Нова стара архітектура європейської безпеки

Величезний за своїми розмірами і значенням географічний простір, який, за вже шаблонним висловом, простягнувся від Ванкувера до Владивостока, вкотре в історії і вперше після 1991 року втягнувся в геополітичну гру історичної ваги. Одразу внесемо ясність — правила цієї гри не передбачають поділу гравців на поганих чи добрих. Кожен із них має свою правду, і вона варта уваги і розуміння з боку інших гравців. Ставка у грі надзвичайно висока — безпека і добробут держав і народів.

Початок цієї гри є неминучим результатом діяльності самих гравців — ключових держав. Принаймні протягом останнього десятиліття у перегонах за просування власних інтересів вони свідомо і несвідомо робили зовнішньополітичні кроки, які невпинно загострювали протиріччя між ними, в результаті створивши небувалу з часів холодної війни системну напругу в міжнародних відносинах. І всі вони несуть відповідальність за те, що цей географічний простір потребує тепер конструктивних розв’язок, нових ініціатив, здатних зміцнити розхитану будівлю безпеки.

Першою такою ініціативою стала пропозиція Російської Федерації розпочати діалог щодо нової архітектури європейської безпеки. Про останню говорили багато, але діяти почали лише після минулорічної війни в Грузії, коли президент РФ Д.Медведєв запропонував укласти Договір про європейську безпеку (ДЄБ). Договір має стати наріжним каменем у підвалинах безпекової будівлі. Офіційно оголошена мета цієї ініціативи заслуговує на всіляку підтримку, адже полягає вона у подоланні глибокої недовіри, яка запанувала у відносинах між основними гравцями світової політики, у забезпеченні відходу від застосування подвійних стандартів, у заміні хибних за суттю односторонніх підходів до розв’язання проблем безпеки на підходи колективні.

Питання, однак, полягає в тому, чи є вона реально, а не формально, справді конструктивною і справді новою? І, що ще більш важливо, чи спроможна вона розв’язати наявні суперечності, збалансувавши при цьому інтереси ключових гравців в інтересах людей і цілих народів, долі яких, власне, й розігруються?

За лаштунками гри

На початку 2009 року російське зовнішньополітичне відомство констатувало, що в 2008 році Росія «в цілому завершила етап «зосередження» і повернулася на міжнародну арену в ролі однієї з провідних держав світу». Ключовим у наведеній цитаті є навмисно взяте авторами в лапки слово «зосередження». Це слово — сигнал міжнародним партнерам Росії, потужніший за будь-які інші її тези та ініціативи, оскільки є прямою цитатою з легендарної ноти 1856 року геніального дипломата, міністра закордонних справ, а згодом і канцлера Росії, князя Олександра Горчакова. Вказуючи на цю історичну паралель, сучасні російські політики і дипломати проводять для своїх зарубіжних партнерів чітку аналогію між подіями останніх вісімнадцяти років та другої половини ХІХ століття.

Тоді, зраджена партнерами, економічно спустошена та політично принижена поразкою у Кримській війні Росія перебувала на краю прірви, але знайшла в собі сили утриматися від падіння ціною відмови від активної участі в міжнародних відносинах, де, на її думку, запанували подвійні стандарти і право сильного. Натомість Росія спрямувала зусилля на внутрішній розвиток. На обвинувачення ж нещодавніх кривдників у самоізоляції через сердитість на них Горчаков і відповів своєю історичною фразою: «Росія не сердиться, Росія зосереджується». З цього моменту Росія почала зосереджуватися, щоб через десятиліття тріумфально повернутися на міжнародну арену.

Історія повторюється, і після майже двох десятиліть зосереджування Росія вкотре повертається до великої геополітики як рівноправний гравець. Вона повертається, потребуючи тріумфу, на роль якого чудово підходить ДЄБ. Вона повертається, добре пам’ятаючи всі свої поразки, приклади застосування до неї подвійних стандартів та утиски з боку партнерів, але, хочеться сподіватися, при цьому на них не сердячись.

