На західному фронті без змін

Парламентські вибори, які відбудуться в Польщі 9 жовтня, швидше за все, несподіванок не принесуть: найімовірніше, країною й над­мадянської платформи і Польської народної партії. Однак таке припущення вже само собою є чимось революційним. Адже вперше за двадцять два роки некомуністичної Польщі чинний уряд не тільки протримався без проблем до кінця каденції, а й зберіг за собою високу популярність: за Громадянську платформу, партію Дональда Туска, готові голосувати 38-50% виборців.

Що породило цей феномен популярності чинного прем’єра, і якою є Польща після чотирьох років правління правоцентристської коаліції? Можна перелічити багато нюансів, однак найважливіший політичний успіх До­нальда Туска - створення ним фактично двопартійної системи, в якій його партія однозначно домінує. 80% поляків готові голосувати або за Платформу, або за опозиційне Право і справедливість (ПіС). Утримання зазначеної моделі гарантуватиме Плат­формі виборчий успіх незалежно від успіху роботи уряду. Адже партія Ярослава Ка­чинсь­кого має такий великий негативно налаштований електорат, що більшість поляків готова голосувати за будь-кого, лиш би не допустити повернення ПіС до влади.

І тут слід згадати другий політичний успіх Туска та його коман­ди: їм вдалося здобути підтримку переважної більшості ЗМІ і з їхньою допомогою переконати народ у тому, що дворічне правління партії Качинського в 2005 - 2007 роках становило «загрозу для демократії» і «майже диктатуру». В результаті за Платформу готові голосувати також прихильники соціалістів, які за інших обставин віддали б свій голос за Союз демократичної лівиці - партію, що на виборах 2001 року здобула 40% голосів, а сьогодні може розраховувати лише на 8 - 15%. Адже, як переконливо запевняють політики Платформи, лише партія Туска може гарантувати, що після виборів Ярослав Качинський не повернеться до влади.

Кажуть, якби не було Ярос­лава Качинського та його партії, Дональд Туск мусив би їх придумати. Маючи такого спаринг-партнера, Платформа утримує високу популярність і без особливих успіхів у правлінні: досить час від часу пострашити «поверненням Качинського», щоб впливові публіцисти стали писати: «Платформа, правда, мало зробила, однак треба їх підтримувати, бо тільки вони гарантують, що ПіС не повернеться до влади».

З яких причин сформувалося таке негативне ставлення до головної опозиційної партії? Після виборчої поразки у 2007 році Право і справедливість зайняло радикальні позиції на правій частині політичної сцени, ніби свідомо відмовляючись від поміркованого електорату. Поміркованих виборців відлякувала також тісна співпраця Качинського з контраверсійним, ксенофобським середовищем «Радіо Марія» отця Тадеуша Ридзика. ПіС не міг також розраховувати на підтримку ЗМІ, адже більшість впливових видань навіть не приховують своїх симпатій до Платформи та лівих.

Відтак Право і справедливість швидко здобуло імідж партії, що виступає проти модернізації й під час свого урядування хотіла будувати поліцейську державу. Йдеться про колишнього міністра юстиції Збігнєва Зьобро, якого звинувачують у зловживанні службовим становищем. Методи роботи силових структур часів уряду Качинського створювали в багатьох поляків враження, що держава діє за принципом «дайте людину, а параграф знайдеться». І хоча слова про «загрозу демократії» - очевидне перебільшення, Платформі вдалося успішно нав’язати більшості поляків саме таку думку й переконати їх у тому, що найважливіше - не допустити повернення Качинського та Зьобри до влади.

Особливість нинішньої польської ситуації в тому, що головна вісь політичного поділу лежить не між лівими і правими, не між хадеками і соціалістами, навіть не між посткомуністами та всіма іншими. Найзапеклішими ворогами є дві партії правого та правоцентристського спрямування (Платформа і ПіС), які ще в 2005 році планували коаліцію, а в 2002 році навіть виставили спільний блок на місцевих виборах (тоді Туск і Качинський мусили переконувати журналістів, що між їхніми партіями таки є якась різниця).

Чотири роки урядування Туска найвлучніше можна окреслити словом «стабілізація». Поляки втомилися від неспокійної атмосфери тотального конфлікту й підозрілості часів Ярослава Качинського і обрали в 2007 році тих, хто обіцяв спокій. У цьому сенсі Дональд Туск дотримав слова. Що важливо, Туск був першим серйозним політиком, котрий задекларував, що період трансформації і реформ скінчився. За словами прем’єра, Польща перестала бути країною перехідного періоду і перетворилася на дозрілу, демократичну і заможну державу західного зразка. А відтак, за словами прем’єра, не слід думати про радикальні зміни, треба жити тут і тепер і тішитися великим цивілізаційним ривком, що його Польща зробила за останні 20 із гаком років.

