Німеччина-2021. Після однієї Меркель

Мабуть, усі добре пам'ятають картинку-мем, де на таймлайні 2000–2020 зображено зміну президентів у Росії та Україні. Наш мальовничий шлях від Кучми до Зеленського протиставляється незмінному Путіну, що нарощує ботоксну велич, — із коротким періодом його ж явлення в аватарі Мєдвєдєва. Майже ідентичний мем із трохи скромнішим таймлайном (2005–2020) є і з Ангелою Меркель: змінюються обличчя президентів США і Франції, спалахують і гаснуть зірки прем'єрів Італії та Великої Британії, забуваються імена глав європейських інституцій та генсеків ООН, і лише Фрау Канцлерін спостерігає за історичними перипетіями з мудрим спокоєм справжнього лідера.

Картинки, може, й схожі. Але є, як водиться, один нюанс. Якщо мем про Путіна вказує на пострадянський і псевдоімперський авторитаризм із домішкою маразму, то чи не ідентичний мем із Меркель наштовхує на зовсім інші думки. Виявляється, в рамках демократичних процесів можна бути прогресивною, брати на себе відповідальність, іти на ризиковані кроки… й залишатися при цьому надпопулярною серед електорату. Виявляється, можна творити історію, не впадаючи в дешевий популізм і залишаючись вірною християнським ідеалам aka (also known as) європейським цінностям.

З повним правом займаючи кабіну машиніста європейського локомотива й паралельно регулюючи світове перехрестя стежинок, які то збігаються, то розбігаються, Ангела Меркель здасться сьогодні просто незамінною. Не тільки для Німеччини. Для всієї тендітної архітектури нашого континенту.

Однак повернімося спочатку на десятиліття два назад. Тоді, на межі тисячоліть, після спростування ключової тези Фукуями та глобального рестарту історії Європу навідав не ідейний привид, а багатоликий полтергейст. Часом цинічний, часом брехливий, інколи просто дурний. Небезпечний у своїй невловимій всюдисущості.

Один за одним прямо в історичний «відбій» упали численні соціально-політичні карткові будиночки, які ще вчора задавалися камінними замками. Ковпаки магів перетворилися на циліндри фокусників. Налаштування збилися, надбудови тріснули по швах. Візіонерство змаліло до популізму.

І тут роль справжньої цитаделі взяв на себе інший «будиночок», він же «Ромб Меркель» (Merkel-Raute). Складається характерним зведенням долонь. Вважається одним із найбільш упізнаваних жестів у світі. Вистояв у штормі єврокризи, витримав не один шквал розгромної критики (see «Греція» або «Мігранти»), служив місцем сили (see «Трансатлатлантичне партнерство часів Дональда Трампа» або «Переговори з Путіним про Україну»), допомагав підбирати правильні й своєчасні слова («Якщо Європа не зможе впоратися з питанням біженців, то це вже не буде та Європа, про яку ми мріяли») і, нарешті, 2020-го став центральним корпусом дійової системи охорони здоров'я нації та національної економіки. Слава Меркель, яка, здавалося, блякне з наближенням до фіналу, знову засяяла. На передостанньому році політичної кар'єри вона, борець за свободу як вищу цінність, мусила звернутися до нації зі словами про сковуючі й відверто антидемократичні (в доковідному уявленні світу) заходи.

І її рейтинг злетів.

standard.co.uk

Меркель несла й продовжує нести світло. І за це вона, певна річ, заслуговує спокою. До того ж, як правильно кажуть, іти треба вчасно — щоб викликати загальне зітхання жалю, а не полегшення. І вже восени 2021-го в Німеччини буде новий канцлер. А в Європи — нове обличчя.

Вихід Меркель із політики й наступне запитання «Quo Vadis?» у німецькій локалізації — одна з топ-подій світового масштабу 2021 року. Неможливо окреслити ті ж таки «контури постковідного світу», що стали модною темою для політологів усіх мастей, не враховуючи майбутніх трансформацій у політиці Німеччини.

«Поживемо — побачимо»

Дані політичного барометра, які щотижня публікують у Німеччині, дозволяють уже тепер говорити про приблизне розсадження партій у новому скликанні парламенту. Як дисклеймер варто однак сказати, що дозволяв цей барометр говорити про перестановки-2021 уже років так півтора тому. Ось тільки світова вірусна коронація змістила акценти й підкоригувала цифри. Все-таки політику прогнозувати — це не мішки з вакцинами тягати. Хто знає, скільки ще буде сюрпризів!

Основна зміна в опитуваннях кінця 2020-го відносно 2019-го — різкий ривок уперед ХДС/ХСС і відтиснення на вочевидь другий план партії «Союз 90/Зелені». 2019 року, надихнувшись приголомшливими результатами на виборах до Європейського парламенту і йдучи у всіх опитуваннях пліч-о-пліч із ХДС/ХСС, німецькі «Зелені» напевно й про канцлерську посаду в думках мріяли. Ось і звалилася їм на голову корона. Жаль, правда, що не та.

Ставши за 2020 рік еталонним борцем із пандемією, Ангела Меркель не тільки свій особистий рейтинг підняла до рівня, задля якого декотрим діячам війни в сусідніх державах розв'язувати доводиться, а й своїй рідній партії перемогу на вересневих виборах забезпечила. Про порятунок нації промовчимо.

Партія, правда, все не зважиться назвати наступника. На середину січня християнські демократи запланували великі партійні збори (зважаючи на недекоративний характер німецького локдауна, «сходка» відбудеться в режимі онлайн). Тобто планували вони їх ще на весну 2020-го — після того, як колишня протеже Меркель і колишня ж глава ХДС Аннеґрет Крамп-Карренбауер остаточно втратила і патронат Фрау Канцлерін, і будь-які шанси на посаду канцлера та залишила велику політику, не встигнувши в ній нічим до пуття запам'ятатися. Виникла термінова потреба вибрати нового лідера партії — потенційного кандидата на перший номер у списках і кабінет на Віллі-Брандт-штрассе, 1. Що було далі, нагадувати не варто.

За час гарячкового для планети й тріумфального для християнських демократів 2020-го змінилися фаворити і на внутріпартійному рівні. Якщо вже в неймовірно далекому 2019-му було доречно говорити про великі шанси давнього суперника Меркель Фрідріха Мерца, то сьогодні букмекери (а це, зізнатися, найкращі політичні прогнозисти з інсайдерською інформацією, — у них же на кону не обнулювана від ефіру до ефіру репутація, а реальні гроші) говорять про перемогу прем'єра землі Північний Рейн-Вестфалія Арміна Лашета, який, навпаки, традиційно перебуває у списку фаворитів Меркель. По суті, невидима рука ковіду зробила вирішальний хід королеви, або, точніше сказати, хід корони.

Ось тільки немає жодного правила, яке б говорило про обов’язкове висування глави партії ХДС на кандидатуру канцлера від ХДС/ХСС. Є, скажімо, сформований звичай. Можна сказати, політична традиція. Але давайте відверто: кого цієї зими хвилюють такі дрібниці?

Маркус Зедер, лідер Християнсько-соціального союзу, молодшого союзника ХДС, прем'єр Баварії, видатний політик консервативно-ціннісного плану, вже давно фігурує в багатьох опитувальниках у відповідях на запитання «Якби довелося безпосередньо за канцлера голосувати, кого б ви підтримали?». І впевнено ці опитування виграє. Сам же Зедер за 2020 рік теж змінив риторику, перейшовши від «Моє місце в Баварії» до «Ну куди ви всі поспішаєте, подолаймо для початку пандемію та на місцеві вибори у двох регіонах у березні подивімося. А ось потім і поговоримо. Одне слово, поживемо – побачимо». Або, в перекладі з баварської: «Тенденцію бачу, схвалюю, хочу гарантій своєї перемоги».

Як заводити і не втрачати друзів. Посібник від ХДС/ХСС

depositphotos/cbies

Усі добре знають, що найцікавіше починається після виборів: стартують виснажливі коаліційні перемовини та узгодження тексту угоди, де необхідно виписати всі аспекти й акценти як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Поки що ситуація все-таки складається на користь варіанту «Коаліція Камуфляж» (чорний колір — ХДС/ХСС, зелений говорить сам за себе). Голосів має вистачити. Якщо ні — ризикує відбутися нарешті часто обговорювана коаліція «Ямайка» (ті ж самі + вільні демократи, FDP, чий жовтий партійний колір перетворює камуфляж на прапор острівної держави).

Варіант повторення так званої GroKo (широкої коаліції) малоймовірний, — соціальні демократи все ще не придумали, чим дивувати електорат, і, на жаль, наразі перебувають у стані мимовільного падіння рейтингу. Підтримувати ідейних противників, найстарішу партію Німеччини, християнських демократів могли б зобов'язати лише якісь особисті сантименти. Однак слово Realpolitik не просто так у Німеччині придумали. Та й бурхливість світових процесів спонукає шукати нові формати, а не знову серед одних і тих самих обридлих облич по урядових будівлях тинятися. А головне — і приклад консервативно-зеленої коаліції по сусідству є, де все ще непристойно молодий (із погляду ханж) та неймовірно прогресивний (із погляду романтиків) канцлер Австрії Себастьян Курц успішно співпрацює з «Зеленими», поступово перехоплюючи їхній порядок денний.

Швидше за все, після того, як світ одужає й повалить ковідну монархію (це не прогноз, а лише обережний оптимізм), зелена ідея знову повернеться в тренд. Адже і European Green Deal підписано, і кліматично нейтральний континент зразка 2050 року метою названий, і навіть Грета Тунберг за минулий рік не встигла зістарітися. Встигла зате в серпні повернутися в школу, а у вересні — з'їздити в Берлін і поспілкуватися з Ангелою Меркель про майбутні задуми. Союз із «Зеленими» видається нині вдалим рішенням — тим більше що ХДС/ХСС і так давно й щільно заклопотаний проблемою екології. У темі й Маркус Зедер, який раніше критикував «Союз 90/Зелені» за приватизацію напряму («Ну не тільки ж ви цим займаєтеся, майте совість!»), але назагал демонструє готовність до співпраці. Що вже казати про націлену на відставку Ангелу Меркель, яку прозвали Klimakanzlerin, ще перш ніж це стало мейнстрімом.

Є тільки один момент на шляху до укладення історичного союзу — свою цінність та трендовість розуміють і самі «Зелені». В уряді вони вже бували (на пару з соціал-демократами), навіть пост міністра закордонних справ Йошка Фішер тривалий час обіймав. На такі самі умови сьогодні йти не готові. Мовляв, дипломатія — це, звісно, цікаві представницькі функції, світ побачити можна, ораторське мистецтво підтягнути... але ми ж розуміємо, хто прийматиме рішення насправді. Сьогодні «Зелені» претендують на посаду міністра фінансів. Тобто хочуть сісти на потоки — тільки не в українському сенсі, а в сенсі збільшення потоку інвестицій та перерозподілу бюджетних коштів відповідно до свого стратегічного бачення. Понад те, для Брюсселя міністр фінансів — це друга за значущістю людина після канцлера. «Зелені» не просто хочуть в уряд. Вони хочуть у велику політику.

Камінь спотикання — так званий «чорний нуль», гордість і недоторканна святиня ХДС/ХСС. Суть проста: жодних кредитів, державні витрати фінансуються лише за рахунок бюджетних доходів. Простими математичними обчисленнями отримуємо нульову бюджетну заборгованість. Утім, особливий 2020-й примусив консерваторів трохи переглянути свій підхід у бік «чорного білянуля». Зразу ж і застерігши: «Це тільки на час пандемії, «чорний нуль» обов'язково повернеться». «Зеленим» же для їхніх амбіційних візіонерських проєктів цю стратегію необхідно змінити. Компроміс поки що уявити важко.

Ну й куди ж без Росії з її газовою трубою розбрату. Декларована позиція «Зелених» щодо Nord Stream-2, у спрощеному варіанті, звучить приблизно так: «Давайте без цих дивних російських підкатів по морю». А нинішній офіційний Берлін (і, певна річ, ХДС/ХСС), як ми знаємо, дотримується кардинально протилежного погляду: «Та яка тут, взагалі, політика. Чиста комерція. Вигода. Ну й не для нас же в конвертах, а для наших громадян. І Україні, само собою, всі гарантії дамо, що вони з гри в жодному разі не випадуть». Україну, правда, чомусь на слові «гарантії» пересмикує.

Поки що на варті стін європейської енергетичної безпеки від російської ієрихонської труби стоять насамперед США та оновлювані ними пакети санкцій. Паралельно Німеччина вилікувала Навального, доволі однозначним вордінгом звинуватила Кремль у спробі усунути опонента, Європа впровадила санкції, Росія відповіла — зокрема прицільно по Берліну, й ситуація продовжує залишатися напруженою. На «чисту комерцію» й only business це жодним чином не вплинуло. Очевидно, приводів засумніватися в російських партнерах німці не побачили. З іншого боку, є сумніви в тому, чи хотів сам Навальний стати причиною розвалу одного з флагманських імперських проєктів Росії.

Домовитися потенційним коаліційним партнерам буде складно. Але, звісно, можливо. Інакше доведеться ХДС/ХСС оновити свої сантименти до соціал-демократів. Ми ж уже згадували походження слова Realpolitik, так?

Місце на святі життя (t.b.c.)

 Звісно, і від особи канцлера, і від структури правлячої коаліції залежатиме дуже багато. Але вирішить усе передусім гегемон нинішніх світових розкладів — його величність ковід. Якщо спрацює вакцинація й не полізуть нові штами — німецький локомотив поступово повернеться на рейки. Очевидно, навіть великодушно допоможе вилікувати світ, заробляючи очки для післяпандемійних «веселих стартів». Усе це, до речі, може статися ще до відходу Меркель. Ба більше, все це може не статися взагалі.

Прихід Байдена до влади у Вашингтоні має, за ідеєю, ревіталізувати трансатлантичну співпрацю. І, вдало вийшовши з глобального локдауна, Ангела Меркель, зокрема, може присвятити цьому свої майже дембельські місяці правління. Різких деструктивних відкотів новий канцлер у майбутньому не робитиме, звісно. Однак для, скажімо, баварця Маркуса Зедера це могло б не стати справою, в яку треба вкласти душу. А бездушне партнерство все-таки завжди себе обмежує. В інших потенційних канцлерів теж, певна річ, можуть знайтися ближчі для них проєкти. Однак назагал слід очікувати конструктивного руху у бік поглиблення взаємовигідної співпраці.

Розіграється нова хвиля конкуренції і ревнощів серед лідерів держав — членів Євросоюзу за неформальне лідерство в ЄС. Активним буде Емманюель Макрон, якому, серед іншого, треба свої вибори у квітні 2022-го вигравати. Проявить себе й Себастьян Курц із сусідньої Австрії — багато в чому він нагадує жорсткішу альтернативу Меркель: до мігрантів і біженців підозрілий, багатьох не впускає, отже — береже свою країну. А Європу теж треба берегти. Можливо, згадає про колишні плани й Орбан. Список може доповнюватися.

Єдиним незмінним учасником самітів Норманді залишиться Владімір Путін. Можливо, Росія навіть спробує скористатися періодом перестановок у Німеччині, щоб упіймати нове керівництво країни в одну зі своїх фірмових пасток. З іншого боку — Меркель насправді небайдужа до долі України, окремим просуванням із врегулювання конфлікту ми зобов'язані особисто їй та її вмінню знаходити важелі тиску на Кремль і його хазяїна. Тож, можливо, якщо тема пожвавиться в першому півріччі 2021 року, вона ще скаже своє вагоме слово.

В іншому значних змін в україно-німецьких відносинах очікувати не варто. Підтримка реформ, фінансова й професійна, акцент на децентралізацію, готовність до діалогу, готовність зрозуміти, готовність часом виступити адвокатом на міжнародному рівні. Останнє буде особливо актуальним, якщо до влади прийдуть «Зелені», — про їхнє ставлення до нас і рівень залучення в наші справи можемо судити і з феноменальної діяльності Ребекки Гармс, і з організації Ukraine Verstehen, очолюваної екс-«зеленою» Марілуїзе Бекк. Ну й так — «Зелені» точно не бувають колишніми. Це ж глобальний світогляд, а не політичні погляди.

Етика, естетика і генерація смислів на берегах Шпреє

Новому лідерові та його команді точно не уникнути порівнянь із Ангелою Меркель. Однак і в атмосферу ненависті чи бушування з будь-якого приводу «25%» він не втрапить.

Буде час освоїтися. І спробувати вдихнути нові власні смисли в соціально-політичне життя Німеччини. Створити свою естетику, базуючись на своїй етиці — як, певна річ, і досвіді великих попередників.

Паралельно виникнуть комунікаційно-філософські дилеми. Чи готове буде нове керівництво жертвувати успішною «ілюзією справжності», говорити з людьми не емоціями, а правильно дібраними словами? І чи готове воно буде задля істини щодня ламати «четверту стіну» між державою та країною, не зводячи при цьому посередині суспільства нову Берлінську?

А головне запитання (а можливо, й запит) до нового лідера буде такий: чи звучить у його душі та сама «Ода до Радості», що об'єднала геній Шиллера й Бетховена, а заодно — і Європу? Чи, перефразовуючи, розуміє він, що Німеччина неможлива без Європи, а Європа немислима без Німеччини?

Географічно. Історично. Економічно.

Екзистенційно.

Більше статей Вадима Нагайчука читайте за посиланням.