ЛЕНІНСЬКИЙ ПЕРІОД

Через кілька тижнів після того, як у Росії відзначили другу річницю існування уряду Михайла Касьянова і з деяким подивом переконалися в тому, що кабінет, якому на час його формування прогнозували долю перехідного уряду, який невдовзі замінять «справжні» прибічники президента Володимира Путіна, перетворився на один із найдовговічніших кабінетів в історії Російської Федерації, у ЗМІ знову говорять про прем’єр-міністра. Тепер спостерігачі здивовані протистоянням прем’єра і президентських силовиків, зазначаючи, що Касьянов аж ніяк не боїться погіршити своє становище відкритим невдоволенням діями силових структур проти російського бізнесу. «Прем’єр у стані війни», — хльостко позначає тему журнал «Власть». Однак у владі не відбувається нічого непередбачуваного. На черговій нараді з силовиками президент Путін, не згадуючи про претензії прем’єра, дуже різко характеризує ситуацію зі злочинністю в країні і кадрову ситуацію в правоохоронних органах...

Постійний подив з приводу довговічності уряду Михайла Касьянова і непотоплюваності самого прем’єр-міністра базується, найімовірніше, на хибній схемі розподілу влади в країні, яка культивується в російських ЗМІ практично з моменту передачі влади від Бориса Єльцина Володимиру Путіну і обумовлює уявлення про те, хто сьогодні відіграє в Росії першу роль логікою посади, а не дійсним станом речей. У цій схемі президент Путін — людина, котра має всю повноту влади і контролює діяльність уряду та парламенту, прем’єр-міністр Касьянов — постать, відповідальна за економіку, яка не втручається в політику і вже тому вразлива — коли президент захоче, тоді й зніме. Решта — всього лише сіре тло чиновників, які відтіняють блискучого і рішучого президента.

Схема гарна, і вона справді нічого не пояснює в нинішньому розкладі сил. Неможливо зрозуміти, чому президент не міняє явно чужого прем’єр-міністра і не формує власний уряд — тим часом як не лише політики, а й естрадні сатирики говорять про петербуржців, які окупували владні кабінети, приблизно так само, як у Києві після обрання Кучми і призначення Лазаренка говорили про те, що «понаїжджали тут» провінціали-дніпропетровці з їхньою смішною вимовою і прагненням швидких грошей. Втім, якесь слабке пояснення того, що відбувається, все ж таки є: президент просто пропустив період, коли можна було міняти уряд, тепер він перебуває в передвиборній ситуації, коли ризикувати вже не можна, і змушений примиритися з Касьяновим. Та одразу постає запитання: а чому, власне, пропустив?

Усе це змушує повернутися до іншої схеми розподілу владних повноважень, про яку я не раз уже писав. Тобто про Росію, влада в якій розподілена між кланами-суперниками й угрупованнями, а призначення на ті чи інші посади — від президента до губернатора області і голови парламентського комітету — відбиває баланс сил між цими угрупованнями. Щось схоже, до речі, складається зараз і в Україні напередодні відходу з політичної сцени Леоніда Кучми і прагнення самого президента й членів його сім’ї забезпечити собі безпечне і повноважне майбутнє після цього виходу — і, до речі, пошук балансу може призвести до серйозного реформування самої системи влади, яке пояснюватимуть не гризнею в політичному середовищі, а виключно державними інтересами і навіть успіхами мнимої опозиції. Однак влада, що складається на основі певного паритету, все одно має бути персоніфікованою.

Якщо поглянемо на сьогоднішню ситуацію в Росії, то побачимо: схема розподілу повноважень у країні нагадує період після 1917 року. Тоді першою особою в державі однозначно вважався голова уряду — Володимир Ленін. Вплив цієї традиції був настільки сильним, що навіть у періоди після смерті Леніна, коли влада генерального секретаря ЦК не піддавалася сумніву, наступник Леніна Олексій Риков ще довго головував на засіданнях політбюро, Йосип Сталін відмовився від поста генсека на користь голови Ради Міністрів, та й наступником Сталіна вважався не перший секретар ЦК Микита Хрущов, а голова уряду Георгій Маленков. І Хрущову довелося не лише докласти неймовірних зусиль, аби довести, що перший секретар — особа важливіша, ніж голова уряду, а й самому стати головою Ради Міністрів за сумісництвом… Роль прем’єра ослабла лише в брежнєвські часи — за Леоніда Ілліча та його наступників, включно з Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним, голови урядів були вже другими особами при главі партії, а потім і держави.

