МЕТА — СВіТОВИЙ РИНОК. ПАРТНЕР — РОСіЯ

Дивний гібрид, винайдений в Україні, — наша багатовекторна зовнішня політика — сьогодні повністю себе вичерпала. Вона дедалі більше стає схожою на безцільне шарахання з боку в бік, а не на системні зусилля зі створення зовнішніх умов для розвитку країни.

Цей рік зруйнував ілюзії і приніс розчарування західною політикою щодо України. Вперше у нас є повністю прозахідний уряд, але це не дало ані скільки-небудь відчутної підтримки позиції України у світі, ні фінансової допомоги для подолання її внутрішніх проблем.

За попередні роки наша країна так і не змогла одержати необхідних інвестицій для структурної перебудови економіки. Очевидний факт — Україна не тільки не знайшла зовнішнього фінансування для модернізації економіки, а й не готова діяти у висококонкурентних умовах світової політики.

Якісний ривок нашої країни в постіндустріальне суспільство потребує величезних фінансових вкладень і насамперед у створення повноцінної державної системи, якої Україна ніколи раніше не мала. Країні, по суті, з нульового рівня потрібно створювати структуру управління економікою, формувати сучасний менеджмент, здатний побудувати таку державу, яку ми хочемо. І, звичайно, необхідні значні інвестиції для закриття застарілих промислових потужностей і створення нових технологічних можливостей. Ресурси, на порядок більші від тих, що знадобилися для реформ у Чехії, Польщі й Угорщині.

На жаль, Захід і міжнародні фінансові установи не змогли зрозуміти й адекватно оцінити складність наших проблем, а українські уряди, ясна річ, виявилися неспроможними розв’язати їх власними силами. Інвестицій, наданих нашій країні, виявилося недостатньо для зростання й навіть для стримування безупинного економічного падіння. Водночас ми наштовхнулися на різке небажання Росії далі кредитувати Україну енергоносіями. В результаті Україна вичерпала на сьогодні внутрішні резерви виживання.

Масова приватизація, що мала залучити кошти інвесторів із Західної Європи і США, залучила, в основному, гроші російських фінансових і промислових структур, вкотре поставивши питання про первинність і значимість російсько-українських відносин для розвитку України. У такій ситуації вибір між прозахідною і проросійською орієнтаціями України, схоже, відбудеться автоматично, в силу простої економічної доцільності. А оскільки присутність російських капіталів, сировини й енергоносіїв відчутніша, ніж західна допомога, він може виявитися аж ніяк не на користь партнерства з Заходом.

Борги, системна криза неефективної економіки, практична відсутність як зовнішніх, так і внутрішніх резервів зростання змушує нас припинити хитання між Сходом і Заходом, чітко усвідомивши реальне місце України в існуючому світовому устрої, і визначитися зі своїми стратегічними партнерами та союзниками хоча б на найближче десятиліття, виходячи з економічних і політичних інтересів нашої держави.

РУХ В ОДНОМУ НАПРЯМКУ

Неможливо домогтися виразного розуміння способів дії без чіткого уявлення про цілі зовнішньополітичних зусиль. По суті, останні десять років Україна, Росія, та й усі країни пострадянського простору з різною мірою успіху розв’язують те саме завдання, що стояло вже кілька десятиліть перед СРСР, — намагаються збільшити частку своєї участі у сві- товій економіці. Дилема проста — або просування на зовнішніх ринках і успіх, або ізоляція і бідність.

Тому орієнтир на входження до політико-економічного простору Заходу, на інтеграцію в європейську спільноту був і є виправданим із погляду перспектив розвитку як України, так і Росії. Якщо це дозволяє збільшити нашу присутність на платоспроможних ринках Заходу й Азії, то, напевно, є сенс обговорювати, в якій формі має відбуватися інтеграція, а не дискутувати на тему — чи потрібна вона взагалі.

Зараз Росія відверто декларує бажання якнайшвише повернути собі значуще місце у світовому устрої. Стратегія інтеграції «за В.Путіним» передбачає агресивне нав’язування власних цінностей світовому співтовариству замість колишнього боязкого пристосування Росії до геополітичних «правил доброго тону». З огляду на ці настрої, важливо зрозуміти, ким же в процесі руху до світового ринку для нас є Росія — конкурентом чи союзником?

По-моєму, сперечатися тут нема про що: насправді — і тим, і тим. Ніякого протиріччя тут нема — партнерство в сучасному світі, навіть суперстратегічне, аж ніяк не виключає взаємного суперництва. Хворобливе сприйняття на- шої цілком нормальної конкуренції в окремих сферах часто пояснюється поки що слабкою адаптацією Росії до реальності державного статусу України та її недовір’ям до щирості наших декларацій про дружній курс стосовно колишньої метрополії. Втім, Росія сама неодноразово погіршувала відносини з Україною, винаходячи обмеження в двосторонній торгівлі і практикуючи систему подвійних стандартів.

