НА ПОРОЗІ ВІЙНИ?

Ісламський і арабський світ опинився у вирі подій, що стрімко розвиваються. За відсутності конкретних доказів, пошуки яких розпочали спецслужби США, можна визнати: в ісламському світі Америка має явного непримиренного ворога — екстремістські організації, джерелом натхнення для яких служать постулати релігії.

Певна річ, про весь мусульманський світ або якесь зіткнення цивілізацій не йдеться. Нам, збагаченим досвідом комунізму, більшою мірою, ніж американському обивателю, має бути зрозуміло, з ким ми маємо справу. Ісламські екстремісти (також пойменовані у пресі фундаменталістами чи ваххабітами) — це знайомі нам персонажі, люди, які уявили, буцімто у їхніх руках монополія на істину і вони можуть коїти з цим крихким світом усе, що вважають за потрібне, оплачуючи свої перемоги ціною безневинних життів, байдуже в яких кількостях.

У нещодавній публікації в журналі Economist («Who did it? » Economist September 15, 2001) запропоновано найбільш вдале, на нашу думку, визначення форм організації ісламістів — they are operating through a loose fraternity of members (вони діють через нечітке братство членів), яке добре відтворює і внутрішні взаємини, і самі принципи структурної організації.

Міра особистої участі в операціях членів ісламістських організацій може бути найрізноманітнішою. Дехто з них просто забезпечує інформаційну і технічну підтримку, інші перебувають ніби в діючому резерві, тобто їх використовують час від часу. Ісламістську діяльність підтримує невизначена кількість співчуваючих. Зазначимо, в умовах ні війни ні миру, у яких тривалий час живуть Палестина й Південний Ліван, ще більшою мірою— Алжир, межу між т.зв. мирним населенням і активними бійцями можна провести суто статистично. Зазвичай таке розпливчасте братство самоорганізується навколо одного чи кількох релігійних авторитетів. Прикладом може бути шейх Ясін — духовний лідер Ісламського руху опору (Хамас) у Палестині.

Авторство терактів, здійснюваних будь-якою частиною цього слабоструктурованого співтовариства, звичайно приписується певному суб’єкту, інколи напівміфічному парамілітарному підрозділу, приміром бригадам Іззіддіна Кассама в Палестині. Взагалі, складається враження, що екстремісти можуть просто домовитися про те, що відповідальність за всі події проходитиме під одним ім’ям. Таким бренд-неймом може, зрештою, виявитися й горезвісна «Аль-Ка’їда» Усами бін Ладіна.

Ісламістські організації в контексті поточних подій можна поділити на дві групи: 1) ті, що занурені в локальніший, давно зрозумілий регіональний порядок денний — такі, як Хізбулла й Хамас, і 2) «міжнародні» фундаменталістські групи. Тенденція до протиставлення перших другим простежується навіть у коментарях офіційних осіб і довірених експертів адміністрації США, в очевидній спробі звузити коло ймовірних противників.

Яку мету ставить перед собою друга група, що її Сполучені Штати законно з повним правом розглядають як найнебезпечнішу?

Тривалий час Захід і арабські режими заплющували очі на ісламський фундаменталізм і навіть заохочували його поширення, бачачи в ньому протиотруту проти лівих ідеологій, які посилювалися в мусульманських країнах. Відтак в останні роки простежується тенденція до поглинання ісламським рухом опозиціонерів лівого штибу. У Єгипті, приміром, не залишилося жодної політичної партії, яка бодай один раз не спробувала виступити з закликами до застосування шаріату.

Ісламський фундаменталізм не слід розглядати як релігію у власному сенсі, тим більше прирівнювати його до ісламу як такого — релігії, яку сповідує понад один мільярд населення земної кулі. Це передусім екстремістська революційна ідеологія, побудована на релігійній основі. У цьому контексті вона має цілу низку спільних рис із революційними варіантами марксизму — троцькізмом і ленінізмом. Саму логіку політичної боротьби, спрямованої на кардинальну зміну існуючої політичної системи, і її методи (від словесної полеміки до політичного екстремізму) протягом понад ста років розробляли і вдосконалювали на практиці саме ліві. Вони створили свого роду поле боротьби й радикальних соціальних реформ, яке з сімдесятих років почали активно окупувати ісламісти. У конкретному контексті Близького Сходу їх ріднить спільна для лівих та ісламістів ідіосинкразія на все західне, особливо американське.

