Лігвище старіючого лева

Після терористичних актів в Узбекистані президент цієї країни Іслам Каримов перервав свою відпустку в Криму і повернувся на батьківщину, щоб особисто очолити розслідування пригоди. У четвер Каримов уже зустрічався зі своїм споконвічним другом і конкурентом, президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим, обговорюючи все ту ж тему — боротьба з тероризмом, безпека в регіоні, останні події в Ташкенті... Так через вибухи біля американського й ізраїльського посольств широка громадськість узагалі дізналася, що Іслам Абдуганієвич, по-перше, відпочиває, по-друге, у нас, тут, у Криму, по-третє — що до кожного прояву терористичної активності у власній країні він ставиться надзвичайно серйозно і не покладається на підлеглих, які залишилися на господарстві.

Ні, я не виключаю, що про відпустку Каримова в Узбекистані повідомляли офіційно, але просто мало кому спаде на думку цікавитися від’їздами Каримова: якоїсь зміни ситуації в країні ніхто не чекає. І про Узбекистан у світі в останні роки згадують тільки в тих випадках, коли йдеться про терористичні акти чи візити російських або американських політиків високого рангу, таких, як президент Володимир Путін чи міністр оборони США Дональд Рамсфелд. Часи, коли новини з Ташкента з’являлися ледь не щодня, а спостерігачі пащекували про політичну боротьбу в новій державі, про сутички на клановому, партійному, економічному рівнях, про труднощі недавнього першого секретаря ЦК, котрий став президентом союзної республіки, а потім і країни, давно минули. Іслам Каримов вибудував стабільну державу, у котрій немає новин — ну, у всякому разі, небезпечних, таких, що хвилюють світову пресу. Так, звісно, залишаються ще правозахисні теми, про них пишуть чимало, але, зізнаємося, що після подій 11 вересня пишуть значно обережніше. Захід критикує Іслама Каримова, але тепер із зрозумілим підтекстом: «Так, звісно, він придушує інакомислення залізною рукою, знищує своїх супротивників з ісламських радикальних організацій без сантиментів, це не може нам сподобатися, ми закликаємо його до демократизації за кожної зручної й незручної нагоди». Але що було б, якби він був демократом? Де гарантії? Чи не стали б ми свідками появи Ісламської Республіки Узбекистан — вірної спільниці Ірану і спонсора світового тероризму? Тож Іслам Каримов домігся, чого хотів, — хотів, щоб Узбекистан був визнаний форпостом у боротьбі з ісламським радикалізмом і за всіх застережень Узбекистан став форпостом.

Але після кожного нового терористичного акту ми починаємо замислюватися: наскільки ж уразливий цей форпост. Звісно, як і після гучної в минулому серії вибухів у Ташкенті, як і після недавніх вибухів в інших містах Узбекистану, терористичні акти біля посольств можуть бути списані на кланову боротьбу. Я навіть не заперечуватиму можливості такого підходу, бо він нічого, по суті, не змінює. Рівень свідомості та стратегічного мислення пострадянської еліти такий, що для того, аби домогтися своїх інтересів, вона охоче використовує й ісламських радикалів, і допоможе їм прийти до влади, розраховуючи цю владу перехопити. Нагадаю, що активними учасниками ісламської революції в Ірані були чимало світських політиків, які таврували ганьбою одного з небагатьох реалістів того часу — останнього шахського прем’єр-міністра Шахпура Бахтіяра. Всі ці недалекоглядні люди, котрі вважали себе хитрунами, могли б цілком не допустити до влади більшовиків у тюрбанах, мали шанс побудувати новий світський Іран — у результаті присягнули аятолі і закінчили свої дні в підвалах охранки нової влади чи — в кращому випадку — в еміграції. Що сталося зі зрадженим ними народом, можна не нагадувати — ми самі таким народом були. Тож суть ситуації не в кланах. А в тому, що радикальні ісламські рухи й угруповання дійсно існують. І в Узбекистані, і навколо нього. І цим угрупованням не подобаються не авторитарні тенденції в діяльності узбецького президента — якби вони прийшли до влади в Узбекистані, жителі цієї країни згадували б часи Іслама Каримова як часи демократії та вседозволеності. Ні, фанатикам в Узбекистані не подобаються ті світські політичні елементи, котрі є в цьому режимі. Не може не дратувати співробітництво Ташкента із Заходом. І, природно, посольство Ізраїлю — як більмо на оці. Але виявляється, що режим не настільки вже всюдисущий, не настільки вже всеосяжний, якщо може допустити вибухи біля цих посольств. І це з Каримовим. А якщо без нього?

