ОСТАННІЙ КОМПРОМІС

Минулої неділі по багдадському телебаченню виступив міністр інформації Іраку Мухаммед Ас-Саххаф, який зачитав декрет президента про повну й остаточну амністію всіх ув’язнених, котрі відбувають покарання і затримані з політичних чи інших причин. Цей декрет, підписаний Саддамом Хусейном, поширювався навіть на злочинців, які чекали страти, і дезертирів з армії. За гратами мали залишитися лише шпигуни й зрадники батьківщини. Міністр заявив, що амністію оголошено на знак вдячності керівництва країни за одностайну підтримку президента Іраку на референдумі, що пройшов за тиждень до цього. Під час нього всі одинадцять із половиною мільйонів виборців підтвердили президентські повноваження Саддама Хусейна ще на сім років. Сам президент заявив, що стовідсоткову підтримку й лояльність населення йому забезпечили погрози США на адресу Іраку.

Не встиг міністр зачитати декрет, як натовпи родичів помчали до найбільшої іракської в’язниці «Абу Джейб» за три десятки кілометрів від Багдада. В очікуванні амністованих тисячі людей хором вигукували заздоровиці президенту Саддаму Хусейну й починали танцювати. Під натиском величезного натовпу не витримали ворота, й десятки людей увірвалися у двір в’язниці. Амністовані виходили, вигукуючи гасло: «Духом і кров’ю веди нас, Саддам!» Начальник в’язниці заявив спеціально привезеним сюди іноземним журналістам, що «Абу Джейб» порожня — її залишили всі ув’язнені, включно з іноземцями.

Оголошена амністія — якщо й не перша, то найбільша в історії Іраку. Вперше за 23 роки правління Саддама Хусейна амністували політв’язнів. Проте на Сполучені Штати такий неординарний вчинок особливого враження не справив. На думку держсекретаря США Коліна Пауелла, амністія — це типовий показушний жест «жорстокого диктатора». Ігноруючи події, що відбуваються в Іраку, Сполучені Штати продовжують шукати юридичні підстави для зміни влади в Багдаді. Особливого прогресу в цій справі поки що не спостерігається — Вашингтон, як і раніше, зайнятий дипломатичними маневрами в рамках Ради Безпеки ООН.

Досі між п’ятьма постійними членами цього органу, що володіють правом вето, немає згоди щодо загального варіанту резолюції по Іраку. Франція пропонує варіант двох резолюцій: перший, який стосується інспекторів, і другий — щодо застосування військової сили. Французький варіант ближчий до позиції Росії та Китаю. США, зрозуміло, проти такого підходу. Політичні спостерігачі вважають, що у французької пропозиції більше шансів бути прийнятою п’ятнадцятьма членами Ради Безпеки. Навіть британці, які підтримують американський проект, можуть пристати до більшості й проголосувати за дві резолюції.

Така жорстка позиція партнерів США по РБ ООН змусила американців погодитися на компроміс. Минулого понеділка вони представили членам Ради безпеки новий варіант іракської резолюції, в якій нібито врахували позицію своїх колег. Однак хоч у новому документі Вашингтон і пішов на деякі поступки, у ньому, як і раніше, немає жодної згадки про те, що початок бойових дій проти Іраку можливий лише за рішенням Радбезу. До того ж проект резолюції передбачає надання інспекторам таких безмежних повноважень, що не залишає Багдаду жодного іншого шансу, крім як відмовитися підкоритися рішенню РБ ООН, якщо його приймуть.

При цьому американці дали зрозуміти, що подальших поступок противникам силових підходів у вирішенні іракської проблеми не буде. За словами представника американського зовнішньополітичного відомства Річарда Баучера, Вашингтон наполягає на припиненні подальших дискусій на цю тему. Сам президент США заявив, що іракський лідер може врятувати свою країну від війни, приставши на вимоги ООН щодо інспекцій на іракських військових об’єктах. Проте, оскільки напередодні Джордж Буш підписав прийняту конгресом резолюцію, яка дозволяє президентові розпочати військові дії проти Іраку, зрозуміло, що на співробітництво Багдада з ООН у Вашингтоні не розраховують.

Загалом у своїй нинішній політиці адміністрація США керується, очевидно, двома міркуваннями. Перше — інспектори ніколи не потраплять до Іраку, а якщо й потраплять — то не зможуть працювати там ефективно. Друге — жодні інспектори, хоч би якою ефективною була їхня праця, не зможуть усунути від влади режим Саддама Хусейна. Зрозуміло, їх присутність у країні й робота могли б його послабити. Отож уявити подальше існування Іраку з нинішнім президентом на чолі Вашингтон просто не в змозі.

Проте вагомих підстав для застосування сили з метою усунення від влади режиму Саддама американці не мають. Адже зміна режиму в тій чи тій країні може бути наслідком виправданих силових дій, якщо керівники, проти яких вона спрямована, є моральними чудовиськами, такими, приміром, як нацисти. Миротворчі інтервенції для запобігання різанині та етнічним чисткам теж можуть приводити до встановлення нового режиму законним шляхом. Та оскільки для курдів, які проживають на півночі, створено зону безпеки, то нагальної потреби в миротворчій місії в Іраку на сьогодні немає. Режим у Багдаді вкрай репресивний і відразливий у моральному плані, але він не скоює масових убивств і не проводить етнічних чисток.

