стати частиною «зеленої угоди» Євросоюзу, досягнувши кліматично нейтральної енергосистеми до 2050 року». Завіса. При цьому кілька разів наголосили, що «санкції проти «Північного потоку-2» б’ють по суверенітету не лише Німеччини, а й Євросоюзу», і щоб один із учасників конфлікту навколо «Північного потоку-2» не втратив обличчя, потрібен «бодай мінімальний консенсус».

Ну от, консенсусу досягнуто. Пан Байден майже підняв лапки... й вирушив покладати вінок на кладовище. (Оригінал повідомлення: It’s almost completely finished, Biden told reporters on Tuesday as he left the White House for a funeral in Wilmington, Delaware.)

Треба розуміти, що одним із чинників того, що навесні розгортання російських військ поблизу кордонів України не вилилося у щось серйозніше, є загроза перебоїв у постачанні газу до Європи. Повторюся, середньому європейцю загалом і бундесбюргерам зокрема на Україну начхати. За відсутності ж транзиту набір силових сценаріїв буде... більшим. А кількість охочих широко заплющити очі (звісно, висловивши «стурбованість») зросте. Це неполіткоректно звучить, але факт від цього не змінюється. І річ не в Німеччині.

Росіяни добре підігрівають просування «Північного потоку-2». Торік лише на три фірми із США пішло 4,4 млн дол. Навіть Україні перепав майже мільйон «зелених».

Кумедно, але один із колишніх спецпредставників США по Україні Курт Волкер нині працює у фірмі, яка лобіює ПП-2. В інтерв’ю «Голосу Америки» містер пояснив, що його особиста позиція стосовно «Північного потоку-2» не змінилася. Тож зарплату він, вочевидь, отримує з почуттям глибокої стурбованості. Але начебто тримається.

Та чому ми маємо зворушливо робити гарну міну й піклуватися про збереження їхнього безтурботного вигляду?

«Північний потік-2», незважаючи на велику кількість «прокладок», прямо порушує директиви ЄС про конкуренцію.

До труби має бути забезпечений конкурентний доступ інших постачальників газу. У трубі не має бути більш як половини «газпромівського» газу або пов’язаних із ним структур. Так, це порушує російську концепцію «єдиного експортного каналу» й зачепить інтереси європейських інвесторів у цю трубу. Так, це підірве окупність проєкту. Але це точно не наші проблеми.

Берлін прийняв євродирективи, і це щонайменше означає необхідність їх дотримуватися. Навіть попри зусилля російських лобістів по обидва боки океану.

Більшості еліти Німеччини (і не лише їй) глибоко начхати на інтереси України, то чому нас мають зачіпати терміни окупності цього проєкту?

Європа навіть «не нявкнула» щодо осушення південної частини нашої газотранспортної системи після введення в експлуатацію «Турецького потоку», де ще недавно як раз прокачували 30 млрд кубометрів.

Нині країни ЄС (Румунія, Угорщина) одержують або готуються одержувати газ із цієї труби. Оскільки він іде через Туреччину, директиви ЄС не працюють. Але Німеччина начебто ще в Євросоюзі.

Чому Берлін і Брюссель мусять ретельно охороняти спокій єдиного експортного каналу «Газпрому» (гнати трубопровідний газ на експорт має право виключно ця монополія)?

У тій-таки Росії є охочі продавати газ. Це не рахуючи повністю замкненого газу Середньої Азії (він надходить до Китаю). У тому ж Казахстані попутний газ просто закачують назад у свердловини.

Росіяни дуже хочуть під час червневої зустрічі у Швейцарії поставити Байдена перед фактом, що «труба побудована, питання закрите», і працювати з позиції сили. Наполовину побудована, так. Та от щодо запуску є багато варіантів.

Берліну варто нагадати про те, що він десятки разів обіцяв врахувати інтереси України. Казочки про водень із російських ресурсів — це абсолютно не те.

Окреме питання про нас

Програму нарощування видобутку 2020 року до 20 млрд кубометрів повністю провалено. Видобуток не просто не наростили, його знизили. І потрібен детальний розбір ситуації із роздаванням пряників.

Програма НАК на 2025–2030 роки викликає гостре бажання знайти сміттєву корзину та... її розробників. Фактично не відновлено й контроль над «Укрнафтою», яка давно зменшила інвестиції мало не до нуля. Втім, це теми для окремої розмови.

Припинення транзиту катастрофою не стане, оскільки технічну підготовку до цього сценарію здійснили ще позаторік. Але для країни створить великі труднощі. І потребуватиме різкого скорочення (пардон, «оптимізації») газотранспортної системи. Причому на всіх рівнях — від магістральних до побутових.

Так, згідно з підрахунками генерального директора «Оператора ГТС України» Сергія Макогона, прямі й непрямі втрати України від запуску «Північного потоку-2» можуть становити 5–6 млрд дол. на рік. Це 1,4 млрд дол. прямих втрат через припинення транзиту і ще 2–3 млрд дол. через зростання вартості транспортування газу з Європейського Союзу.

Пояснюємо. Нині систему наповнено здебільшого (на дві третини) російським газом. У post-«потоковий» час доведеться купувати газ із Європи та фізично гнати його, перебуваючи в далекому куті газової системи Євросоюзу. Ну, а далі — по ланцюжку. Якщо подорожчає газ, то подорожчає весь наш експорт, наприклад, добрива. Також газ подорожчає для населення, відповідно, потрібно буде більше грошей виділяти на субсидії малозабезпеченим.

Можна, звісно, компенсувати за рахунок збільшення власного видобутку газу (але погляньмо на програму 20/20 та її бурові верстати «під парканом»). Розбір польотів уже перезрів. Колись програму називали «газ останнього шансу» — не вийшло. Але... «варто повторити», просто розумніше. Дурні вчаться на власних помилках, розумні — на чужих, ідіоти не вчаться взагалі. Розумними нас, що згаяли чотири роки, назвати важко, але це не привід ставати ідіотами.

Більше статей Ігоря Маскалевича читайте за посиланням.