Фокус революційної боротьби ісламських екстремістів спрямований передусім на повалення своїх місцевих режимів. Якщо теракт у США розглядати як частину взятої ними нової стратегії, то логіка її така. Можна припустити, що, втративши надію власними силами революціонізувати ісламські суспільства, ісламісти вирішили суворо випробувати правлячі режими Близького Сходу, ввергнувши ісламські країни у війну з Заходом. Антиарабська й антиісламська ксенофобія, яка відразу ж проявилася на Заході, передусім у США, швидше за все є частиною планів терористів.

Як же відреагували на трагедію в Америці арабські й ісламські держави? Першою реакцією було заперечення будь-якої причетності арабів і взагалі мусульман: в арабській пресі поширювалися версії про причетність до теракту Медельїнського картелю, американських фанатиків і Моссаду. Однак після того, як було отримано безпосередні свідчення про участь громадян арабських країн, арабські держави поспішили підтримати США, щоправда, із різноманітними застереженнями.

Президент Єгипту Хосні Мубарак 18 вересня заявив: «Сполучені Штати мають намагатися йти правильним шляхом, створюючи міжнародну антитерористичну коаліцію. Плани, які нині розробляє американська адміністрація, спрямовані на створення коаліції, що протидіятиме тероризму, з участю ряду держав, поділять світ на держави, які стануть членами коаліції, і ті, які залишаться поза нею, що, своєю чергою, стане причиною невдачі в досягненні запланованої мети» (газета «Аль-Ахрам», 18 вересня ц.р.).

Арабські оглядачі попереджають про загрозу третьої світової війни між ісламським і західним світом: «обстановка, у якій ми опинилися зараз, породження не сьогоднішнього моменту. Довгі роки й численні помилки, яких припустилися протягом більш як двох десятиліть, привели нас до того, що ми можемо бачити сьогодні, — усіх цих розмов про загрозу зіткнення двох світів — ісламського і західного, яке може спровокувати третю світову війну» (газета «Аш-Шарк аль-Аусат», 18 вересня 2001).

Група країн із нестійким міжнародним авторитетом і внутрішніми проблемами може піти на вищий рівень кооперації зі США. Так, Узбекистан (трохи несподівано для своїх московських партнерів) поспішив продемонструвати самостійність і навіть запропонував використовувати свої військові бази під час майбутньої кампанії в Афганістані. Цю інформацію вже було офіційно спростовано самим Карімовим у контексті візиту Володимира Рушайла, який розпочав політичні консультації з лідерами азіатських країн СНД. «Ми не давали зобов’язання з надання території і повітряного простору», — сказав Карімов під час зустрічі з Рушайлом. Це означає, по суті, початок торгів, але передусім між Узбекистаном та Росією, де ймовірна допомога США виступає більшою мірою як козирна карта в руках узбецького президента. Так чи інакше, вигоди, що їх може отримати офіційний Ташкент, — цілком очевидні, за вдалого повороту подій значних поступок можна буде домогтися і від США, і від Росії. Узбецька глибинка поки що може порадіти за свого земляка — Джуму Намангані, який здійснив запаморочливий кар’єрний стрибок в Афганістані, де йому, за неперевіреними даними, доручили командувати дев’ятьма тисячами талібів. За Таджикистан, куди нині вирушили російські силовики, рішення ухвалює Росія.