Водночас не варто забувати, що країни ЄС і США захищають свої ринки від продукції, виробленої в СНД, і послідовно намагаються обмежити економічну активність підприємців наших країн конкуренцією на внут- рішніх ринках одне одного. Якщо ми не хочемо і далі залишатися жертвою цієї негласної економічної блокади, консолідація зусиль у спробі прорватися на світовий ринок і захист ринків пострадянського простору від тиску західного капіталу повинні стати спільною справою українських і російських підприємців.

А для українського капіталу і промисловості спільне з ро- сійськими компаніями просування на нові ринки збуту — взагалі єдина можливість зберегти своє становище й одержати шанс на подальший розвиток. При цьому потрібно чітко розуміти, що український капітал перебуває вочевидь вразливому становищі. Весь цей час українські інститути влади активно обмежували ріст власної буржуазії, боючись і не довіряючи їй. В результаті українські фінансові і промислові групи не витримують конкуренції з російськими навіть на ринках СНД.

Більше того, вже зараз ми практично нічого не можемо протиставити експансії російських капіталів в Україну. Хоч росіяни і не здатні конкурувати на світових ринках, але економічно задушити Україну і її національний капітал у них сил вистачить. Особливо за пасивної інвести- ційної політики Заходу. Відірвати росіян від активного освоєння нашого ринку ми можемо тільки одним — запропонувавши їм більш привабливу спільну стратегію просування на зовнішні ринки.

Загалом, прихід російських компаній в Україну так само неминучий, як і настання чергового опалювального сезону. А разом із російським капіталом у країні можуть почати домінувати і російські політичні інтереси. Українські політики і бізнесмени мусять усвідомити — або ми зараз виробимо власну політику партнерства з Росією, або через кілька років нас зроблять «стратегічним партнером» уже без особливих церемоній.

Можливо, це зближення і вимушене. Але краще вести небезпечні переговори і розуміти, заради чого ми ризикуємо, аніж із заплющеними очима потім підписувати беззастережну капітуляцію. Поки що в нас є шанс спрямувати україно-російське партнерство насамперед на експансію наших економік у світовий ринок і в такий спосіб зберегти Україну як державу з незалежною політикою. Росія повинна стати тим ресурсом, який ми могли б використовувати для власного зростання. Так само, як Росії потрібна Україні в ролі союзника для успішного утвердження в світовій політиці як наддержава. Таке розуміння двостороннього партнерства набагато продуктивніше, ніж затята конкуренція на внутрішніх ринках СНД.

РЕЗЕРВИ САМОСТіЙНОГО ПРОСУВАННЯ УКРАЇНИ ДО СВіТОВОГО РИНКУ

Переконатися в слушності попередніх тверджень можна, оцінивши зримі, а головне, працюючі резерви для самостійного просування України до світового ринку. Отже, існує певна підтримка нашої демократії з боку США, зумовлена необхідністю стримувати геополітичні претензії Росії. Ця підтримка дала змогу нашим урядам, — утім, без особливої для країни користі, — отримати й оприбуткувати міжнародні кредити і гранти. Ця ж підтримка призвела до штучного стримування впливу держави на руйнівні процеси у ВПК і промисловості. Водночас ця підтримка не допомагає припинити антидемпінгові процеси проти наших виробників.

Помилкова побудова політики щодо європейських держав призвела до того, що в України, на відміну від Росії, немає стратегічного партнера, який лобіював би її інтереси в Євросоюзі. Таким партнером на початку 90-х могла стати Німеччина. Проте через нашу однонаправленість шанс було змарновано. Відносини з державами Східної Європи також можуть розглядатися як певний резерв — потенційний ринок і неагресивне політичне середовище. Але нині самі країни Східної Європи більше націлені на просування в євроатлантичні та європейські структури і тому віддають явно залежну роль регіональній інтеграції.

Замикає цю низку ресурсів уявлення про Росію як про джерело дешевих енергоносіїв і неозорий ринок для українського продовольства. Проте сьогодні ринок Росії вже поділений компаніями, які витримали найважчу конкуренцію протягом останнього десятиріччя. Тому розраховувати на те, що українські підприємства самостійно зуміють вийти на російський ринок, — безперспективно.

Крім того, за існуючих технологічних потужностей, українські виробники від початку перебувають у гірших умовах, ніж російські. Поки російські енергоносії всередині Росії нижчі від рівня світових цін, більшою мірою страждає експорт з України. У нас розміщені виробництва з більшим рівнем переробки, а відповідно, і з більшим рівнем енерговитрат. Отже, конкурувати з російськими компаніями ми не зможемо, поки не знайдемо альтернативи російським енергоносіям.