Хоча саме так на Польщу дивляться більшість українців, однак у польських реаліях теза про «кінець трансформації» звучала досить революційно. Доти для всіх була очевидною аксіома: Польща - країна, котра ще 20 - 30 років наздоганятиме Західну Європу, і на цьому базувалася необхідність реформ, які, зрештою, часто не виходили. Кожна наступна команда ставила собі за мету докорінно змінити чи то систему освіти, чи то систему охорони здоров’я - нерідко перевертаючи догори дриґом усе, створене попередниками. Адже панували такі настрої: народ завжди був невдоволений, що йому живеться набагато гірше, ніж німцям у Німеччині, й домагався радикальних змін. А потім виявлялося, що реформи не дають миттєвого ефекту, що в Польщі й надалі немає того вимріяного німецького стандарту в медицині, освіті чи на залізниці, - і обиралася наступна команда, яка обіцяла ще радикальніші зміни з відомим результатом.

Дональд Туск вирішив діяти інакше. Він ще на початку каденції кинув великі зусилля на створення іміджу Польщі як країни, що вже є заможною й успішною. Особливо активним був цей позитивний піар у 2009 році, коли світ покривала економічна криза. Туск і міністр фінансів Яцек Ростовський невпинно повторювали, що «криза нас не стосується» і що Польща є «зеленим островом» економічного зростання на тлі суцільної європейської рецесії. Прес-конференція, під час якої Дональд Туск подавав інформацію про економічну ситуацію країни в 2009 році, увійде до історії політичного піару Польщі. Тоді Туск виступив на тлі мапи Європи, на якій усі країни були позначені червоним кольором (рецесія) і тільки Польща - зеленим як символ розвитку (звідси й «зелений острів»). Справді, Польща тоді мала 1% економічного зростання, однак спеціалісти від промоції забули зазначити, що того року додатну динаміку ВВП зафіксували також Албанія і Білорусь (на цій мапі позначені білим кольором - «даних немає»), а польський показник +1,1% - це не успіх, коли взяти до уваги, що доти Польща розвивалася з темпом 6% щорічно.

Хай там як, а зазначена стратегія спрацювала. В економічний успіх країни повірило передусім старше і середнє покоління, яке порівнює власну ситуацію з темними часами комунізму й відчуває різницю. З молоддю - гірше: безробіття серед людей до 30 років сягає 25%, молоді люди мають проблеми зі сплатою кредитів і порівнюють свою ситуацію не з комунізмом, а з німецьким та англійським добробутом. Тому останніми місяцями була помітна хвиля розчарування молодих виборців Платформою: частина їх голосуватиме за лівих або за нові партії «Рух Палікота» і «Польща є найважливіша». Чи взагалі не піде голосувати.

Дивлячись на рейтинги, можна прогнозувати, що Грома­дянська платформа переможе на виборах і утворить старо-новий уряд на чолі з Дональдом Туском. Причому шанси на самостійне правління у Платформи невеликі. Партнер Платформи по коаліції, селянська Польська народна партія віце-прем’єра Вальде­мара Павляка майже напевно подолає п’ятивідсотковий про­хідний бар’єр і збереже свої позиції в уряді. Окрім цих двох партій, до Сейму ввійдуть також Право і справедливість та Союз демократичної лівиці, який може розраховувати на 8 - 15%.

Цю сталу систему чотирьох партій (модель «2+2») пробують збурити нові політичні суб’єкти, які відділилися від ПіС (Польща є найважливіша) та ГП (Рух підтримки Януша Палікота). Їхній рейтинг сьогодні сягає 1 - 3%, і їм важко буде потрапити до парламенту, однак усе можливо.

Попри очевидну перевагу Платформи, все ще не можна виключати, що новий уряд формуватимуть інші партії. Найчастіше говорять про можливість утворення досить екзотичної коаліції Права і справедливості та Союзу демократичної лівиці, якщо партії Туска і Павляка не здобудуть більшості. У такому разі можливі різні варіанти: коаліція Платформа - ПНП - ліві, коаліція Платформи з соціалістами без Павляка або союз Качинсько­го з лівими.

На перший погляд, Союз демократичної лівиці - природний партнер по коаліції Платформи. Однак Ярослав Качинський і лідер лівих Гжегож Напєральський під час спільного перебування в опозиції неодноразово доводили, що можуть цілком добре співпрацювати, тим більше що в них схоже бачення економіки (Право і справедливість має доволі соціалістичну економічну програму). У партії Качинського усвідомлюють, що союз із лівими - їхній єдиний шанс на повернення до влади, і тому лідер ПіС готовий на багато поступок соціалістам, наприклад, на утворення «кабі­не­ту експертів» із Гжегожем Напєральським на посаді прем’єра.

Чимало також тих, хто вважає, що наступний парламент протримається лише два роки, адже економічна ситуація дуже неспокійна і треба буде приймати рішення нестандартних форматів. Зокрема, в Польщі за урядування Туска небезпечно швидко зростають дефіцит бюджету й заборгованість, відтак необхідна радикальна реформа системи фінансів і відмова від податкових та пенсійних привілеїв аграріїв, шахтарів і силовиків. А до цього нинішня коаліція не готова.