Пакистану зробили пропозицію, від якої він навряд чи зміг би відмовитися. Режим, чия легітимність досі залишалася під сумнівом, який керує країною на останній межі економічного колапсу, — не має, по суті, ані найменшої свободи зовнішньополітичного маневру. До цього слід додати ще й проблеми з сусідами — Індією, в якої Пакистан упродовж довгих років намагається відвоювати Кашмір, Афганістаном, що перетворився на кровопийну банку, некерованими племенами Пешавара, всесиллям наркомафії і контрабандистів, які з’їдають до 4% ВВП. Підтримка США може дати Мушаррафу надію на вихід з економічної мертвої петлі (про що він відкрито оповістив розсудливу частину співвітчизників), розрив з невдалим дітищем — «Талібаном» і, нарешті, отримати міжнародне визнання за принципом «сучий син, але наш». Проте за невдалого розвитку подій, якщо режиму Мушаррафа не вдасться стримати наростання внутрішнього протесту, на хвилі якого спробують прийти до влади сили, схожі на афганських талібів,—може розгорітися небачений за масштабами регіональний конфлікт, куди будуть утягнуті країни Середнього Сходу й Південної Азії, а на цьому тлі, очевидно, і Китай. Млявий кашмірський конфлікт просто розчиниться в ньому як малозначущий епізод.

Мрія Пакистану про парасольку ООН навряд чи збудеться. Максимум, на що можна розраховувати, — мандат, схожий на той, який було отримано у війні з Іраком 1990 року. Генерал Мушарраф, знову надягнувши військову форму, звернувся до нації (у чому вбачають прихований знак, адресований військовикам — його єдиній реальній опорі). Він визнав, що, як мінімум, 10—15% населення Пакистану не підтримає його рішення надати підтримку США, й закликав більшість нації стати на його бік. Така позиція фактично означає, що офіційний Ісламабад готовий повністю знехтувати думкою некерованих пуштунських племен, відносини з якими традиційно будувалися на основі політики компромісу. При цьому генерал зробив і певний жест у бік своїх опонентів, попросивши Сполучені Штати надати незаперечні докази вини Усами бін Ладіна. Цей аргумент, на якому наполягають таліби в спробі перевести конфлікт у формат переговорів або, можливо, торгу, схоже, Буш остаточно відкинув, сказавши: «нам потрібні не переговори, а дія».

На цьому етапі — у зрозумілій спробі мінімізувати ризик — адміністрація США, ймовірно, не планує враховувати інтереси Ізраїлю. Друга з двох заяв Саддама, які прозвучали у міжнародних ЗМІ, цілком можливо, дуже відкоректована, якщо взагалі не вкладена йому у вуста Москвою, певне, сигналізувала про тимчасовий хиткий компроміс між заклятими ворогами. За дужками залишаються (принаймні на першому етапі) Лівія й Іран, нейтралітет якого потрібен США.

На тлі підтримки США, яку продемонстрували уряди арабських і ісламських держав, значно активізувалася й протилежна сторона. Ісламські екстремістські організації та просто ісламські активісти фундаменталістського штибу поспішили виступити проти запланованого нападу на Афганістан з осудом і загрозами на адресу тих режимів, які сприятимуть цьому.

Зворотним боком «хрестового походу» на тероризм буде консолідація екстремістських організацій, принаймні рівень координації між ними може значно зрости. Окремо слід сказати про ті політичні гасла й декларації, які нині озвучують у США і до яких уважно прислухаються всі в ісламському світі, особливо ж у таборі явних ворогів Америки. Так часто згадуване Бушем визначення хрестового походу для арабського вуха звучить так само обнадійливо, як погром для євреїв. Воно вже давно ввійшло в арабський політичний лексикон як синонім шаленого антиісламського експансіонізму, і в такий спосіб може допомогти рекрутувати нових членів у ряди екстремістських організацій.

З погляду можливого розвитку подій на Близькому Сході й у всьому ісламському світі, важливі навіть не так офіційні позиції лідерів, як реакція широких мас населення й оцінка здатності режимів стримувати хвилю народного протесту і невдоволення, який спробують спрямувати в потрібне їм русло численні ісламістські політичні групи. Щоправда, для деяких країн, таких, як Алжир і Судан, ситуація навряд чи зможе змінитися на гірше, позаяк вона й так сягнула межі.

Якщо розглядати плановану США акцію проти Афганістану не в суто політичному вимірі, а як частину глобальної стратегії боротьби з тероризмом, то її практичний сенс полягає в скороченні кількості чорних дір — країн, які протиставили себе міжнародному співтовариству, де знаходять притулок екстремісти, процвітає наркоторгівля, работоргівля тощо. За такого підходу не можна виключати, що після Афганістану настане черга й інших.

