Мости квітів підірвані... Але відновленню підлягають

15 років тому відносини між Кишиневом і Бухарестом розвивалися за наростаючою (мости через р. Прут, які розмежовують дві країни, прикрашалися квітами), доки молдовська еліта не усвідомила всього масштабу далекосяжних планів сусідів.

Румунія давно не приховує своїх апетитів на територію сучасної Республіки Молдова, а при президенті Румунії Т.Бесеску ці плани вийшли на публічний рівень і вже навіть не дивують обивателя. Не допоміг і вступ Румунії до ЄС і НАТО, що, хоч як парадоксально, ще більше розв’язало руки керівництву Румунії, — країна так і не підписала договору про кордон, базового політичного договору з Республікою Молдова і підтримує прямий діалог із невизнаним Придністров’ям, виходячи з тези про спільність інтересів Тирасполя і Бухареста.

Уже багато років Румунія проводить агресивну експансіоністську політику в Молдові, щорічно надаючи понад тисячу стипендій у своїх вузах для навчання вихідців із РМ, масово оформляючи громадянство Румунії, спонсоруючи політичні партії, громадські організації, друковані ЗМІ, телеканали. Скарги, у тому числі слізні листи, президента Молдови В.Вороніна до ЄС із приводу такої політики Румунії викликають тільки роздратування Брюсселя (спрацьовує принцип солідарності), мовляв, про що ви говорите, Румунія — член європейського клубу і рухається в річищі загальної політики Євросоюзу. Вояжі спецпредставника ЄС у Молдові К.Міжея в Бухарест також минули без сліду — угорцеві там пояснили, що йому краще сконцентруватися на інших питаннях, якщо він хоче, щоб його мандат продовжили в черговий раз.

США теж, на жаль, не вирізняються принциповістю в цьому питанні: іноді можуть переконати на словах румунського лідера, але на цьому усе й закінчується, адже Бухарест, як і Вашингтон, зацікавлений у зменшенні російської присутності в Молдові.

З виборами-2009 у Молдові керівництво Румунії пов’язувало великі надії і розраховувало закріпити свою присутність уже не тільки на рівні кишинівської мерії, а й на центральному рівні повернути Молдову в «правильне» історичне річище. Бухарест активно взявся за виборчу кампанію з урахуванням уроків помаранчевої революції в Україні. Це і схеми зовнішнього фінансування за принципом 1000 тоненьких струмочків, які неможливо зупинити, і ставка на контроль за молдовською столицею тощо.

Перемога комуністів на виборах — це провал прорумунських сил у країні. Загроза втратити ще чотири роки у справі зближення двох берегів Прута змусила їх піти ва-банк і розпочати масові акції протесту з метою проведення повторного голосування.

Усе розгорталося за вже класичним сценарієм революцій на пострадянському просторі. Основне, чого не вистачило учасникам протесту, — підтримки Заходу. Європейські інституції, всупереч масовим свідченням умовної демократичності виборчої кампанії в Молдові, змушені були визнати вибори легітимними (логіка Заходу цілком очевидна: сказати В.Вороніну правду про виборчу кампанію, означає остаточно спрямувати його в лоно Москви).

Пов’язані з погромами дії опозиції в Молдові викликали масове несхвалення на Заході — мовляв, якщо є претензії, йдіть до суду, а не на барикади. Це дало відмашку В.Вороніну на зачистку акцій протесту з допомогою поліції, що, по суті, й вирішило долю невдалої революції.

Безперечно, провал прорумунського путчу в Молдові призупинить на якийсь час експансію Бухареста в регіоні. Можна не сумніватися, що В.Воронін відчує моральне право почати масштабне полювання на відьом,
на яке можна буде списати і розправу з багатьма політичними конкурентами, а заодно також економічні труднощі, які невдовзі охоплять країну. Швидше за все В.Воронін започаткує і низку законодавчих ініціатив, щоб ускладнити подальшу румунізацію Молдови на найближчу перспективу.

На боротьбу з румунською загрозою будуть покликані і зовнішні сили, насамперед російська сторона. Вже з’явилися перші заклики до збільшення військового контингенту РФ у зоні придністровського конфлікту.

Тим часом повзуча гуманітарна експансія Румунії продовжить свою справу. Не зараз, то через п’ять років молдовський електорат скоріше схилиться у бік Бухареста. Хай там як, але спільна мова і румунський паспорт, з яким можна вільно їхати на заробітки в Євросоюз, аргументи більш вагомі для обивателя, ніж заклик до зміцнення державності найбіднішої країни Європи.

Хотілося б вірити, що команда В.Вороніна розуміє: «хрін від редьки не солодший». Навряд чи мудро шукати допомоги проти прорумунських сил у Москві, де сплять і бачать, як узяти під контроль Молдову, урегулювавши придністровський конфлікт на основі концепту Козака. Дай Боже, щоб Кишинів гідно оцінив роль України в регіоні, яка не зацікавлена в дезінтегрованості Молдови і є природним союзником у врегулюванні придністровської проблеми. До речі, Київ уже більше року намагається умовити Кишинів розпочати демаркацію придністровської ділянки українсько-молдовського кордону, але чи то в Молдові готуються до виборів і не хочуть дражнити Росію такими речами, чи то Євросоюз, м’яко кажучи, не палає бажанням підтримати цей проект.

Є надія, що команда В.Вороніна в цих умовах усе-таки зважиться врегулювати на взаємовигідних умовах проблемні питання українсько-молдовських відносин, що зміцнило б стабільність у регіоні і прикрило б східний фланг Молдови.

Румунії дали щигля в ніс. Про ідею повернення історичних земель якийсь час доведеться говорити пошепки. Але не можна виключати, що румуни спробують тепер проявити себе в Південній Бессарабії і Буковині, тому Україні не слід розслаблятися.

Викликають занепокоєння і можливі спроби Москви під прикриттям боротьби з «румунською загрозою» протягти вигідний їй план придністровського врегулювання. Це, звичайно, зніме проблему з Бухарестом, але створить біля наших кордонів дер­жаву, чия життєздатність залежатиме від Росії.