На своїй землі

Ось уже другий тиждень влада в Іраку формально належить іракцям. Окупація Іраку безславно закінчилася непомітною церемонією (яка відбулася за два дні до оголошеного терміну) і відльотом із країни головного адміністратора коаліційних сил в Іраку. Проте американський цивільний управляючий в Іраку Пол Бремер не залишив Багдад стрімголов, як 30 років тому це зробив останній американський посол у В’єтнамі. Його останній офіційний акт і відліт явно були частиною вмілої постановки, в організації якої напевно брали участь передвиборні радники Буша. І адміністрація американського президента отримала максимальну користь із самої процедури передачі влади іракцям.

За офіційною версією, Бремер передав владу тимчасовому іракському уряду під керівництвом Айяда Алауї за два дні до запланованого терміну з міркувань безпеки. Справді, головна перевага несподіваної передачі влади полягає в порушенні планів повстанців, реалізація яких, швидше за все, була запланована на 30 червня. Оскільки одна з найгостріших проблем, із якими зіштовхується іракське керівництво, — це гарантування безпеки, даний крок дає йому моральну перевагу на старті.

Однак сюрприз адресувався не тільки ісламським терористам, а й учасникам саміту НАТО в Стамбулі. І цей сюрприз також удався. Передача влади в Іраку дала можливість президентові США Джорджу Бушу та британському прем’єр-міністру Тоні Блеру представити своїм союзникам по НАТО аргумент, на який вони завжди спиралися в моменти, коли інші виправдання війни втрачали переконливість, — те, що колись іракці отримають суверенітет. Нині Буш і Блер можуть сказати, що вони свою обіцянку виконали.

Отже, терористи не змогли скоїти теракти в момент передачі влади, які вони, напевно, планували, а європейці на засіданні НАТО втратили можливість ігнорувати проблему Іраку. Адже до останнього часу всі клопотання Сполучених Штатів про допомогу вони відхиляли, ставлячи перед американцями, здавалося б, нездійсненну умову — запит має надійти від суверенного іракського уряду. Аналогічні аргументи готувалися для делегації США і під час саміту НАТО в Стамбулі. Але цього разу використати їх не довелося.

Лист Алауї з проханням допомоги, що вже надійшов у НАТО, підписано «суверенним» в.о. глави іракського уряду. І іракська тема з самого початку панувала на саміті НАТО — на радість Буша і невдоволення заскочених зненацька європейців.

Американці, зазвичай досить незграбні у своїй іракській політиці, цього разу діяли розумніше. І їхня операція цілком удалася. Спочатку перенесення конференції НАТО на кінець червня нібито через особисті справи Буша, потім прийняття резолюції Ради Безпеки ООН, що схвалює передачу влади «суверенному перехідному уряду», призначення Алауї його главою і подальша присутність в Іраку багатонаціональних сил, тобто насамперед 140 тисяч американців. І ось тепер спроба покласти на НАТО більшу відповідальність за подальший розвиток подій в Іраку.

Однак такий успіх Вашингтона можна вважати лише локальною перемогою. Справді, президент США Буш виконав свої обіцянки й уклався в термін. На цьому все й закінчується. Хто сьогодні повірить у те, що американці тепер із відчуттям відповідальності за Ірак підуть із країни? І хто стане стверджувати, що Джордж Буш досяг хоч однієї зі своїх цілей — миру в країні і безпеки для іракського народу, демократизації й економічного відновлення держави. Понад те, останнім часом ми дедалі менше чуємо про втрати американців в Іраку й дедалі більше про зростання кількості жертв терактів серед іракського населення. Це тривожна ознака початку громадянської війни. І остання надія Вашингтона на те, що іракський уряд зможе впоратися з цим швидше за американців, видається досить примарною.

Несподівана передача влади в Іраку стала для тимчасового іракського уряду і коаліційних військ, які залишають країну, рідкісним пропагандистським успіхом. Проте такі перемоги зазвичай довго не живуть, якщо вони не підкріплені міцним фундаментом. А фундамент в Іраку, м’яко кажучи, дуже хиткий.

Почнемо з того, що йдеться всього лише про тимчасовий, призначений уряд із обмеженими повноваженнями. Вибори відбудуться не раніше січня наступного року, і навіть після них буде створено «перехідний» уряд, який муситиме підготувати текст конституції і провести повноцінні вибори до кінця наступного року. Таким чином, до демократичної легітимності ще далеко, тому нинішньому уряду буде важко заручитися підтримкою народу.

А поки що тимчасовий уряд не може похвалитися навіть тим, що він контролює всю територію країни. Цього тижня іракська преса повідомила, що після виведення коаліційних сил із міста Самарри, що за 85 км на північ від Багдада, повний контроль над ним установили ісламісти. Бойовики ісламістських збройних організацій зайняли військові табори й будинки в місті відразу ж після того, як 30 червня їх залишили американські військовослужбовці. Потім вони захопили ряд адміністративних будівель і підпалили будинок глави місцевої адміністрації.