Про які масштаби воєнних дій може йти мова? У пошуку терористів уже задіяні найкращі сили ФБР, ЦРУ. Треба гадати, їхні європейські й російські колеги також значно активізували свою роботу. Проте дії спецслужб мають прихований, не помітний для очей широкої публіки характер. Водночас адміністрація США потребує ефектних кроків. Виходячи з суті питання, тільки заходи спеціального характеру можуть розв’язати проблему ефективної боротьби з тероризмом. Тому оптимальною була б ситуація, коли б воєнні заходи не перевищили необхідного формату звукового супроводу, потрібного для заспокоєння суспільної думки й відновлення політичних позицій, що похитнулися.

Головна проблема в тому, який відсоток населення мусульманських країн зможуть мобілізувати до активних дій ісламські екстремісти. Цей чинник — один із вирішальних у визначенні реального масштабу міжнародної напруженості й того, наскільки вона буде спроможна спричинити широкомасштабну війну. Для порівняння: в аналогічній ситуації, коли Радянський Союз увів війська в Афганістан, створивши тим самим привід для оголошення широкомасштабного джихаду, ісламісти зуміли мобілізувати приблизно три тисячі єменців, дві тисячі єгиптян, близько трьох тисяч алжирців, майже по 400 чоловік іракців і тунісців, до 200 лівійців і, нарешті, не менше п’яти тисяч саудівців. Цій мобілізації сприяла безпосередня підтримка чи принаймні невтручання з боку урядів цих країн. Крім зовнішньополітичних вигод, це допомогло багатьом арабським режимам розрядити внутрішньополітичну напруженість у своїх країнах.

Проте через два роки після виведення радянських військ з Афганістану спалахнув Алжир — сотні тисяч чоловік згоріли в полум’ї громадянської війни у цій країні, і воно не погашене й досі. Таке може статися й тепер, якщо розгориться широкомасштабний і затяжний конфлікт на Середньому Сході. Найгостріші побоювання в цьому плані у нас викликає можливий розвиток події в найбільшій країні арабського світу — Єгипті. За останні десятиліття після краху насеризму позиції ісламістів у цій країні значно зміцнилися. Лише безпрецедентні за масштабом поліцейські заходи дозволяли офіційному Каїру тримати досі ситуацію під контролем. З огляду на політичний, економічний і культурний вплив Єгипту в арабському й ісламському світі, обвал у цій країні став би початком глибокої кризи в усьому регіоні.

Серед негативних наслідків останніх подій можна назвати можливу економічну рецесію в арабському світі, супроводжувану відпливом капіталу з багатих країн, переведенням активів у найліквідніші форми, під ударом можуть опинитися економічні реформи, які проводилися останніми роками в Саудівській Аравії, зменшення кількості туристів, що особливо боляче вдарить по Єгипту, Марокко й Тунісу. Одним із наслідків кризи на Близькому Сході стане збільшення невиробничих видатків — передусім на військові й поліцейські потреби, що зменшить ресурси на економічний розвиток. Величину економічних втрат, цілком корельовану із масштабами та тривалістю політичної кризи, певне, лише частково буде компенсовано підвищенням цін на нафту. Зусилля, витрачені на диверсифікацію моногалузевої економіки країн Затоки, лише частково увінчалися успіхом, і вона, як і раніше, вразлива перед політичними ризиками. Зменшення транзиту по лінії Південно-Східна Азія — Європа вдарить по економіці Об’єднаних Арабських Еміратів, поставивши під сумнів великі капіталовкладення в розвиток транзитної інфраструктури, зроблені впродовж останнього десятиліття.

Окремо слід сказати про демографічні проблеми країн Затоки. Іноземна робоча сила становить чотири п’ятих населення ОАЕ. У інших країнах — членах Ради співробітництва Перської затоки приблизно така сама демографічна картина. Вихідці з Пакистану й афганці, індійські мусульмани, які займають величезну нішу на ринку праці і в бізнесі країн Затоки, можуть детонувати в разі негативного розвитку події у регіоні їхнього походження.

Ситуація у світі, де все почало рухатися, схожа зараз на більярдний стіл. Кулі розбиті й котяться, вдаряючись одна об одну, деякі вже потрапили в лузи. Насправді ж другий гравець ще не взяв до рук кия.