РОСіЯ — ЯК РЕСУРС

Але справжнє значення Росії як ресурсу для України полягає аж ніяк не в дешевих енергоносіях і потенційному ринку збуту нашої продукції. Такий погляд на Росію —не прагматизм, а банальне бажання бути утриманцем у заможнішого родича. Набагато більшу цінність для України являє бажання і здатність Росії проводити експансіоністську політику на зовнішніх ринках. Парадокс, але саме те, що загрожує українській незалежності, одночасно є й джерелом імпульсу, здатного підштовхнути нашу економіку до розвитку.

Росія — єдина держава, яка має в нас потребу не як у буферній зоні чи тільки транзитній території. Її експортерам необхідна наша промисловість для замикання своїх виробничих ланцюжків. Російські фінансово-промислові конгломерати укрупнюються, монополізуються. Прагматизм нового керівництва Росії, мабуть, полягатиме в тому, щоб сприяти концентрації зусиль для виходу на глобальні ринки і контролю на ринках країн — сусідів Росії. Приклад: створення алюмінієвого холдингу й одержання його частиною контролю над українським МГЗ. Об’єднання чотирьох найбільших алюмінієвих заводів, двох глиноземних підприємств, кількох з переробки алюмінію, двох ГЕС (остаточний список ширший) дозволить корпорації зайняти друге-третє місце у світі з виробництва алюмінію.

Цілком імовірним є укрупнення й у інших експортних галузях. І вже зовсім очевидно, що головну роль у майбутній хвилі приватизації українських стратегічних об’єктів у ВПК, літако- і ракетобудуванні, нафтохімії, зв’язку, ряді інших галузей відіграватимуть російські компанії. Росіяни, порівняно з західними інвесторами, більш пристосовані до особливостей ведення справ в Україні, готові до пов’язаних із цим комерційних ризиків. Їх не шокує низький рівень передпродажної підготовки підприємств, борги, а найголовніше — слабка прогнозованість дій української влади. Процес створення спільних промислових комплексів уже відбувається, незалежно від нашого бажання або небажання брати в ньому участь. Уже зараз ми мало що можемо протиставити вимозі «Газпрому» створити СП з газового транзиту.

За такого стану справ, звичайно, можна до останньої краплі боронити кожну цеглину на своїх заводах від російських «зазіхань». Але значно продуктивніше серйозно замислитися про справді вигідні умови участі української власності в експортних російських схемах. Доводиться визнати, що українська економіка не самодостатня, у неї вкрай мало власних ресурсів для розвитку. Державна підтримка створення україно-російських фінансово-промислових холдингів дозволила б вітчизняному капіталові зберегти свій вплив в Україні, незважаючи на активне входження російських компаній у нашу економіку.

РИЗИКИ ДВОСТОРОННЬОГО ПАРТНЕРСТВА

Вбудовування української зовнішньої політики в поле спільної зовнішньоекономічної експансії вимагає делікатності і великої обережності. Це небезпечно, і навіть вельми небезпечно. Для підтримки нормальних, цивілізованих відносин із Росією Україні, з одного боку, потрібні гарантії того, що демократичні реформи в Росії необоротні. Небезпека, правда, полягає в різній геополітичній значущості РФ і України, а також ступені залежності України від Росії, виходячи з якої вона може дістати роль сателіта Москви в Європі. Росії складно примиритися з існуванням державних інтересів України. Те, що зручно для Росії, — для нас іноді зовсім не вигідно.

Існує також велика інерція мислення, що не дозволяє російським політикам зрозуміти користь від спільного просування. Це часто і пояснює відсутність скільки-небудь осмисленого політичного курсу Росії стосовно України. В інтересах Росії, хоч як це парадоксально звучить, самостійна інтеграція України в світове співтовариство, аж до вступу в ЄС. Зрештою, це може забезпечити ті можливості доступу до технологій і ринків, яких амбіційна в зовнішній політиці Росія напевно буде позбавлена.

Звичайно, повна ідилія в двосторонніх відносинах навряд чи настане в найближчій перспективі. Важко від усіх груп усередині російського політикуму очікувати раціонального ставлення до співпраці з Україною. Тому на обговорення питань, де підходи сторін розходяться радикально, було б раціонально накласти мораторій або перевести їх у форму довгострокового консультативного процесу.

Сьогодні важливіше знайти той компроміс, який дозволить зберегти і зміцнити позиції України як незалежної держави, але при цьому неодмінно врахує нові реалії — глобальні інтереси Росії у світі.