Обама-2 та Україна: очікування і реалії

Коли бути абсолютно чесним, то занадто жвавий, навіть ажіотажний інтерес, із яким у нас в Україні реагують на вибори в провідних країнах світу, намагаючись вирахувати майбутній вплив їх результатів на нашу державу, викликає у мене відчуття певного внутрішнього дискомфорту. Це означає, що, попри 21 рік незалежного існування, навіть свої громадяни сприймають нашу державу здебільшого як об’єкт, а не суб’єкт світової політики, не як активного гравця, бодай у регіональній лізі.

Втім, для США, очевидно, можна зробити виняток - хоча б тому, що за підсумками голосування американських виборців уважно стежать в усіх столицях світу: така реальна вага цієї країни у міжнародних відносинах та світовій економіці. Рішення, що їх ухвалює черговий господар Білого дому, дуже часто безпосередньо позначаються на житті та добробуті мільйонів жителів інших держав.

США і Україна мають спільний досвід історично нетривалого, але досить інтенсивного двостороннього міждержавного спілкування. Починаючи з набуття Україною незалежності (залишимо виступ старшого Буша у Верховній Раді царині політичних анекдотів), США послідовно підтримували суверенітет і територіальну цілісність України. Траєкторія розвитку україно-американських відносин не завжди рухалася по висхідній, пройшовши через досить складні етапи (згадаймо бодай т.зв. «кольчужний скандал»). У цілому ж позитивна динаміка двосторонньої взаємодії, демократичні зміни всередині України створили необхідні передумови для підписання у грудні 2008 року українсько-американської Хартії про стратегічне партнерство, значимість якої підтвердила нова адміністрація Барака Обами. Трохи згодом було створено Комісію стратегічного партнерства (КСП) під головуванням міністра закордонних справ України та держсекретаря США.

На жаль, паралельно відбувалися інші процеси. У США наростали втома й навіть відверте роздратування хаосом, характерним для України 2009 року, неможливістю розвивати низку важливих для двосторонніх відносин питань, навіть отримати вчасну відповідь на подані американською стороною пропозиції. Це значною мірою пояснює певне полегшення, з яким у Вашингтоні сприйняли підсумки президентських виборів 2010 року: здавалося, що демократичний характер перегонів засвідчив проходження Україною «точки неповернення» до недемократичних процедур, а обіцяні новим главою Української держави та правлячою партією стабільність і реформи могли надати нового імпульсу розвиткові двосторонніх відносин у ряді важливих галузей. Відпущений Вашингтоном та його європейськими партнерами кредит довіри новій старій владі не був тотожний «карт-бланшу», але саме так сприйняв багато хто у владі мовчазну згоду Заходу на застосування «креативних підходів» до формування парламентської більшості.

Слід також визнати, що ще раніше, в період раннього Обами, прискорилося сповзання України вниз у рейтингу зовнішньополітичних пріоритетів США. Об’єктивно цьому сприяла світова економічна криза, дальше загострення ситуації на Близькому та Середньому Сході, у Північній Африці, проблеми, пов’язані з іранською ядерною програмою, завершення бойових операцій в Іраку та Афганістані, необхідність протидіяти зростанню військово-політичної потуги Китаю. Нарешті, адміністрація Обами зробила ставку на «перезавантаження» відносин із Росією. Все це зумовило виштовхування України на маргінес. З іншого боку, Вашингтон та деяких його ключових партнерів цілком задовольняла Україна в новій «редакції» - Україна, яка вгамувала власні амбіції щодо членства в ЄС і своїм проголошенням позаблокового статусу зняла з порядку денного питання про членство в НАТО, Україна, яка не створювала для «великих хлопців» непотрібних їм проблем із Росією.

Я не ставив собі за мету охарактеризувати відносини між Україною та США чи дослідити їх розвиток за останні роки. Натомість висловлені вище загальні зауваження, на мою думку, важливі для спроби спрогнозувати політику США щодо України на час другого терміну президента Обами. Її, на мій погляд, визначатимуть такі обставини.

По-перше, США й надалі розглядатимуть Україну як важливу країну в регіоні Центрально-Східної Європи. Водночас українсько-американські відносини поступово втрачатимуть характер партнерських і таких, що базуються на спільних демократичних цінностях та інтересах, однаковому або схожому баченні важливих проблем сучасності. Навряд чи випадково сторони досі не змогли визначити час проведення наступного засідання КСП. Малоймовірним видається проведення найближчим часом візитів або зустрічей на найвищому рівні.

По-друге, політика Вашингтона щодо України залишатиметься прагматичною і сфокусованою на реалізації конкретних, цікавих для США проектів, наприклад у галузі енергетики. Їхня вигідність для США зовсім не означає, що ці проекти не є корисними для України: зокрема, залучення американських інвестицій та технологій в енергетику - один із важливих чинників модернізації цієї галузі. Якщо modus operandi адміністрації Обами не зміниться, ці проекти матимуть визначений, не надто тривалий час реалізації й оцінюватимуться також у площині їхньої презентабельності для американської публіки як досягнення уряду США.

