Острів Свободи: пережити ембарго і дві холодні війни

Колись 20 липня 2015 р. увійде до підручників новітньої світової історії. Саме цього дня над заново відкритим посольством Республіки Куба в США урочисто підняли національний прапор. У 1961 р. в результаті націоналізації урядом Фіделя Кастро американських активів на Кубі і вислання представників США з надуманими обвинуваченнями дипломатичні відносини між країнами було припинено. І от, більш ніж через п'ятдесят років, ці відносини, нарешті, відновлено.

Нині оглядачі роблять акцент переважно на історичній значущості цієї події, адже напруга між Вашингтоном і Гаваною, по суті, залишається одним із небагатьох політичних "артефактів" часів Холодної війни. Відновлення дипломатичних відносин між двома країнами сприймається як відновлення природного, "мирного" порядку. Закривається сторінка історії, що передусім нагадує про Карибську кризу 1962 р., про ризик ядерної війни між світовими державами - і, звичайно, така подія не може не викликати ейфорії. Але що вона означає для сучасної політики? Вона має тільки символічну вагу чи змінить щось у геополітичних розкладках сучасного світу? І, нарешті, що зміниться для самої Куби та її жителів?

Трохи історії. В 1960 р. США наклали ембарго на торговельні відносини з соціалістичною Кубою. На сьогодні обмеження включають торгівлю практично в усіх сферах, крім продуктів сільського господарства, - завдяки тому, що Джордж Буш-молодший 2003 року дозволив їх експорт на Кубу. США посідають п'яте місце серед торговельних партнерів Гавани. Крім того, американські громадяни не мають права відвідувати Кубу з метою туризму. Такі поїздки дозволено насамперед кубинцям, які проживають у США і бажають відвідати родичів, студентам з освітньою метою та місіонерам. Нарешті, інвестиційна діяльність американських резидентів на Острові Свободи також значно обмежена, як і банківські перекази зі США на Кубу.

Позбавлений економічного підживлення від найближчих сусідів, режим Кастро швидко переорієнтувався на ідейних прибічників із Радянського Союзу. Про досягнутий ступінь залежності острова від СРСР свідчить один факт: з 1991 по 1993 рр., тобто після розпаду Союзу, кубинська економіка щорічно зменшувалася більш ніж на 10% ВВП. Звичайно, за економічну підтримку доводилося платити: Куба стала геополітичним і військовим союзником Москви. Саме тут на піку Холодної війни, коли людство опинилося на волосину від ядерного апокаліпсису, було розміщено радянські ядерні ракети, націлені на американські міста і бази. На щастя, Карибську кризу було успішно розвязано; але союзником СРСР Куба залишалася до останнього - хоча з початком перебудови Фідель і не пропускав можливості покритикувати Союз.

На початку 1990-х Кубі справді дісталося нелегко. Однак сьогодні номінальний ВВП країни втричі перевищує показник 1989 р. Для досягнення такого результату Фідель Кастро, а потім і його брат Рауль, котрий прийшов 2008 р. йому на зміну, змушені були переорієнтуватися на відносини з іншими торговельними партнерами. Зокрема третину кубинського імпорту нині забезпечує інша країна регіону, налаштована проти США, якою керує лівий уряд, - Венесуела. Насамперед венесуельці забезпечують постачання нафти. Понад 20% від загального обсягу зовнішньої торгівлі Куби припадає на Європейський Союз і приблизно 13% - на Китай. Майже половину від європейського імпорту з Куби становлять харчові продукти, напої та тютюнові вироби. Крім того, країна активно залучає іноземних туристів: кількість охочих побачити романтичний тропічний острівець соціалізму, як позиціонує себе Куба, зростає щороку і становить приблизно 3 млн відпочивальників на рік. Таким чином, Гавана заробляє валюту, потрібну для підтримки рівня життя в країні і нарощування імпорту.

Метою ембарго, введеного США, не раз офіційно називалася зміна правлячого режиму в Гавані і прихід до влади демократичних політиків. Цього, на думку авторів заходів, можна було досягти завдяки невдоволенню населення низьким рівнем життя. Однак, якщо в часи Холодної війни Кубу підтримував на плаву суперник, Радянський Союз, то нині джерела підтримки диверсифіковано, і половина головних торговельних партнерів Гавани - цілком демократичні держави. Таким чином, попри всі труднощі, кубинці пережили навіть найскладніші часи початку 1990-х без зміни режиму. Іншими словами, можна сказати, що мети американці не досягли.

Водночас Рауль Кастро, ставши президентом Куби 2008 р., справді запустив програму лібералізації економіки; завдяки йому на острів прийшли інвестиції, і він же легалізував на острові малий приватний бізнес. Кількість іноземних туристів зросла за цей час майже на мільйон. З одного боку, тепер вони могли почуватися на острові комфортніше й вільніше, з другого - туристичні фірми, передчуваючи можливість лібералізації режиму перетинання кордону зі США, підганяли туристів відвідати "соціалістичний рай", поки Куба не перетворилася на ще один звичайний тропічний острів. Однак чи стало ембарго причиною таких змін? Підстав так уважати немає. Швидше, більша відкритість світу дозволила Кубі реалізувати раніше закриті зовнішньоекономічні можливості, поліпшуючи тим самим власну економіку.