Зрозуміло, що за таких обставин одразу після повернення, ще практично на порозі, Москва вголос заявила про необхідність переглянути наявні правила гри з метою «формування справедливого та демократичного устрою світу». Зрештою, нічого нового. У світовій політиці так завжди було і так буде з Росією або з будь-якою іншою достойною державою, що має геополітичні амбіції і володіє інструментами для їх реалізації. Питання лише в тому, який саме світ ховається за цим російським формулюванням?

Тих, хто в цьому зв’язку очікує на новації від дипломатії нашої північної сусідки, найімовірніше, очікує розчарування. Уся підготовча робота Росії останніх років на цьо­му зовнішньополітичному напрямку свідчить про її прагнення не стільки створювати нову архітектуру європейської безпеки, скільки старими «дідівськими» методами відновити форму і зміст архітектури, яка існувала до 1991 року.

Щодо форми, то останніми роками з вуст російських політиків і дипломатів найчастіше звучала теза про неприпустимість розширення НАТО, яке, на їхню думку, є головним дестабілізуючим чинником європейської безпеки. Постійне привернення уваги до цієї проблематики мало свій результат — воно створило видимість її винятковості і відволікло увагу від інших, значно глибинніших процесів, які відбувалися за лаштунками.

У ці ж роки Росія малопомітно для широкого загалу вела системну і послідовну роботу зі створення інституційних механізмів власного геополітичного впливу на заміну зруйнованим Організації Варшавського договору та Ради економічної взаємодопомоги, які з 1949 до 1991 року власне і представляли її частину архітектури європейської безпеки. Бачачи на тому боці незмінні обличчя держав та їхніх об’єднань, які пережили бурю 1991 року, Москва, у свою чергу, почала збирати навколо себе старі й нові прихильні до неї держави і створювати власні нові об’єднання.

На Європейський Союз відповіли Євро-Азійським економічним співтовариством (його міг би доповнити ще й добре відомий Україні Єдиний економічний простір, але поки що не склалося), на загалом контрольовану західними партнерами Організацію безпеки та співробітництва в Європі — контрольованими Росією Співдруж­ністю незалежних держав та Шанхайською організацією співробітництва (разом з Китаєм), і на головний подразник — Організацію Північноатлантичного договору — теж знайшлася належна відповідь у вигляді Організації Договору про колективну безпеку.

Протягом певного часу ці організації залишалися крихітними карликами в геополітиці, яких ніхто не сприймав усерйоз. Навіть СНД сприймалася скоріше як зручна абревіатура для позначення пострадянського простору, ніж як реально діюче міждержавне об’єднання. Однак поступово організації набирали обертів, ставали дедалі помітнішими в регіонах своєї діяльності і на певному етапі з’ясувалося, що в розпорядженні Росії перебуває ціла мережа взаємопов’язаних інституцій, у яких вона відіграє провідну роль і членами яких є її ідеологічні партнери. Саме тоді й настав час вивести ці організації в люди.

Спочатку російська дипломатія напівформально і небезуспішно нав’язувала наявним безпековим організаціям співробітництво із власними креатурами, наголошувала на неможливості гарантування повноцінної безпеки та розвитку співробітництва без їхньої участі. А в грудні 2007 року пролунав перший офіційний гучний дзвоник. Тоді Росія і Білорусь в останній момент поставили під загрозу зриву засідання Ради міністрів ОБСЄ своєю, здавалося б, безневинною вимогою включити до одного з рішень цього заходу ОДКБ поруч із ЄС і НАТО.

Західні партнери до такого повороту були явно не готові, але, зрештою, ефект несподіванки спрацював і під тиском часу вони здалися. Символічний прорив відбувся — ЄС, НАТО і ОДКБ були поставлені в один ряд. Після цього залишалося лише розвивати успіх. І ось уже набирають нечуваних до цього обертів заяви російських представників усіх рівнів про неспроможність історично усталених організацій безпеки в Європі виконувати покладені на них завдання. Хоча цілком зрозуміло, що проблема не в самих можливостях цих організацій, які ще далеко не вичерпані, а в тому, що вони паралізовані протистоянням держав, у відносинах між якими запанували антагонізм інтересів та взаємна недовіра.