По-третє, у США з самого початку двосторонніх відносин із Україною зрозуміли, що їхнім інтересам відповідає сильна, суверенна (реально, а не декларативно) і демократична Україна. Саме така Україна здатна виступати надійним партнером США в регіоні. Ця тріада пояснює, чому в Сполучених Штатах завжди уважно стежили за розвитком внутрішньої ситуації в Україні, сприяли становленню та розбудові її демократичних інститутів. З урахуванням зазначеної обставини та процесу подальшої ерозії демократичних стандартів, який відбувається в Україні, в наступний період можна очікувати посилення уваги США до проблем демократії та прав людини у нашій державі (особливо враховуючи ту обставину, що «пом’якшувальний ефект» уранового проекту практично вичерпано).

На користь цього свідчать доволі жорсткі заяви з боку офіційних чинників США під час парламентських виборів в Україні. Складається враження, що вони стали несподіванкою для української влади. Дехто намагається пояснити їх появу дією «чинника Клінтон» і навіть пов’язувати певні надії на більшу стриманість зі зміною держсекретаря США. Всі ці фантазії є наслідком нерозуміння або незнання особливостей ухвали важливих зовнішньополітичних рішень у США: вони формуються в процесі міжвідомчої координації, в якому держдепартамент відіграє хоча й важливу, але лише одну з ролей. Останнє слово, надто в еру Обами, залишається за Білим домом.

У цьому контексті постає питання можливості застосування США санкцій проти окремих посадовців України. Наразі воно, навіть з урахуванням порушень, зареєстрованих міжнародними спостерігачами під час останніх парламентських виборів, може розглядатися як маловірогідний сценарій реагування, хіба Конгрес США ухвалить рішення, яке матиме не рекомендаційний, а зобов’язуючий характер. Деякі американські експерти вважають, що ситуація може набрати неприємного для української сторони розвитку в разі нових спроб застосування вибіркового правосуддя: цій проблематиці приділяє особливу увагу і виконавча гілка влади США.

Нарешті, проблема, яку неможливо оминути, - вплив російського чинника на українську політику Вашингтона на найближчі чотири роки. Значною мірою його інтенсивність пов’язують із подальшою долею політики американо-російського «перезавантаження», яку чинна адміністрація США зробила однією зі своїх зовнішньополітичних фішок.

На моє переконання, перезавантажити відносини з Росією американському урядові не вдалося: незважаючи на окремі медіатизовані досягнення (зокрема новий СТАРТ, сприяння РФ постачанню певних матеріалів натовському військовому контингенту в Афганістані), США не вдалося досягти головного - отримати підтримку Кремля в посиленні тиску на Іран з метою припинення його ядерної програми. До цього додалась обструкціоністська політика Росії з сирійського питання, яку дуже болісно сприймають у Вашингтоні. Зберігаються фундаментальні розходження з проблематики американської системи ПРО в Європі. Не змінилась і загальна тональність у двосторонніх відносинах, насамперед через позицію російського керівництва, яке почувається цілком комфортно всередині країни й назовні, зафіксувавши кнопку клімат-контролю у двосторонніх відносинах на позначці «прохолодно».

Чи готова адміністрація Обами зробити з цього висновки і відкоригувати свою політику на російському напрямі? Однозначної відповіді на зазначені запитання наразі немає. Єдине, чим ми можемо оперувати на даному етапі, - це відома обіцянка Обами виявити більшу «гнучкість» у питаннях ПРО та майже ентузіастична реакція на його переобрання з боку Д.Медведєва. Так чи інакше, категоричні висновки робити зарано: нова каденція Б.Обами ще навіть не розпочалася.

Говорячи про «перезавантаження», не слід забувати, що прихід до влади в Україні начебто русофільського уряду цілком вписувався в логіку цієї політики. Сьогодні ситуація, принаймні назовні, має вигляд зовсім інакший: україно-російські відносини, попри численні поступки Києва, перебувають у зоні активної турбулентності. Чи може офіційний Київ розраховувати на підтримку Вашингтона в цьому протистоянні? Історія наших відносин дає певні підстави для позитивної відповіді, але рівень підтримки, на яку може розраховувати уряд України у США та інших країнах демократичного світу, залежатиме як від внутрішньої ситуації, так і від готовності наших керманичів і нас самих виявити «стійкість хребта» при відстоюванні своїх національних інтересів. Так само у США і ЄС хочуть бути впевненими, що вибір на користь європейського напряму для України є свідомим і остаточним рішенням, а не одним із елементів візантійського пазла української політики.