Єдина серйозна причина брати на приціл президента Іраку полягає в переконаності, що він ніколи не перестане прагнути заволодіти зброєю масового знищення. Та цього явно замало. За умов єднання міжнародного співтовариства, яке взяло на себе зобов’язання з реалізації угоди про проведення військових інспекцій і яке тримає з цією метою напоготові військових, Саддам, безперечно, поки що відмовиться від своїх намірів. І цей стан зберігатиметься доти, доки діють такі зобов’язання. З другого боку, чимало інших країн, у тому числі й демократичні (найкращий приклад — Індія), активно намагаються розробляти зброю масового знищення або вже мають її. Тож чи можуть ті ж таки американці бути впевненими, що майбутні іракські правителі, хай і лояльні до західного світу, не повернуться одного разу до проектів Саддама? Якщо Вашингтон так турбує безпека регіону, то військове інспектування видається набагато надійнішим засобом, ніж війна заради зміни режиму.

Проте механізми для стримування амбіцій авторитарних правителів, які з’явилися у світового співтовариства на початку XXI століття, Вашингтон явно не влаштовують. Чиновники в адміністрації США планують, очевидно, діяти за схемою, розробленою їхніми попередниками наприкінці Другої світової війни. Днями у світовій пресі з’явилася інформація, що Білий дім розробляє докладний план післявоєнного облаштування Іраку на зразок повоєнної окупації Японії, плануючи після повалення Саддама Хусейна посадити в цій країні військовий уряд на чолі з американцями. Цим планом передбачається також суд над іракськими лідерами як військовими злочинцями і перехід до обраного цивільного уряду, однак для здійснення його можуть знадобитися місяці чи навіть роки.

Передбачається, що на початковому етапі Іраком керуватиме високопоставлений американський військовий — можливо, командувач військ США в зоні Перської затоки генерал Томмі Френкс, який візьме на себе роль генерала Дугласа Макартура, що очолював перехідний уряд Японії після її капітуляції 1945 року. Очевидно, розглядаючи питання окупації Іраку, адміністрація США поступово звужує роль, яку колись планувала відвести в «постхусейнівському» уряді іракським опозиційним силам. Раніше думали, що саме опозиція сформує новий уряд Іраку. Сьогодні вперше адміністрація обговорює можливість тривалої окупації Іраку коаліційними військами під егідою США.

Цілком можливо, що опублікування цього плану й особливо згадка про суд над воєнними злочинцями можуть бути спробою адміністрації США вплинути на умонастрої іракських генералів, давши їм зрозуміти, що на них чекає нерадісне майбутнє, якщо вони не відмовляться від підтримки свого головнокомандувача.

Працівники адміністрації американського президента не приховують, що їх більше влаштовувало б, якби в результаті американського тиску в Іраку стався державний переворот. Проте вони гадають, що і в такому разі американським військовим доведеться ввійти на іракську територію й забезпечити взяття її під свій контроль, не так для повного знищення ОМП, як для запобігання анархії та забезпечення експлуатації іракських нафтових родовищ. Адже доки окупаційна влада контролює Ірак, вона, в принципі, контролює і другі за величиною у світі розвідані запаси нафти, що становлять понад десяту частину сумарних світових запасів.

Іракці ж, за планом США, через якийсь консультативний орган могли б допомагати американським військовим, а згодом цивільній адміністрації керувати країною. І тільки пізніше американці могли б передати всі владні повноваження місцевим чиновникам.

Опублікування зведень про план окупації Іраку є першим випадком, коли адміністрація США докладно описує, як вона керуватиме Іраком у перші дні й тижні вторгнення і як збереже цілісність цієї країни.

Особливого захоплення ці плани в експертів не викликали. Багато фахівців застерігають, що тривала окупація Іраку американськими військами може посилити напруженість на Близькому Сході і в мусульманському світі. До того ж запропонована ідея післявоєнного управління в Іраку заслабка в кадровому аспекті. У тій таки Німеччині після краху нацизму на вирішальні політичні посади можна було висувати людей, політично активних у часи Веймарської республіки. В Іраку ж таке неможливе хоча б тому, що партія БААС править тут довше, ніж перебували при владі німецькі нацисти. Наразі немає в Іраку й постаті, котра могла б згуртувати людей і якою в Афганістані, приміром, є колишній король Захір Шах.

Проте такі «дрібниці» для адміністрації Джорджа Буша уже неважливі. Адже рішення щодо війни вона прийняла. І це може спричинити найсерйознішу кризу в ООН за останні сорок років — позиції Франції, Росії і Китаю видаються занадто твердими, щоб їх можна було змінити. Навряд чи ситуацію врятує «гра» формулюваннями компромісної резолюції — тут американці вже чітко продемонстрували межі, до яких вони можуть іти на поступки. Схоже, незабаром стане остаточно зрозуміло, що для Вашингтона сьогодні важливіше — принципи ООН чи доля іракського диктатора.