НЕ СТРІЛЯЙТЕ В АРАФАТА...

На Близькому Сході знову з’явилися причини для нової ескалації протистояння. Так, у своєму інтерв’ю ізраїльській ліберальній газеті Ha’aretz прем’єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон заявив, що він не виключає вбивства Ясіра Арафата.

Газета Ha’aretz наводить завуальовані погрози Аріеля Шарона, який, виступаючи через 10 днів після вбивства шейха Ахмеда Яссіна, сказав стосовно Арафата, а також лідера ліванської Хезболлах Хассана Насраллаха, що не ризикнув би страхувати їхнє життя. «Я не рекомендую жодному з них почуватися захищеним, — наголосив Шарон, — я не радив би страховій компанії страхувати їх. Будь-хто, хто вбиває євреїв, шкодить ізраїльському громадянинові чи посилає людей, щоб убивати євреїв, може бути наступним».

Відповідь із арабських країн надійшла швидко — так, Йорданія відразу ж попередила Ізраїль про недопустимість заподіяння шкоди палестинському лідеру Ясіру Арафату. «Ці постійні погрози тільки збільшують напруженість і нарощують насильство на палестинських територіях, — сказав представник йорданського уряду Асма Ходр, — ця погроза тотожна політичним вбивствам, які Йорданія засудила». А помічник Арафата Набіл Абу Рденех вважає, що «цими погрозами Шарон загрожує майбутньому процесові розрядки в регіоні». У свою чергу, член палестинського кабінету міністрів Саеб Ерекат наголосив, що альтернативою Арафату буде «хаос, екстремізм і анархія на Західному березі ріки Йордан та Секторі Газа».

Та й провідна ізраїльська газета Jerusalem Post у статті «США повторюють свою незгоду щодо усунення Арафата» підкреслила, що «адміністрація США знову заявила про свою позицію, в якій заперечує можливість усунення голови Палестинської автономії Ясіра Арафата після погрози прем’єр-міністра Аріеля Шарона. «Наша позиція з таких питань, як вигнання чи вбивство Ясіра Арафата, відома. Ми проти цього, і ми ясно дали це зрозуміти урядові Ізраїлю», — підкреслив заступник Держсекретаря США Річард Армітадж».

Наразі не можна не звернути увагу на те, що погрози Шарона підкріпив міністр праці Ехуд Олмерт, заявивши, що «втягнуті у вбивства євреїв будуть змушені захищатися, втікати, ховатися і вкладати всю свою енергію у захист, саме це мав на увазі прем’єр-міністр». У вересні ізраїльський кабінет міністрів вирішив, що Арафат має бути «вилучений». Заява, очевидно, зумисне зроблена розмитою, аби можна було двояко потрактувати твердження: чи то він буде висланий, чи вбитий. Однак поки що Ізраїль не реалізував цієї погрози. Хоча вже понад два роки Арафат обмежений перебуванням у своїй штаб-квартирі у Рамалласі.

Аріель Шарон ще повідомив газеті Ha’aretz, що тільки-но Ізраїль закінчить будувати паркан безпеки на Західному березі, палестинців, котрі проживають незаконно в Ізраїлі, буде вислано. Він сказав, що їх десятки тисяч живуть в Ізраїлі в арабських селах. Шарон також заявив — «ми повинні вийти із Сектора Газа, аби не нести більше відповідальності за те, що там відбувається».

За словами прем’єр-міністра, після свого виходу Ізраїль розгляне можливість відключення води і постачання електроенергії до Сектора Газа, якщо напади проти ізраїльтян триватимуть.

Тим часом впливова загальноарабська газета Al-Hayat видрукувала статтю «Поєдинок Шарона за політичне життя», в якій подається арабська точка зору на проблему. «Прем’єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон, за будь-яким рахунком, надзвичайно суперечлива постать. Його ненавидять і ним захоплюються майже однаковою мірою. Для декого — він саме втілення потворного, зарозумілого і звірячого ізраїльського мілітаризму, мучитель палестинців, сумно відомий убивця арабів та найбільша перешкода для арабсько-ізраїльського миру. Для інших — він справжній переможець війни 1973 року, який сплутав наміри єгиптян своїм форсуванням Суецького каналу, батько руху поселенців, політичний стовп партії «Лікуд».