А тепер усе змінилося. Голова уряду знову видається особою, що має всю повноту влади, — причому з огляду не так на політичні, як на економічні процеси. Росія та її еліта дедалі більше залежать саме від економіки, і саме уряд, а не якісь там силові структури, визначає розвиток країни. Зрозуміло, сильний глава держави міг би сам очолити кабінет — якщо не формально, то хоча б фактично. Але Путін — не спеціаліст з економічних питань. Тоді, можливо, він міг би посилитися завдяки кадровій політиці — адже саме на цьому грали генеральні секретарі, забираючи реальний вплив у голів уряду. Парадокс ситуації полягає в тому, що «генеральним секретарем» у сенсі добору визначальних кадрів є аж ніяк не Путін, а глава його адміністрації Олександр Волошин. Основні кадрові рішення приймає, звісно ж, не Волошин особисто, але саме він — персоніфіковане відображення балансу сил у політичній еліті. І очевидно, що цьому «генеральному секретарю» зовсім не кортить конфліктувати з прем’єр-міністром, який уміє враховувати інтереси близьких до Волошина угруповань. Слід згадати, скільки сил було витрачено ще в єльцинські часи для призначення Касьянова міністром фінансів країни в уряді Сергія Степашина. Сам новий прем’єр та його перший заступник Михайло Задорнов наполягали на тому, щоб портфель міністра фінансів залишився за Задорновим, який поєднував би ці дві посади. І Єльцин начебто погодився з цим рішенням. Та Борису Березовському, Валентину Юмашеву, Олександру Волошину і Миколі Аксененку вдалося переконати президента: конфлікт закінчився виходом Задорнова з уряду і з великої політики взагалі. Здавалося б, чи варто боротися за «чужу людину» або за людину, здатну легко забути про свої минулі зв’язки у зв’язку з призначенням на нову посаду і зміною політичної ситуації У тому-то й секрет успіху Касьянова, що він нічого не забув. А нинішньому «генеральному секретарю» зовсім не треба ставати прем’єр-міністром, його завдання — просто спостерігати, щоб ніхто нічого не накоїв, і розставляти на потрібні місця потрібних людей…

Яке ж місце в цій схемі розподілу ролей відведено Володимиру Путіну? Прямих радянських аналогій, звісно, немає — адже йдеться не просто про політику, а про людину, — до речі, єдину в правлячому тріумвіраті, — обрану всенародним голосуванням. Та все ж, якщо Касьянов — «Ленін», а Волошин — «Сталін», то Путін — «Троцький». Вождь Жовтня зробив ставку на силову структуру — армію і, зрозуміло, на ідеологію. Поки він вигравав громадянську і писав статті, інші зміцнили свою владу настільки, що питання про відставку Троцького було вирішене майже безболісно. Та вдумаймося: а що було б, якби Троцький на реальну владу не претендував, у статтях в основному славив би партію та її ленінський ЦК, ні з ким би не сварився? Так, звісно, це був би вже не Троцький. Зате таку людину ніхто з Радянської Росії не висилав би і льодорубом по голові не гатив, навпаки — йому знайшли б якусь символічну посаду, наприклад, глави держави — голови ВЦВК чи там голови Верховної Ради, потихеньку отруїли б і закинули в мавзолей. Ну чим, скажіть мені, зовні Лев Давидович відрізняється від Михайла Івановича Калініна? Хіба що смиренності в очах менше...

Путін теж відповідає переважно за силові структури. Причому і в силових міністерствах його призначенці не можуть почуватися повноцінними господарями становища. Та, оскільки серйозної шкоди своєю діяльністю головний силовик країни завдати нікому не може, ніхто не хоче його позбуватися. Тож, як і Троцький, Путін відіграє ще й роль вождя — тільки цього разу не революції, а еволюції. І якщо нічого непередбачуваного не станеться, відіграватиме її досить довго.

Щоправда, той-таки журнал «Власть» запевняє: адміністрація президента США розглядає Касьянова в ролі можливого наступника Путіна. Не знаю вже, як адміністрація Буша, а ось у «адміністрації Єльцина» справді такий план може бути: на випадок, якщо Путіну набридне розбиратися з силовиками і повпредами в округах і, на додачу до своїх нинішніх можливостей та портретів у чиновницьких кабінетах, він захоче ще й реальної влади, — замінити його значно зрозумілішим і передбачуванішим прем’єр-міністром, до того ж цілком прийнятним для Заходу. Однак план цей не так легко здійснити. По-перше, поки що Путін не виявляє бажання стати справжнім президентом. По-друге, сама комбінація з відставкою Путіна чи його відмовою балотуватися на другий термін має бути хоч якось логічно пояснена виборцю — був такий хороший, усіма любимий президент, усіма любимий. І що сталося? По-третє, Касьянова ще треба обрати. А по-четверте, з огляду на нинішній обсяг повноважень, можливостей, зв’язків Касьянова, його апаратний досвід, його стосунками з олігархами і контакти на Заході — він цілком може стати справжнім, з усіма перевагами посади, президентом Росії, залишаючись фактичним головою її уряду. І кому, скажіть на милість, це зараз потрібно?