Молдова: "новий старий" театр гібридної війни проти України й ЄС

01 квiтня, 2016, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 12, 1 квiтня-8 квiтня 2016р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Цілком очевидно, що на тлі президентської кампанії, яка де-факто вже почалася в Молдові, складно говорити про шанси "пакетного врегулювання" україно-молдовських проблем (демаркація, взаємне визнання власності, енергетика й екологія), що потребує злагодженої роботи представників виконавчої і законодавчої влади як у Києві, так і Кишиневі. Однак Києву нічого не заважає тісніше координувати з Кишиневом і Бухарестом зусилля для протидії російській пропаганді й спільним викликам безпеці в регіоні.

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Молдова: "новий старий" театр  гібридної війни проти України й ЄС

27 березня в Кишиневі відбувся уже традиційний марш уніоністів із приводу 98-ої річниці об'єднання Бессарабії і Румунії.

Трохи незвичним виявився масштаб заходу - за різними оцінками, на ньому були присутні від п'яти до десяти тисяч людей (в останні роки уніоністи задовольнялися скромнішою кількістю учасників та увагою ЗМІ). Оголошено про заснування чергового "Сфатул церій" (парламенту країни, який проголосив акт об'єднання Бессарабії і Румунії в 1918 р.) як представницького органу уніоністських сил Молдови і затверджено "дорожню карту" об'єднання Республіки Молдова і Румунії. Лідери уніоністів вважають об'єднання двох країн оптимальним інструментом інтеграції в ЄС і подолання бідності й корупції в Молдові.

Того ж дня на території Румунії відбувся позачерговий з'їзд партії "Народний рух" на чолі з екс-президентом Румунії Траяном Бесеску, який повідомив про плани об'єднання Румунії з Республікою Молдова. Усе це не залишилося без відповіді з боку проросійських сил у Молдові. Керівництво Гагаузії заявило про намір провести 2 квітня акцію захисників молдовської державності, а два прокремлівські політики в Молдові - Ігор Додон і Ренато Усатий - підтримали цю ідею.

У цьому зв'язку згадався один мій давній приятель з Кишинева (корінний житель Бессарабії щонайменше в четвертому поколінні), який поділився колись своїм баченням перспектив молдовської державності: "Мій дід народився в царській Росії, батько - у королівській Румунії, я народився в Молдавській РСР, а мій син - у Республіці Молдова. За цією логікою, діти мого сина з'являться на світ уже в новій державі, і чекати цього залишилося не так довго".

Однак слід визнати, що "мости квітів" (мости через р.Прут, яка розділяє дві країни, прикрашали квітами) на початку 90-х минулого століття не зацвіли з низки цілком об'єктивних причин. Ці ж причини є своєрідним запобіжником для реалізації такого прожекту й нині.

По-перше, молдовські еліти початку 1990-х чітко розуміли, що можливе входження до складу Румунії перетворить лідерів хоч маленької, але держави, на керівників обласного масштабу з усіма наслідками (рівнем впливу, закордонними візитами, держрезиденціями тощо). Румунія є типовою унітарною державою, і розраховувати на якийсь особливий статус, не кажучи вже про створення симетричної федерації, ні тоді, ні тим більше зараз не доводиться.

По-друге, невисокий рівень підтримки цієї ідеї серед населення - як Молдови, так і Румунії. За даними Інституту публічних політик (Кишинів), станом на кінець 2015 р. ідею об'єднання з Румунією підтримувало всього приблизно 20% населення Молдови. Румунський паспорт втратив колишню привабливість для громадян Молдови завдяки запровадженню безвізового режиму з ЄС. У молдовському суспільстві поширено багато стереотипів із приводу сусідів (про "румуна з канчуком", перетворення молдован на громадян третього сорту, а Молдови - на колонію, втрату національної ідентичності тощо).

У Румунії ідеї можливого об'єднання з Молдовою, вочевидь, і не дають спокою політикам певного штибу (Траяну Бесеску, Єуджену Томаку та ін.), але такий проект явно не дотягує до рівня національної ідеї. І це ще ніхто наразі всерйоз не прохоплювався про те, скільки ця ідея може коштувати гаманцеві кожного окремого платника податків у Румунії. Помірніші румунські політики, яких, на щастя, поки що більшість, кажуть, що Румунія дуже зацікавлена у привілейованих відносинах з Республікою Молдова та її інтеграції в ЄС, де румунам набагато вигідніше мати два суверенні голоси, ніж один. При цьому ніхто не каже, що Румунія відмовиться від своєї експансіоністської гуманітарної політики - в Молдові, в Україні чи в Сербії.

По-третє, є ще Москва, яка свого часу прямо посприяла створенню на території Молдавської РСР двох конфліктів - у Гагаузії і Придністров'ї, щоб заякорити молдавські еліти від можливих неузгоджених із Кремлем порухів. Гагаузьку проблему вдалося загасити ще на початку 1990-х, хоча це не дає гарантій, що під впливом зацікавлених зовнішніх сил рецидив не повториться для дестабілізації ситуації як у Молдові, так і в сусідній Одеській області.

Із Придністров'ям усе складніше - воно понад 25 років не підкоряється конституційній владі Молдови, й у разі гіпотетичного об'єднання Молдови з Румунією офіційний Кишинів має відпустити регіон у вільне плавання. Однак на це ніколи не піде жоден серйозний молдовський політик, аби не перетворитися на політичний труп. Крім того, такий крок навряд чи сприймуть як у Брюсселі, так і Вашингтоні. Чудово розуміючи суть проблеми, один з лідерів "Сфатул церій-2" Ніколай Дабіжа (до речі, активний учасник воєнного конфлікту у Придністров'ї на початку1990-х) запропонував повернутися до ідеї повернення кордонів, установлених до 1939 р., зокрема домовитися з Україною про обмін Придністров'я на "споконвіку румунські" території Північної Буковини й Південної Бессарабії.