«Монстр» чи «герой» — відповідно до точи зору. Його стратегія полягає в тому, щоб пожертвувати Сектором Газа, щоб утримати Західний берег так довго, як це він зможе зробити. Це — класична ізраїльська стратегія правого крила. Починаючи з повернення Сінаю Єгиптові згідно з договором від 1979 року, щоб утримати Західний берег, який залишається головним центром для ізраїльських експансіоністів.

Коли Шарон зустрінеться з американським президентом Джорджем Бушем 14 квітня, він намагатиметься заручитися його підтримкою плану стосовно Сектора Газа. Цей план передбачає виселення 7500 поселенців із приблизно 17 маленьких ізраїльських поселень у Секторі Газа. Але в обмін на цю «хворобливу поступку» Шарон шукатиме ізраїльського схвалення анексії Ізраїлем трьох великих поселень на Західному березі, а також деякої фінансової компенсації».

Звісно, що президент США Джордж Буш не зможе прийняти всіх вимог Шарона. Бо навряд чи він захоче заходити у конфронтацію з арабським та мусульманським світом, який уже й так розгніваний американською політикою. Водночас Джордж Буш не може дозволити собі відмовити Шарону, бо ризикуватиме втратити єврейські голоси в Сполучених Штатах у рік виборів. Аріель Шарон, у свою чергу, знає, що, хоча він, безперечно, підштовхне американського президента до межі, але не повинен принести йому занадто багато суспільних ускладнень.

Наразі конфлікт триває вже шосте десятиліття, бо араби сподіваються, що вони можуть завдати поразки ізраїльтянам і знищити державу Ізраїль. Таким чином, стає зрозуміло, що Ізраїль не може закінчити конфлікт у односторонньому порядку, бо це від нього не залежить. Для ізраїльтян очевидна даремність будь-яких переговорів, доки палестинці не визнають єврейської держави. Бо з таких питань, як кордони, водні ресурси, статус Єрусалима, єврейські поселення на Західному березі і Секторі Газа та палестинські біженці, неможливо домовитись, доки одна сторона прагне убивати іншу.

Лише коли палестинці переконаються, що немає іншого шляху розв’язання конфлікту, як визнати Ізраїль і домовлятися, — взаємні поступки з обох сторін можуть привести до довгоочікуваного миру. Великою помилкою, якої припускалися досі, було намагання остаточно домовлятися, попри те, що конфлікт не був закінчений. Спекуляції стосовно майбутнього палестинської держави, її кордонів, характеру її суверенітету тощо лише заохочують палестинців сподіватися на те, що вони можуть проголосити свою державність, проігнорувавши визнання державності ізраїльської.

Сьогодні на землях, історично приналежних цим двом народам, триває не менш драматичний процес вивільнення «пружини» соціально-політичних проблем, яку з надмірним ентузіазмом та ненадмірною мудрістю стискали всі учасники цих подій. Проте і ізраїльтянам, і палестинцям дистанціюватися від проблем не випадає, навіть якщо хочеться. Склалася парадоксальна для ізраїльтян ситуація, коли, з одного боку, необхідно протидіяти розгулові тероризму, а з другого — це лише погіршує ситуацію. Перефразовуючи відомий афоризм — продовжувати немає змоги зупинитись...

Неможливість подальшого силового стримування палестинських зусиль державотворення та ефективна за фактичними результатами інтифада повністю змінили як близькосхідне тло, так і перспективи (для Ізраїлю) подальшого лінійно-примітивного протистояння. Те, що таке лінійне протистояння неминуче призводить до ситуації механічного розміну на ізраїльсько-палестинській «шахівниці», наразі зрозуміли всі учасники подій.

Нова нелінійна стратегія мала б базуватися не на спробі примітивного відкупу миру за землю чи за гроші, оскільки для палестинців, яких охопила визвольна ейфорія, вони мають другорядне значення, а на вибудовуванні спільно з палестинською елітою як системи нового «палестинізму», так і такої ж безконфліктної дипольної системи Палестина—Ізраїль. Тоді у виграші будуть обидва народи, адже палестинці, як і ізраїльтяни, заслуговують на власну державу й історичну справедливість...