Паралельно, вже цілком формально, розвивається співробітництво загальновизнаних міжнародних організацій із новими. В рамках ООН та ОБСЄ держави — члени ОДКБ за прикладом Євросоюзу виступають єдиним фронтом, виголошуючи спільні заяви з окремих питань порядку ден­ного. У свою чергу, російський президент у ході саміту Росія—ЄС у листопаді 2008 року наголошує, що обговорювати нову архітектуру європейської безпеки слід із залученням не лише НАТО і ЄС, а й СНД та ОДКБ, при цьому остання оперативно заявляє про єдність підходів своїх держав-членів до цієї проблематики.

Якщо така взаємодія організацій і справді дає змогу зміцнювати безпеку та поліпшувати життя людей, її варто оцінювати тільки позитивно. Однак дедалі очевиднішим стає той факт, що з цілої низки ключових питань європейської безпеки позиції та оцінки, наприклад, НАТО і ЄС, з одного боку, і СНД та ОДКБ, з іншого, стають відкрито чи приховано, але діаметрально протилежними. Занадто часто на кожне слово одних знаходиться слово у відповідь інших.

Складається враження, що загальна мета російського курсу на розвиток цих організацій зовсім інша, — саме вони мають забезпечити паритетність позицій Росії та Заходу в геополітичній грі щодо колективної безпеки і саме по кордонах їхніх держав-членів за негативного розвитку подій пройде нова лінія безпеки в Європі.

Схожа ситуація склалася й зі змістом запропонованої нової архітектури європейської безпеки. У 1991 році втрата основного ворога в особі СРСР дала змогу зробити різкий поворот від так званої жорст­кої (роззброєння, контроль над озброєннями, військово-технічне співробітництво) до м’якої безпеки (захист прав людини та основних свобод, економічна і довкільна безпека). У найзагальніших рисах різницю між цими двома підходами можна представити так: якщо предметом взаємодії урядів з питань жорсткої безпеки є запобігання та врегулювання конфліктів між державами, то з питань м’якої безпеки — конфліктів між людиною і державою.

Саме у сфері м’якої безпеки Росія та її найближчі союзники і відчувають найбільший дискомфорт, перебуваючи під постійною критикою своїх західних партнерів. І принаймні часткове розв’язання цієї проблеми вбачається їм у поверненні до питань жорсткої безпеки. До цього вони інколи наполегливо закликають, а подеколи рішучими кроками й відверто підштовхують своїх партнерів. Звісно, правозахисна проблематика вже ніколи не буде на периферії уваги дер­жав, однак її збалансування питаннями жорсткої безпеки дозволило б Росії докорінно змінити характер дискусії з питань безпеки та, за привабливим висловом російських дипломатів, покращити «загальноєвропейський політичний клімат».

З таким-от багажем зовнішньополітичних завдань та інструментів їх досягнення Росія входить у гру. А що ж інші гравці, насамперед США і ЄС? З 1991 року, користуючись історичним моментом, вони всіма засобами нарощували власні потужності та розширювали сфери впливу, передусім шляхом приєднання колишніх соціалістичних держав до ЄС і НАТО та поширення дії різного характеру міжнародних норм на нові держави.

Через низку причин, і не в останню чергу через нову роль Росії, ці методи вже втрачають свою ефективність. Але на заміну їм нічого нового ані США, ані ЄС запропонувати не можуть. Вартою уваги є хіба що остання ініціатива президента США Б.Обами «перезавантажити» відносини з Росією. Очевидно, що цьому американському підходові наразі бракує конкретики, яка нехай і в загальних рисах, але все ж вже присутня в російській ініціативі щодо ДЄБ.