Нині у Самаррі, як і в Ель-Фаллуджі, ісламісти запровадили правління, побудоване на законах шаріату. За свідченням місцевих жителів, жінкам велено в обов’язковому порядку ходити в довгих сукнях і головних хустках-хіджабах, а чоловікам заборонено носити джинси. Запроваджено також суворі обмеження на переміщення вулицями міста у вечірній і в нічний час доби.

По-друге, влада уряду над населенням дуже обмежена в ситуації, коли в середньому щотижня гинуть більше ста цивільних осіб. В іракських силах безпеки служать зараз 200 тисяч чоловік. Це велика цифра, проте результат діяльності цього війська справляє не настільки сильне враження. Тимчасовий уряд змушений покладатися на іноземні, в основному американські війська, і це саме по собі підживлює повстання.

Насамперед це стосується збройної шиїтської опозиції та її лідера радикального священнослужителя Моктади Садра. Нагадаємо, що наприкінці травня сили коаліції призупинили наступ на Неджеф у відповідь на пропозицію про припинення вогню з боку Садра. Лідер радикалів раніше дав зрозуміти, що його люди можуть скласти зброю, якщо їм буде запропоновано амністію.

Однак шиїти і далі заявляють про намір опиратися тимчасовому уряду, хоча їхня позиція й значно м’якша, ніж раніше. Так, представник лідера «Армії Махді» Махмуд Судані заявив, що його бос має намір боротися проти іноземної присутності в Іраку, але в принципі засуджує насильство. «Ми за перемир’я, але продовжуватимемо мирний опір, доки іноземні війська не залишать іракську землю», — йдеться у його заяві.

Цікаво, що ці слова примирення прозвучали через кілька годин після виступу самого Садра, витриманого в значно більш антагоністичному тоні. «Ми обіцяємо іракському народу й
усьому світу, що продовжимо боротьбу проти гноблення й окупації до останньої краплі крові. Опір — законне право, а не злочин», — ішлося в заяві, поширеній від імені лідера його штаб-квартирою у священному місті шиїтів Неджефі. У документі також зазначено, що Садр не має наміру укладати перемир’я з тими, хто співпрацює з американськими військовими силами в Іраку.

Водночас новий уряд Іраку знову відклав оприлюднення закону безпеки, який мав би приборкати — принаймні на законодавчому рівні — заколотницький рух. За деякими даними, одним із пунктів проекту нового закону було запровадження страти. З іншого боку, пропонувалося амністувати тих бойовиків, котрі чинили опір коаліційним силам «із патріотичних міркувань».

По-третє, продовження сутичок уповільнює роботу з відновлення країни. Багато що вже зроблено, але багато що потрібно зробити. Приміром, досі не відновлена в повному обсязі подача електроенергії. За даними коаліції, у травні в середньому вироблялося електрики на третину менше від рівня, якого мали досягти на час передачі влади.

Очевидними проблемами залишаються диверсії й погрози іноземним робітникам. Доки цих питань не буде вирішено, роботи з відновлення Іраку — вони подаються як одне з досягнень американських окупаційних сил, і на них Конгрес США виділив 18 млрд. доларів — не зможуть виконуватися запланованими темпами. Не дадуть ці проекти й достатньої кількості робочих місць для населення країни.

Тимчасовий уряд сподівається: щойно іракці відчують, що вони самі керують своєю державою, — вони виступлять проти насильства, від якого самі ж і страждають. На це нині дуже розраховують американці і британці, оскільки більше їм розраховувати ні на що.

Взагалі-то Алауї вважається сильною людиною, цілком здатною об’єднати протиборчі сили в країні й успішно боротися з терористичними групами. Він, це вже точно, може діяти з ними жорсткіше, ніж окупаційні власті, і до того ж може розраховувати на тіснішу співпрацю населення, а саме мережі інформаторів.

Алауї вже заявив про свій жорсткий курс і намір оголосити в країні надзвичайний стан. Проте інструментів влади йому вкрай бракує. Його сили безпеки погано навчені й погано озброєні. Тому Ірак і звернувся по допомогу до НАТО, яке повинне буде не тільки допомогти в навчанні, а й поставити сучасну зброю, особливо для прикордонного контролю, а також гарантувати Алауї політичну підтримку.

Ця допомога потрібна іракському лідерові і для того, щоб позбутися іміджу ставленика Вашингтона. Водночас його вже підозрюють у намірі захопити владу й саботувати демократичні вибори в січні наступного року. А підготовка до цих виборів поки що залишається вирішальною для підтримання балансу політичних сил між шиїтами, сунітами і курдами. Проте в Іраку є прецеденти, коли зміна влади призводила до одноосібного панування, а не до демократії.

Однак зараз адміністрацію Буша це не турбує. Їй треба спочатку залишити лінію вогню. Але якщо Алауї не вдасться швидко взяти під контроль Ірак, то американцям знову доведеться брати відповідальність на себе.