В економічному розумінні ембарго, звичайно, програшне для Куби, але, як видається, своєї мети воно однаково не досягає. Тим часом експерти оцінюють втрати самих США від ембарго в 1,2 млрд доларів щорічно. У чому ж сенс продовження такої невигідної й безплідної політики? Офіційна причина - численні порушення прав людини на Кубі. Водночас міжнародні організації не раз засуджували накладене Штатами ембарго за те, що воно саме призводить до порушень соціальних прав кубинців, погіршуючи їхнє життя. І, крім того, немає свідчень позитивних явищ, що стали результатом ембарго і загалом жорсткої політики щодо Куби. Навпаки, більш відкрита позиція Барака Обами ще під час його перебування сенатором, коли він заявляв про потребу переглянути кубинську політику Штатів, може привести до зростання кількості поїздок американців на Кубу (і навпаки), доступу американських товарів і послуг на кубинські ринки, а також до полегшення доступу кубинців до Інтернету. Усе це може вплинути на настрої кубинців більшою мірою, ніж спроби тиску, що вже довели свою неефективність.

Однак питання Куби не обмежується аспектами економіки і прав людини. Геополітична вага острова, розташованого поблизу США, нікуди не поділася. Це чудово усвідомлюють Китай і Росія - дві держави, чия зовнішньополітична риторика побудована на переконаності, що епоха однополярного світу, pax Americana, дійшла кінця. Так, місяць тому Кубу відвідав Фань Чанлун, генерал Народно-визвольної армії Китаю, провівши серію зустрічей з найвищими чиновниками держави. Раніше колумбійська влада реєструвала нелегальне перевезення китайської зброї на Кубу. Поряд зі зрослим товарообігом між державами це свідчить про поглиблення інтересу Пекіна до Гавани.

Китай, традиційно для себе зацікавлений насамперед досягти певного впливу в усіх регіонах світу, і економічні відносини в концепції стратегічного партнерства для нього приоритетні. Водночас роль Куби в зовнішньополітичній риториці Росії останніх років нагадує часи Холодної війни. Так, Росія не поділяє комуністичну ідеологію; спільне в цих країн бачиться лише в антиамериканських настроях і декларативному протистоянні глобалізації на умовах Заходу, включаючи протистояння поширенню ліберальної демократії. Про економіку особливо й не йдеться. Справді, Росія забезпечує лише 1-2% від загальної зовнішньої торгівлі Куби, будучи тільки десятим за обсягом торгівлі партнером острова. Однак лейтмотивом у промовах російських дипломатів і "офіційних" експертів є не ідеологія й не економіка, а можливе військове партнерство.

У липні 2014 р. Росія прийняла рішення списати 90% боргу Куби перед РФ, що становило
32 млрд доларів. Цей крок на тлі очікувань негативного економічного ефекту від західних санкцій викликав сумніви серед деяких представників громадянського суспільства Росії - зокрема й тих, хто підтримував експансіоністську політику Путіна. Так, повернути цей борг від Куби було б важко. Водночас сенс цього рішення лежав не в економічній площині. З одного боку, це була плата за підтримку Кубою Росії в питанні Криму - зважаючи, що лише деякі держави підтримали анексію. З другого, - аванс за майбутнє стратегічне партнерство. Так, велися розмови про відновлення радянського радіоелектронного розвідувального центру в Лурдесі, інших форм військово- стратегічного партнерства.

У контексті китайських і російських претензій на вплив на Кубу продовжувати неефективну політику ембарго немає сенсу. Зважаючи на все, саме так уважає Барак Обама, котрий зробив усе для відновлення відносин між країнами і закликав Конгрес скасувати торговельні обмеження. І хоча шанси, що ця ініціатива пройде контрольовані республіканцями палати парламенту, невеликі, Обама задекларував готовність іти назустріч Гавані. Тільки так США можуть не програти в суперництві за вплив, а, навпаки, залучити Кубу на свою орбіту завдяки вибуховому зростанню товарообігу і потоку туристів. І якщо інтересам Китаю однаково місце на Кубі знайдеться завдяки його ролі як економічного партнера, то, що може нині запропонувати Гавані Росія, неясно.

Рауль Кастро заявив, що піде з поста президента 2018 року. "Братня династія" завершиться. Найімовірнішим "спадкоємцем" поста стане 55-річний Мігель Діас-Канель, віце-президент Державної ради Куби. Що ж зміниться? Поки що судити важко: брати Кастро настільки контролюють внутрішньополітичну арену країни, що іншим просто не залишається можливості проявити себе. Тому експерти різних видань висловлюють полярно протилежні погляди щодо його поглядів і того, наскільки Діас-Канель зможе реформувати країну. Його обрали наступником братів, і, якщо нічого не зміниться, він легко виграє вибори через три роки. І лише коли правління Кастро завершиться, ми зможемо побачити, чи очікують Кубу зміни. Не виключено, що Сполучені Штати за умови продовження розумної політики Обами зможуть значно збільшити свій вплив на Острові Свободи і у такий спосіб перегорнути одну з останніх сторінок Холодної війни.