Та по суті очевидно, що на відміну від свого російського колеги Обама пропонує зосередитися не на перебудові нашого спільного дому, а на поліпшенні стосунків між сусідами, які його населяють. На перший погляд, це, безперечно, крок у правильному напрямку, оскільки спрямований він на покращення змісту, а не форми міжнародних відносин на євроатлантичному просторі. Головне, щоб американському лідерові вдалося наповнити цей курс реальним і конструктивним змістом і щоб система відносин із Росією не виявилася настільки ураженою вірусами, що, скільки її не перезавантажуй, вона все одно щоразу зависатиме.

Отже, в цілому видається, що за таких обставин головне завдання Вашингтона і Брюсселя в цій грі полягає в тому, щоб не втратити здобуті позиції і при цьому певним чином задовольнити вимоги Москви.

Гра

Уперше на міжнародному рівні Д.Медведєв закликав до роботи над ДЄБ ще 5 червня 2008 року в Берліні. Символізм очевидний, а мета ініціативи благородна. У місті, яке протягом десятиліть було однією з найгарячіших точок євроатлантичної безпеки і де «роз’єднувальна лінія» була не політичною тезою, а безжальною залізобетонною реальністю людського життя, російський президент закликав укласти новий договір з метою «подолання успадкованої від холодної війни конфронтаційної логіки в європейських справах» та формування системи колективної безпеки «рівної для всіх держав, без розділювальних ліній і без зон з різним рівнем безпеки».

Тоді на цю ініціативу не звернули належної уваги, вважаючи її черговим прикладом російської геополітичної риторики. Значною мірою так і було, а її виголошення взагалі могло бути лише даниною юридичній освіті Д.Медведєва, його професійній вірі в ефективність правових норм. Крім того, подальший розвиток подій дає підстави вважати, що на момент виголошення російська ідея залишалася саме ідеєю і конкретного змістового наповнення не мала. Не мала вона його і через два місяці, коли була озвучена вдруге. Проте цього разу ефект був зовсім інший.

На тлі численних обвинувачень на адресу Росії у протиправній війні проти Грузії повторена пропозиція Д.Медведєва розпочати консультації щодо нової архітектури європейської безпеки шляхом обговорення ДЄБ прозвучала дуже доречно. На користь було й те, що Д.Медведєву в цьому питанні відверто підіграв президент Франції Н.Саркозі. Перебуваючи в цейтноті під час переговорів зі своїм російським колегою на піку спроб припинити війну в Грузії, він підтримав його пропозицію, чим здивував багатьох спостерігачів. Адже ДЄБ як ініціатива Медведєва—Саркозі виглядав значно перспективніше, ніж як ініціатива одного Медведєва. На певний час здалося, що ідея ДЄБ таки зможе стати ефективним об’єднавчим інструментом. Втім, невдовзі марність цих сподівань стала очевидною.

Н.Саркозі продовжував надавати російському колезі свою підтримку аж доти, доки в жовтні та наприкінці листопада не прозвучали перші заяви В.Путіна і Д.Медведєва щодо змістового наповнення ДЄБ. Саме вони змусили французького президента схаменутися. І вже в лютому 2009 року в авторитетній французькій Le Monde з’явилася спільна стаття Н.Саркозі і канцлера Німеччини А.Меркель. Вона не лише продемонструвала глибину французько-німецького партнерства, а й у певному сенсі стала ввічливою спільною європейською антитезою тезам Путіна—Медведєва.

Після цієї публікації прізвища обох президентів дедалі рідше з’являлися поруч з абревіатурою «ДЄБ» і фразою «нова архітектура європейської безпеки» і це, зрештою, засвідчило повернення гравців на їхні традиційні місця. Розпочалася позиційна гра. Що ж віджахнуло європейців від основних принципів ДЄБ, озвучених російськими лідерами? Страх перед поверненням у минуле.