Безперечно, є сили (як усередині Молдови, так і за її межами), яким вигідно час від часу розігрувати уніоністську карту в Румунії, Молдові та її Придністровському регіоні. Кожен при цьому хоче вирішувати свої завдання.

Для кишинівських еліт це насамперед мобілізація електорату. Політики, не здатні запропонувати реальної програми реформ у Молдові, заробляють дивіденди на цій темі: приблизно як і в Україні, на передвиборний порядок денний спливе питання статусу російської мови, яке реально - десь у другій двадцятці проблем, які хвилюють населення. До речі, наприкінці осені в Молдові очікуються президентські вибори, і негласна виборча кампанія вже почалася.

Для Москви й Тирасполя "уніонізм" - улюблений коник для зриву прогресу в переговорному процесі щодо придністровського врегулювання. У потрібний момент знаходився хтось, від Траяна Бесеску до Міхая Гімпу (екс-спікера парламенту і тимчасового виконувача обов'язків президента Молдови), хто заявляв щось на тему румунської мови або уніонізму. Російська пропаганда відразу розкручувала меседж, згадуючи попутно й колабораціонізм румунів у роки Другої світової, їхні звірства на території Придністров'я в часи окупації 1941-1944 рр., участь у придністровському конфлікті, русофобство і т.ін, що зривало продовження діалогу з придністровського врегулювання. Не обов'язково шукати у всьому підступ російських спецслужб, щоб зрозуміти, що, попри очевидну діаметральність позицій Москви (і Тирасполя) й уніоністів на обох берегах річки Прут, їхні інтереси дуже близькі. Згадаймо, що названий вище Ніколай Дабіжа зовсім не оригінальний у своїх ідеях переділу кордонів. Ще 2004-го Станіслав Бєлковський (тоді близький до адміністрації Кремля й російських спецслужб) представив у Бухаресті свій план придністровського врегулювання, що ґрунтувався на обміні територіями - Україні було запропоновано отримати назад Придністров'я, але відмовитися від Криму на користь РФ, а також від Північної Буковини й Південної Бессарабії на користь Румунії і Молдови, які, на думку автора плану, мали об'єднатися в одну державу.

І, нарешті, не слід забувати, що Молдова і Придністров'я є допоміжним театром "гібридної війни" проти України й ЄС, механізми й інструментарій якої описав у своїй останній статті в DT.UA Володимир Горбулін. Очевидно, що доля придністровської проблеми, як і майбутня зовнішньополітична орієнтація Республіки Молдова, остаточно окреслиться залежно від подальшого вектора розвитку України, тобто не раніше ніж завершиться активна фаза російсько-українського конфлікту. Це напевно чудово розуміють і росіяни. Однак це аж ніяк не заважає Кремлю продовжувати розгойдувати ситуацію в регіоні для підтримання в ньому чергового вогнища нестабільності, випробування на міцність відносин у трикутнику Київ-Бухарест-Кишинів і дискредитації найуспішнішого партнера програми ЄС "Східне партнерство", яким донедавна вважалася Молдова. Не можна виключати, що Москва паралельно піднімає ставки, щоб на певному етапі скористатися придністровською картою, щоб Захід де-факто визнав анексію Криму Росією в обмін на свою допомогу у "склеюванні" Молдови. (Знову ж, напевно, з урахуванням своїх "життєво важливих" інтересів у регіоні.) Альтернативною стратегією Кремля може стати подальше нагнітання нестабільності в регіоні.

Які висновки з усього цього має зробити Київ? Цілком очевидно, що на тлі президентської кампанії, яка де-факто вже почалася в Молдові, складно говорити про шанси "пакетного врегулювання" україно-молдовських проблем (демаркація, взаємне визнання власності, енергетика й екологія), що потребує злагодженої роботи представників виконавчої і законодавчої влади як у Києві, так і Кишиневі. Однак Києву нічого не заважає тісніше координувати з Кишиневом і Бухарестом зусилля для протидії російській пропаганді й спільним викликам безпеці в регіоні. Активізація ролі Києва у придністровському врегулюванні, передусім у контексті мінімізації загроз національній безпеці від "сірої зони" біля наших кордонів, є важливим інструментом у протидії російській гібридній агресії. Україна має припинити будувати фортифікаційні споруди на кордоні з Придністров'ям, повторюючи "мантру" про нібито реальну воєнну загрозу з цього флангу (1,5 тис. місцевих контрактників з легким стрілецьким озброєнням і трьома танками зразка 1970 р. навряд чи зважаться штурмувати український кордон). А от ліквідувати наявні сірі й чорні схеми транзиту через Придністров'я давно варто було б, зокрема для того, щоб узяти на коротшого повідця лідерів невизнаного регіону. Треба всерйоз подумати й про "пряники", які можуть сприяти процесу придністровського врегулювання - ідея створення єврорегіону "Дністер" за участі прикордонних районів України, Молдови й Придністров'я сприяла б залученню західних грантів і розвитку інфраструктури цих загалом депресивних регіонів. Далеко не останнім за важливістю є й кадрове питання - багато чого залежить від персоналії майбутнього посла України в Румунії, а також активності нещодавно призначених спецпредставника з придністровського врегулювання Валерія Жовтенка і посла в Молдові Івана Гнатишина, на плечі яких серед іншого має лягти розробка оновленої стратегії України у відносинах з Румунією і Молдовою з урахуванням нових викликів безпеці в регіоні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК