НЕПРИЄДНАНА

Якщо десь у Європі виникає відчуття стерильності, це означає, що ви у Швейцарії. Ця країна вирізняється чистотою, точністю і принциповістю в усьому. Тут ніхто не квапиться, зате всі скрізь встигають. У мене на очах добродій зайшов у вагон поїзда за 10 секунд до відправки. Не застрибнув на підніжку тамбура з виряченими від поспіху очима, а вплив через автоматичні двері, м’яко сів у крісло частини вагона для курців і тихо задимів сигарою, щойно потяг рушив від перону. Це стиль їхнього життя — спокій, підкреслений добробут і демонстративна незалежність.

Після 1 травня швейцарці опинилися в унікальній ситуації. Десять нових членів Євросоюзу лише увиразнили існування білої плями на оперезаному жовтими зірками ЄС континенті. Тепер неприєднаними з розвинених у Західній Європі залишилися тільки Швейцарія і Норвегія. Одна живе за рахунок банків, страхових компаній і виробництва найдорожчих у світі годинників, друга — завдяки продажу об’єднаній Європі енергоносіїв.

Чи потрібен першій, альпійській, країні ЄС як такий — це питання громадяни країни обмірковують не один рік. Проведені опитування свідчать, що більшість населення досі не готова злитися в єдиному інтеграційному пориві з сусідами. Проти початку переговорів 2001-го виступило 77% учасників відповідного референдуму. Є кілька причин цього. По-перше, конфедеративний устрій мультинаціональної Швейцарії на початку сімдесятих було взято за основу будівництва Європейського Союзу. Каркас відносин держав, які обрали центром Брюссель, створювався з урахуванням швейцарської історії об’єднання різномовних кантонів, кожен із яких мав і має особливості укладу і, природно, законодавства. Різниця в іншому. Роком виникнення цієї держави можна вважати 1499-й, коли завершилася Швабська війна. Міцний союз кантонів виник лише 1848 року, коли було ухвалено швейцарську конституцію. Відтоді внутрішні зв’язки міцніли, а кордони стиралися. ЄС існує трохи більше 50 років, якщо точкою відліку вважати перше об’єднання Бельгії, Західної Німеччини, Люксембургу, Франції, Італії та Нідерландів у євроспівтовариство вугілля і сталі (ECSC). Це замалий термін для великого союзу, аби владнати суперечності, особливо з урахуванням того, що в нинішньому вигляді Євросоюз було затверджено тільки 1992-го. Звідси — друга причина. Громіздкий бюрократичний апарат, сконцентрований у Брюсселі, не відповідає швидкості прийняття рішень у Берні й центрах кантонів. Швейцарці не полюбляють тривалих засідань і рутинних розмов, не хочуть, за банкірською звичкою, марнувати дорогоцінний час на зайві реверанси. Один із відомих у Цюріху банкірів, доктор Ганс Вонтобель, стверджує, що більшість політиків у конфедерації непрофесійні в класичному розумінні. Тобто в них немає такої професії, як, скажімо, депутат. Людина, котра одержала вотум довіри співвітчизників, займається своєю звичайною справою, віддаючи не більше половини свого часу законотворчості, зате використовує його дуже ефективно. По-третє, швейцарців лякає неоднаковість рівня розвитку національних економік 25 членів Євросоюзу. У них уже є сформована система, яка не передбачає необхідності ділитися з кимось для підтримки союзного реноме. Тут краще щороку даватимуть 1 мільярд франків на прийом і облаштування біженців та іммігрантів. За межею малозабезпеченості в цій країні живе близько 15% населення. Проте цього взагалі непомітно, оскільки виставляти напоказ власну неспроможність у них не заведено.

Швейцарія замкнулась у власних кордонах і поки що не хоче віддавати ЄС нічого, крім власної моделі створення союзної структури. Та й формальний вступ конфедерації в Європейський Союз видається зі сторони абсолютно зайвим. Кордони відкриті, є угода про вільну торгівлю з Брюсселем та інші договори, які значно полегшують сусідство з ЄС. Ведуться переговори про можливість входження Швейцарії в шенгенську зону. Навіщо, маючи такий багаж, ділитися суверенітетом?

Прибічники повної євроінтеграції в даному випадку, швидше, підкоряються модному загальноєвропейському інстинктові набуття звання Громадянина Європи, ніж ставляться до розширення ЄС прагматично. Приєднання до Європейського Союзу десяти нових членів тільки підкинуло дров у вогонь швейцарських євродискусій — мовляв, чим ми гірші. При цьому нові члени євроспівтовариства мають значно нижчий рівень економічного розвитку, ніж Швейцарія, і не всі жителі цих країн готові сприймати порядки, які існують у їхній новій багатоповерхівці. Але тут також варто розділити постсвяткову ейфорію нової десятки на дві складові — шанси й ризики.

До перших належать прискорення розвитку економіки й допомога «євродідусів» інтегруватися новобранцям у модель капіталізму з соціальними гарантіями, одержання доступу на величезний споживчий ринок із 450 млн. споживачів та ринок праці. Ризиків теж не бракує. Різниця між першою й останньою країною за показником ВВП настільки велика, що експерти сумніваються у стабільності європейської валюти та фондового ринку. Крім того, можливість впливати на ухвалення важливих рішень, усупереч «дідкам», видається малоймовірною. Також є перспектива залишитися «вічно молодими» і, як зауважив із цього приводу український прем’єр Віктор Янукович, довго їхати в другому класі європейського поїзда.

З іншого боку, глава українського уряду, можливо, не в курсі, що другий клас у європейських поїздах дуже зручний для поїздок на великі відстані. А третім класом, до якого Україна ще навіть не наблизилася, у них возять пошту й велосипеди. Заяви комісарів ЄС Романо Проді й Гюнтера Ферхойгена практично не залишили шансів Києву застрибнути в останній вагон — не те що спокійно ввійти. Максимум, на що можна розраховувати Україні, — статус країни з ринковою економікою та преференції, які їй, можливо, дадуть як євросусідові. Та й то, цілком імовірно, не раніше, ніж відбудеться «головна подія в Європі 2004 року» — як назвали президентські вибори в Україні американські конгресмени, чомусь забувши про розширення ЄС. А на допомогу Польщі, Чехії, Словаччини й Угорщини, які в особі міністрів закордонних справ побажали залишити Києву резервний квиток на євроекспрес, навряд чи варто дуже розраховувати.

Можливо, Україні, як потенційно сильній в економічному плані державі, уже слід переймати швейцарський досвід. Якщо не з доброї волі, то з необхідності. До того ж, попри всі «успіхи» України за останні 10 років, у Швейцарії досі вважають її дуже перспективною державою. А поки що заспокоюють тих, хто з заздрістю дивиться на прапори 10 нових членів на флагштоках біля штаб-квартири в Брюсселі: «Мине років 15, і вас, якщо ви підете шляхом розвитку демократії та справжніх ринкових реформ, запросять у Євросоюз. Тільки тоді постане запитання — чи буде він вам потрібен?»