На думку Росії, в основу ДЄБ мають бути покладені п’ять принципів. Перші два полягають у тому, що жодна країна не має ексклюзивних прав на підтримання миру в Європі, та в необхідності встановлення базових параметрів контролю над озброєннями і розумної достатності у військовому будівництві. Важливіше значення для гри мають наступні три принципи, які вже ввійшли до політичного лексикону як принципи трьох «не»: не забезпечувати своєї безпеки за рахунок безпеки інших; не допускати дій, які послаблюють єдність загального простору безпеки; і, головне, — не дозволяти, щоб розвиток і розширення військових союзів завдавали шкоди іншим учасникам договору. Останній принцип є, безперечно, ключовим.

Ж.Ж.Руссо не без сумної іронії зауважував, що «є принципи для розмов, а інші для застосування в житті, і розбіжність між ними нікого не обурює». Хай там як у житті звичайному, але в надскладному житті міжнародному ці слова є дуже слушними. Загалом усі три «не» належать до першого виду принципів. Вони будуть ефективними в політичній розмові лідерів держав, але завдадуть шкоди, якщо стануть реальністю міжнародно-правового життя, та ще й на такому чутливому і вразливому просторі, як євроатлантичний.

Причина цього проста — на правовому рівні просто неможливо чітко передбачити всі форми порушень цих принципів, а отже, залишиться величезна «сіра зона» для подвійного тлумачення тих чи інших дій у світлі зобов’язань за ДЄБ. І, намагаючись втекти від проблеми подвійних стандартів, урешті-решт до неї ми й повернемося, однак тепер у набагато гострішій формі. Легко уявити, що обвинувачення в порушенні юридичних зобов’язань та заклики до відповідальності лунатимуть із завидною регулярністю.

Росія вважає існуючу архітектуру колективної безпеки в Європі «пошматкованою» і заявляє, що ці «шматки», маючи на увазі наявні організації безпеки, продемонстрували неспроможність виконувати свою основну функцію — гарантувати безпеку. Однак якщо ДЄБ і справді ґрунтуватиметься на трьох згаданих «не», то справжнього об’єднання «шматків» в одне гармонійне ціле не відбудеться. Натомість, скоріше, грубою білою ниткою до наявних «шматків» буде пришито нові (і це буде перша розділювальна лінія), виникнення яких сама ж російська сторона і намагається не допустити.

З відновленням впливу Росії, посиленням її закономірних розбіжностей з іншими партнерами в оцінках низки ключових проблем безпеки зведення в абсолют заборони на розширення військових союзів фактично створить нову розділювальну лінію в Європі, яка не знала цього поняття після завершення холодної війни. На даному етапі виглядає так, що з одного боку вона пройде по кордонах НАТО, а з іншого — ОДКБ та СНД. Для всіх інших держав, які з різних причин не належать до жодного із союзів, діятиме стара приказка — хто не встиг, той запізнився.

Як приклад візьмемо Україну, яка, зрештою, перебуває в центрі цієї геополітичної гри і, більше того, є однією з вагомих причин її початку (можлива позиція нашої держави щодо питання нової архітектури європейської безпеки — вкрай складне питання, яке потребує окремого висвітлення). Якщо ДЄБ ґрунтуватиметься на трьох «не» і Україна буде учасником цього договору, то легко уявити, що її курс на членство в НАТО або навіть окремі форми співробітництва з альянсом будуть кваліфіковані як найгрубіші порушення зобов’язань перед одними учасниками договору, а теоретично можливі аналогічні дії в рамках ОДКБ — перед іншими. Тож за будь-яких обставин Україні відводиться роль порушника міжнародно-правових зобов’язань, дестабілізуючого чинника європейської безпеки. І найсумніше, що такий самий ярлик буде навішено на неї в разі, якщо наша країна не приєднається до ДЄБ. Вихід залишається один — нейтралітет. Але кому потрібен нейтралітет, якщо він є вимушеним, а не вільним вибором народу?

