Нагірний Карабах: гра з від’ємною сумою

У Нагірному Карабаху знову бої. Уперше за багато років у регіоні спостерігається загострення ситуації: з початку червня практично щодня відбуваються збройні сутички, і лік втрат по обидва боки пішов на десятки.

19 липня під час зустрічі «великої двадцятки» в мексиканському місті Лос-Кабос лідери країн - співголів Мінської групи ОБСЄ з питань Нагірного Карабаху ухвалили досить жорстку заяву, в якій, зокрема, сказано, що «сторонам конфлікту не слід далі відкладати ухвалення важливих рішень, необхідних для досягнення довгострокового і мирного врегулювання». Попри те, що сторони конфлікту та міжнародні посередники демонструють готовність до мирного розв’язання конфлікту, напруженість у регіоні зростає.

Самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка (НКР) за час бойових дій 1991-1994 років збільшила територію приблизно вдвічі, вийшовши до кордонів Вірменії та Ірану. Експансія диктувалася переважно військовими міркуваннями - вирівнюванням лінії фронту за природними географічними перешкодами. При цьому загинуло близько 40 тис. осіб. Від 500 тисяч до одного мільйона, здебільшого азербайджанці, стали біженцями.

Довгі роки в рамках Мінської групи ОБСЄ (США, Франція і Росія) велися безрезультатні переговори. У 2007 році вдалося погодити принципи врегулювання, відомі як «мадридські принципи». Їх було закріплено в серії рішень, ухвалених лідерами Мінської групи під час різних самітів. Але на зустрічі в Казані у червні 2011 року підготовлений посередниками попередньо погоджений документ так і не підписали. Офіційний зміст «мадридських принципів» не оприлюднювався. Відома лише ідея врегулювання - «території в обмін на безпеку».

НКР опинилася в центрі низки складних геополітичних розкладів. Виживання невизнаної республіки неможливе без підтримки Вірменії. Безпека самої Вірменії прямо залежить від Росії та її зобов’язань у рамках ОДКБ. При цьому Вірменію (разом із розташованою там російською військовою базою) відокремлює від Росії територія Грузії. Сухопутний зв’язок (відповідно інфраструктурні та енергетичні проекти) Азербайджану і Туреччини неможливий без Грузії. В разі втрати грузинського суверенітету над територією між Південною Осетією та Вірменією (наприклад, у результаті регіональної війни) цей зв’язок втрачається.

Ніхто не може прорахувати всі наслідки ескалації конфлікту. І ніхто не готовий ризикувати. Але це не веде до зниження військового протистояння. Згідно з оцінками Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), за темпами зростання військових видатків Азербайджан вийшов у 2011 році на перше місце у світі. Однак із цього не можна робити однозначних висновків про баланс сил. Озброєння (у тому числі російське), на яке Азербайджан змушений витрачати сотні мільйонів доларів, може бути доступним Вірменії за значно нижчими, а в ряді випадків символічними цінами, завдяки особливим умовам військово-технічного співробітництва в рамках ОДКБ.

Азербайджан, попри зростання фінансових можливостей, які з’явилися в результаті збільшення експорту енергоносіїв, не має очевидної військової переваги над Вірменією та НКР. Баку має перевагу за чисельністю збройних сил при паритеті важких озброєнь. Явна перевага в Азербайджану зберігається тільки щодо бойових літаків та ударних вертольотів. Однак російські сили у Вірменії здатні компенсувати цей недолік. Крім того, Росія забезпечує безпеку вірменського кордону з Туреччиною та Іраном, тоді як Азербайджан змушений розподіляти свою міць за різними напрямками.

Військовий баланс у регіоні стабільний. Сторона, яка зважиться на силове рішення, не отримає бажаного, скомпрометує себе в очах світової спільноти і потрапить під потужний міжнародний тиск. Проте небезпечна напруга цілком очевидна.

Існують об’єктивні причини, які не дають змоги зберігати статус-кво нескінченно. В Азербайджані живуть сотні тисяч переміщених осіб та біженців. Баку вже переріс рамки, в яких він перебував при встановленні перемир’я 1994 року. Його економічний потенціал і міжнародна вага збільшилися багаторазово. З іншого боку, у своєму нинішньому статусі члена Ради безпеки ООН (у 2012-2013 роках) Азербайджан навряд чи стане країною, яка спровокувала конфлікт у Закавказзі.

В останній місяць у ЗМІ з’явилося безліч матеріалів з версіями про зовнішній «слід». Усі вони дискусійні, хоча є серйозні підстави для таких припущень. Через зближення Азербайджану зі США та Ізраїлем загострилися його відносини з Іраном. Взаємні обвинувачення призвели у травні цього року до відкликання іранського посла для консультацій. Під час візитів держсекретаря Сполучених Штатів до країн Південного Кавказу і Туреччини на початку червня було анонсовано деякі нові пропозиції. На експертному рівні озвучено ідею «примусового арбітражу», яка передбачає, серед іншого, можливість введення в зону конфлікту міжнародних сил. Теоретично так може бути створений плацдарм на випадок конфлікту з Іраном. Однак тема силового розв’язання проблеми іранської ядерної програми відходить зі світового порядку денного, і інтерес США до розміщення військ у регіоні сумнівний. Ізраїль, можливо, зацікавлений у негласних домовленостях з Азербайджаном, але не у провокуванні конфлікту навколо НКР.

Росія проявляє невдоволення інфраструктурними газовими проектами Азербайджану. Між двома країнами відбуваються складні переговори про долю радіолокаційної станції в Габалі. На вересень намічено масштабні військові навчання ОДКБ «Кавказ-2012» (у 2008-му подібні навчання передували російсько-грузинській війні). Однак, щоб зупинити будівництво нових газопроводів, треба або довести конфлікт до такого ступеня протистояння, що під загрозою опиниться грузинська територія, або відтягнути значні ресурси Азербайджану на воєнний конфлікт. У будь-якому разі втягування Росії у війну неминуче. Але це означає необхідність вибору між Єреваном і Баку, що не в інтересах Москви. Габалинська РЛС важлива для протиракетної оборони Росії, але вирішувати питання шляхом провокування воєнного конфлікту було б абсурдно.

Існує сукупність внутрішніх чинників, що загострюють ситуацію. Серед них можна звернути увагу на передвиборну президентську кампанію в НКА, яка розпочалася 20 червня (вибори призначено на 19 липня), і на плани запустити авіаційне сполучення між Степанакертом та Єреваном. Це може призвести до хаосу, але не може слугувати «казус белі».

У сухому залишку залишається бажання Азербайджану відновити контроль над втраченими територіями, Вірменії - гарантувати безпеку НКА. Поки що найкращою гарантією залишається глибоко ешелонована оборона, ситуація залишається нерозв’язною. Зовнішні гравці можуть підігрівати ситуацію, але вони не можуть нав’язати війну, так само, як і мир. У разі збройного конфлікту у програші будуть усі. Має місце гра з від’ємною сумою. Але той, хто розпочне конфлікт першим, програє найбільше.