Це, насправді, і є найголовніше питання майбутнього не тільки Узбекистану, а й і усієї Центральної Азії. Іслам Каримов вибудував жорсткий режим власної влади, але й цей корабель дає пробоїни в боротьбі з тероризмом. Але Каримов не залишив собі місця для компромісу з тими, із ким він бореться. Він і є — такий Узбекистан. Він змусив депутатів парламенту Узбецької РСР проголосувати за незалежність, відтіснив сильних лідерів угруповань-суперників, створив опозицію, вигнав опозицію, почав знищувати ісламістів, домовився із Заходом, не посварившись із Москвою... Все це дуже складна і хитка конструкція — країна, котра звикла до одного президента і до складу території якої входять історичні центри ісламу, що існували ще до зародження узбецької державності — Самарканд, Бухара, Фергана, Хорезм, Хіва. Кожне слово — як поема. Але якщо ісламський світ радикалізується, то це — поема меча. Потрібна дуже сильна влада, щоб не дати такому суспільству збожеволіти, зірватися в прірву фанатизму, озброєного традицією... На кого Іслам Каримов усе це залишить?

Відповідь на це запитання існує винятково у вигляді пересудів із Ташкента. Але чутки проясняють лише те, що у Каримова на сьогодні немає наступника. Він занадто розумний для політика, щоб комусь довіритися. У нього не кращий досвід боротьби за владу — такий досвід передбачає знищення будь-якої сильної альтернативи і збереження навколо себе людей відданих і незначних. У цьому й полягає протиріччя: розумний, навіть мудрий чоловік, він знає ціну своєму оточенню. Обережний — ніколи його не зрадить. Сильного наступника Ісламу Каримову взяти нізвідки. Слабкий — погубить Узбекистан. Якби у нього був син... Але сина немає. Є дочка. Старша — світська красуня, емансипована дама, котра працює в посольстві Узбекистану в Росії. Західна преса пише про неї, як про «узбецьку принцесу», але важко уявити собі, щоб Гульнора Каримова очолила Узбекистан. Чоловік молодшої дочки — ташкентець, що навряд чи посилює його вплив в еліті, сформованій під самаркандця-президента. Та й, до того ж, якщо навіть Назарбаєв не довіряє зятям, що тоді казати про Каримова!

У Іслама Каримова повинні бути важкі ночі. Йому необхідно думати про майбутнє, а особливого виходу з ситуації, як бачимо, немає. Поки він живий, він триматиметься за Узбекистан залізною хваткою, і ніякі терористичні акти, ніяка підкилимова боротьба, ніякі рейди бойовиків не похитнуть його становища. Але Каримов ніколи не здавався мені людиною, котра мислить категоріями власного життя. Його справжнім тріумфом буде не збереження влади — у цьому він упевнений і до влади він за останні 15 років просто звик, — а збереження Узбекистану, засновником якого вважатимуть першого президента Іслама Каримова — героя шкільних підручників, картин і монументів. Але щоб такий «Узбекистан імені Каримова» існував і після свого творця, його президенту необхідно вирішити найскладніше в своїй політичній біографії завдання — здійснити безпомилковий вибір наступника.