За такого розвитку ситуації безпека в цілому та наявні протиріччя зокрема будуть законсервовані, що якраз і створить максимально сприятливе середовище для посилення конфронтації та виникнення нових розділювальних ліній. Такого повернення в минуле, коли нова архітектура європейської безпеки насправді виявиться старою архітектурою, яку з такими труднощами вдалося зруйнувати, і боїться Європа. Саме тому з її столиць усіх рівнів дедалі частіше лунають чіткі заяви про те, що до роботи над новою архітектурою вони готові, але свобода вибору військового союзу навіть не обговорюється, як і дієвість наявних організацій безпеки.

І ось тут слід зрозуміти, що такі заяви Європи насправді вже є тактичною перемогою Росії. По-перше — тому, що її ініціатива не була відкинута, а обговорюється, і дедалі більше держав визнають потребу оновлення архітектури європейської безпеки. Таким чином, Росії вдалося нейтралізувати першу хвилю недовіри з боку її партнерів, втягнути їх у діалог. І не так принципово тепер, чи буде він результативним і чи буде остаточний результат відповідати первинним цілям.

Важливого пропагандистського ефекту досягнуто — хай як дивно, але на тлі критично жорсткого російського зовнішньополітичного курсу останніх років завдяки ініціативі щодо ДЄБ вдалося створити підстави для того, щоб Росія увійшла в історію як держава, що в умовах системної кризи міжнародних відносин кінця першого десятиріччя ХХІ століття пропонувала конструктивні роз­в’яз­ки, прагнула зміцнення безпеки. І за правильної інформаційної роботи цілком можливо, що нащадки в ДЄБ — як у проваленій ініціативі або як у чинному міжнародному договорі — бачитимуть не стільки саму безпеку, скільки Росію в ролі поборника безпеки.

По-друге — тому, що європейські партнери всерйоз сприйняли три «не» і протидія їм підштовхуватиме їх до поступок. Насправді ж, наважимося припустити, що Росія чудово розуміє суперечливий характер перших двох «не» і неприйнятність третього для її партнерів. Проте вона продовжує активно наполягати на ключовому значенні саме цього принципу для власної безпеки.

З погляду її інтересів, це — чудова гра. Вимагаючи неприпустимо багато, Росія підвищує свої шанси на те, щоб отримати максимально можливе. Адже очевидно, що в обмін на відмову від цього «не» вона може розраховувати на істотні поступки в питаннях повернення до концепції жорсткої безпе­ки, на пом’якшення критики з проблематики м’якої безпеки, поступки щодо подальшої легітимації, під­несення підконтрольних їй міжнародних організацій. Росія послідовно йшла до цього, і сигнали про готовність іти на такі поступки вже можна помітити в заявах ряду євро­пейських дипломатів та експертів.

За такого сценарію, хоч би як завершилися переговори щодо нової архітектури європейської безпеки, в результаті отримаємо архітектуру стару — або символічно підправлену, яка існує зараз, або ж відновлену, яка тією чи іншою мірою існувала до 1991 року. На користь такого розвитку подій свідчить і постійно повторювана російськими представниками теза про те, що хоча Росія й наполягає на схваленні нових, єдиних для всіх, правил гри, але «нічого не збирається змінювати, ліквідовувати», що вона прагне не створювати для держав нові зобов’язання, а лише підтвердити наявні або з політичних перетворити їх на юридичні.

При цьому, однак, забувається, що така зміна форми архітектури в цілому чи окремих її елементів не змінює суті самої архітектури, а отже, й не вирішує наявних проблем, розбіжностей між гравцями, що збережуть свою гостроту. У цьому разі форма підмінює собою зміст, і невдоволення поступками, відчуття програшу та жага реваншу неминуче підштовхнуть гравців до чергового раунду гри.

