Молдова: через рік після «плиткової» революції

Сьомого квітня минув рік з дня масових заворушень, які сталися в Кишиневі і були названі «плитковою» революцією в силу того, що головним знаряддям у руках «пролетаріату» виявилася тротуарна плитка.

За іронією долі, інсценована не без участі тодішнього комуністичного керівництва країни спроба повалити конституційний режим стала «початком кінця» необмеженого правління компартії Молдови.

Вже торік у серпні до влади в Молдові прийшов правоцентристський альянс «За європейську інтеграцію», який заявив одним зі своїх пріоритетів нормалізацію відносин із сусідніми країнами — Україною та Румунією. Багато хто в Україні тоді з ентузіазмом сприйняв перемогу проєвропейських сил у сусідній державі, припустивши, що це дасть змогу зрушити з місця роками не розв’язувані проблеми визнання власності і завершення договірно-правового оформлення кордонів.

У Києві чомусь уперто вірили, що для Кишинева вирішення двосторонніх проблем з Україною — життєва необхідність, і очікували початку конструктивного діалогу з усього спектра українсько-молдовських відносин, включаючи придністровське врегулювання.

На жаль, на даний момент доводиться констатувати відсутність серйозних зрушень із ключових питань між Києвом і Кишиневом. Найпростіше, здавалося б, технічне питання — передача Україні акта власності на землю в районі Паланки — останнім часом було максимально заполітизоване протилежною стороною. Що вже казати про речі, у вирішенні яких необхідно проявити політичну волю, — як-от проблема демаркації в районі Джурджулешть і Дністровської ГЕС? Спробуємо розібратися в причинах такого стану речей.

По-перше, існуючий з української сторони порядок денний двосторонніх відносин не становить особливого інтересу для Кишинева. Київ давно має визнати, що Кишинів вирішив свої першочергові проблеми щодо енерготранспортного комплексу Джурджулешть — він запущений і успішно функціонує, попри незавершеність договірно-правового оформлення кордону на цій ділянці. Питання гідровузла в районі Дністровської ГЕС також не цікаве Кишиневу — цю тему там експлуатують в основному як противагу закидам про порушення екологічних норм у районі молдовського порту Джурджулешть. І вже тим більше нікого не радує перспектива повернення Україні старого «боргу» у вигляді дороги в районі Паланки, яку РМ зобов’язалася передати в обмін на отримання виходу до моря, того самого, на якому сьогодні побудований порт Джурджулешть.

По-друге, в Молдові склалася непроста внутрішня ситуація. Правлячий альянс «За європейську інтеграцію», який складається з чотирьох партій, ще з перших днів прозвали союзом вужа з їжаком (настільки різними були програмні настанови цих партій). На даному етапі, коли країна зайшла у фазу конституційного глухого кута і вже в найближчі півроку можна очікувати нових дострокових парламентських виборів, говорити про ухвалення якихось рішень на українському напрямі вкрай непросто. Склалася ситуація, коли «українська карта» стала заручницею внутрішньополітичних дебатів не лише між правлячим альянсом і опозицією на чолі з комуністами, а й у рамках самої коаліції. Не секрет, що її нинішні члени розглядають одне одного як електоральних конкурентів на найближчих виборах. Зараз їхнє суперництво особливо загострюється — з урахуванням того, що ряд членів альянсу взагалі ризикують не потрапити до складу наступного парламенту.

По-третє, на окрему увагу заслуговує роль Бухареста, чия тінь накладає набагато істотніший відбиток на перебіг українсько-молдовського діалогу, ніж це було за часів правління команди екс-президента РМ Володимира Вороніна. Сьогодні досить широко відомо про те, що влада Румунії дуже болісно сприйняла факт підписання в грудні 2009 року між Україною та Молдовою протоколу про співробітництво у сфері забезпечення прав національних меншин. Румунські еліти всіляко зміцнюють сподівання окремих молдовських політиків на те, що шлях їхньої республіки в Європейський Союз лежить нібито через включення в «пакет» Західних Балкан, а не через програму «Східного партнерства». Існує загроза, що кошти ЄС, виділені на реалізацію інфраструктурних проектів між Румунією, Україною та Молдовою, будуть в основному використані без участі нашої країни.

Видиме потепління між Кишиневом і Бухарестом — цілком нормальний і природний процес, якщо, звісно, не брати до уваги те, що молдовська влада стала останнім часом занадто вже чутливою до рекомендацій Румунії, у т.ч. щодо українсько-молдовського діалогу. Словом, нічого особистого, тільки бізнес.

Безперечно, молдовське керівництво розуміє, що відгородитися від України йому не вдасться, тому обрало для себе шлях найменшого опору — імітувати двосторонній політичний діалог з Україною. Це досягається такими засобами, як, наприклад, «заговорювання» проблем у рамках різного роду проміжних протоколів про наміри, зволікання зі строками проведення засідань спільної українсько-молдовської демаркаційної комісії, відкладання ухвалення якихось принципових рішень нібито через критичні публікації в ЗМІ тощо.

Тим часом слід визнати, що однією з головних причин відсутності істотних зрушень у вирішенні проблем українсько-молдовських відносин є брак системної уваги до них з боку керівництва України. У результаті Кишинів поводиться саме так, як наша країна це дозволяє. У вітчизняному МЗС іноді ще можна почути патетичну фразу про те, що «ми — не Росія, і не можемо собі дозволити грубо перекривати крани своєму сусідові». Однак не можна виключати, що в якийсь момент українські компетентні структури можуть призупинити ввезення в Україну неякісної виноробної продукції якогось молдовського підприємства («випадково» контрольованого одним із представників молдовських владних еліт). Так, зокрема, Росспоживнагляд РФ минулого тижня виявив, що виноробна продукція, яка поставляється молдовським підприємством «Леон Грі», не відповідає гігієнічним стандартам... Варто зауважити: коли справа стосується забезпечення російських національних інтересів у Молдові, розповіді молдовських дипломатів про складну внутрішньополітичну ситуацію, якісь критичні публікації у ЗМІ тощо апріорі не проходять. Москва, як і раніше, сльозам не вірить...

До речі, Москва всерйоз стурбована румунським креном сьогоднішніх владних еліт у Кишиневі, припускаючи, що в середньостроковій перспективі це може призвести до ослаблення російських позицій у регіоні та можливої дестабілізації в зоні придністровського конфлікту. Сьогодні вже цілком очевидно, що для нової молдовської еліти питання придністровського врегулювання є радше декларативним пріоритетом, ніж реальним. Тирасполь не без задоволення продовжує саботувати поновлення переговірного процесу з придністровського врегулювання, мотивуючи це відсутністю повноцінного президента Республіки Молдова і тимчасовістю нинішньої влади в Кишиневі.

Безумовно, така ситуація не може задовольняти ні Київ, ні Москву, які мають, до речі, багато в чому схожі підходи з низки принципових моментів — забезпечення миру та стабільності в зоні конфлікту, збереження територіальної цілісності Республіки Молдова, забезпечення особливого статусу Придністров’я у складі об’єднаної держави тощо. У цьому контексті цілком логічно було б об’єднати зусилля двох країн для надання нового імпульсу переговірному процесу, повернення керівництва сторін до прямого діалогу в інтересах вирішення першочергових проблем населення по обидва боки Дністра. 10 квітня в Києві з візитом перебуватиме міністр закордонних справ Росії С.Лавров, котрий обговорюватиме зі своїм українським колегою, зокрема, і ситуацію в зоні придністровського конфлікту.