Попередній досвід гравців

Історія, як бачимо, вкотре може повторитися. І щоб цього не сталося у вигляді трагедії, наведемо насамкінець одну історичну паралель. Наприкінці ХІХ століття ситуація в Європі за своєю складністю була дуже подібна до нашого сьогодення. Дедалі тугіше закручувався клубок протиріч провідних держав, дедалі більшало їхнє взаємне невдоволення. Росія після вимушеної паузи, спричиненої Кримською війною, повернулася в гру, в якій уже багато чого змінилося без урахування її інтересів. Німеччина захопила французькі Ельзас і Лотарингію і прагнула визнання своїх нових кордонів. Франція відчайдушно шукала шляхи для повернення втрачених територій. Англія постійно нарощувала свою військово-економічну потужність та ще й тінню була присутня ледь не в усіх європейських протистояннях та заворушеннях. Неспокійною була ситуація на Балканах, де перетиналися інтереси низки держав. Нарешті на Далекому Сході Росію турбувала Японія, війна з якою згодом справить важливий вплив на хід європейської історії.

І ось саме на такому тлі Росія, котрою лише чотири роки як правив молодий цар Микола ІІ, рівно за сто десять років до появи російської ініціативи щодо ДЄБ, у серпні 1898-го, запросила інші держави взяти участь у міжнародній конференції з метою забезпечення «справжнього і міцного миру» насамперед шляхом роззброєння та встановлення контролю над озброєннями. За великим рахунком, у тому історичному контексті амбітні цілі цієї ініціативи були аналогічні цілям, які ставляться тепер перед ДЄБ, — юридично закріпити нові правила геополітичної гри, які б гарантували безпеку держав. Для тогочасного світу така ініціатива була навіть більш сенсаційною, ніж сучасна спроба створити нову архітектуру безпеки.

Цікаво, що в 1898 році все було майже так само, як і в році 2008-му: ініціатива — спонтанна, її змістове наповнення — нульове. Внесено її було несподівано, без попередніх консультацій з іншими державами. Перша реакція на російське запрошення — недовіра як з боку урядів, так і народів. За іронією історії, найгострішою була позиція Франції, тогочасного голов­ного союзника Росії. Французька преса рясніла оцінками ініціативи на кшталт «слов’янська хитрість» та «німецький продукт». Але після першої хвилі недовіри й мовчання таки почалося активне публічне обговорення.

Усвідомлюючи надзвичайну складність завдання, Петербург із самого початку мало розраховував на успіх своєї ініціативи, але чітко усвідомлював, що сам факт її внесення матиме потужний пропагандистський ефект, забезпечить «глибоке шанування народів» російському самодержцеві, оскільки підкреслить роль Росії як миротворця. Тож коли в європейських державах цього пропагандистського ефекту було досягнуто, Петербург був схильний не продовжувати розпочату справу, а, натомість, тихо поховати ініціативу в рамках безконечних засідань експертів.

Попри всі перешкоди і сумніви, Перша конференція миру все ж таки відбулася всередині 1899 року в Гаазі. І хоча остаточні результати заходу істотно відрізнялися від первинної ідеї Росії, схвалені на ній документи та укладені договори таки створили нову архітектуру європейської безпеки. Її окремі елементи діють і донині, а дві зі схвалених конвенцій зробили справжню революцію в міжнародному праві. Це був успіх Росії.

Однак головний урок історії полягає все ж таки в іншому — схвалені в Гаазі договори не розв’язали ключових протиріч між державами. Право як, безперечно, потужний засіб регулювання відносин між ними не змогло відіграти свою конструктивну роль, і виникнення правил гри не викликало в держав почуття необхідності їх дотримуватися. Причина цього доволі проста — справжнім ключем до гарантування безпеки є внутрішні переконання та цінності гравців, а не обов’язкові для них юридичні норми, і там, де присутній істотний розрив між ними, право стає безсилим.

У результаті страх держав за власну безпеку і взаємне невдоволення лише посилювалися. Зокрема і з цієї причини сто років по тому історики справедливо називатимуть ті ДЄБи ХІХ століття «небезпечним фасадом, який створив міраж безпеки», міраж, усю позірність якого історія так наочно й жахливо продемонструє через п’ятнадцять років після гаазького тріумфу, коли почнеться Перша світова війна.