Кулінарна книга Бухарестського саміту

У міру наближення зустрічі лідерів країн — членів Північноатлантичного альянсу в Бухаресті на натовській кухні дедалі гарячковіше гортають кулінарну книгу й жваво обговорюють меню саміту. Яким буде афганська печеня? А іракська? Як бути з балканським коктейлем? І що робити з грузинським соусом та українським борщем? Уже зараз можна спрогнозувати деякі результати. Наприклад, що Грузія, попри проведений референдум, не приєднається до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Що Хорватія і, можливо, Македонія отримають запрошення вступити до альянсу, а Албанія — ні. Та все ж рішення щодо цих і інших «страв» ухвалюватимуть якщо не останньої хвилини, то вже точно в останні дні перед самітом. У тому числі й стосовно нашої країни.

Віктор Ющенко поставив перед українською дипломатією завдання, щоб Україна отримала ПДЧ на Бухарестському саміті НАТО. Однак зараз мало що залежить від МЗС, оскільки на формування консенсусу в альянсі з українського питання — запрошувати чи ні Україну до виконання ПДЧ — впливає низка зовнішніх і внутрішніх чинників. Насамперед відсутність у вищого українського політичного керівництва консолідованої позиції щодо НАТО, а з боку уряду — послідовних дій у реалізації політики євроатлантичної інтеграції. На жаль, але як і за часів Леоніда Кучми, зовнішньополітичний курс України є заручником внутрішньополітичної ситуації в країні.

Ідеться тут не лише про демонстративний протест Партії регіонів, котра блокує діяльність Верховної Ради і надсилає до Брюсселя лист із проханням зняти з порядку денного Бухарестського саміту питання про надання Україні ПДЧ. (Свого листа до Брюсселя генсеку НАТО Яапу де Хоопу Схефферу відправила й «Наша Україна — Народна самооборона»: у ньому політики з правлячої коаліції продемонстрували «докази фальсифікацій» Партією регіонів своєї позиції щодо НАТО.) При цьому регіонали 2003-го одностайно проголосували за Закон «Про основи національної безпеки», який передбачає вступ нашої країни до НАТО. А в програмі Партії регіонів, із текстом якої кожен може ознайомитися на веб-сторінці www.partyofregions.org.ua , заявлено, що «партія підтримує подальший розвиток та оптимізацію співробітництва України з НАТО заради повноцінного включення в систему європейської безпеки». Але будь-який експерт у галузі міжнародних відносин знає, що нинішня система європейської безпеки базується на НАТО.

У контексті української внутрішньополітичної боротьби все це дає змогу дійти висновку, що Партія регіонів просто намагається, по-перше, будь-що домогтися від влади максимальної кількості поступок, а по-друге, зберегти свою популярність серед електорату. Адже багато прибічників регіоналів щиро вважають, що Північноатлантичний альянс — це агресивний блок, який перебуває в конфронтації із Росією. Але популістські акції протесту Партії регіонів хоча й відображають думку значної частини українських громадян, проте не справили б визначального впливу на рішення альянсу. У нинішній ситуації більш вагомим чинником виявляється те, що прем’єр-міністр, яка раніше разом із президентом і спікером парламенту підписала лист до генсека НАТО, не квапиться робити конкретні кроки для реалізації політики євроатлантичної інтеграції.

У столицях країн — членів Північноатлантичного альянсу не залишилося непоміченим те, що Юлія Тимошенко, на відміну від Віктора Ющенка і Арсенія Яценюка, у своїх публічних виступах воліє оминати мовчанням тему НАТО і ПДЧ. В альянсі звертають увагу також на те, що уряд не веде інформаційної кампанії серед українців, яка могла б змінити стереотипи, що залишилися з радянських часів. І з інтересом спостерігають, як Київ ухвалює Цільовий план Україна—НАТО на 2008 рік. Адже ще під час свого візиту до Брюсселя Юлія Тимошенко обіцяла Яапу де Хоопу Схефферу протягом двох тижнів ухвалити його на засіданні уряду. Тільки після багаторазового нагадування з МЗС ЦП-2008 включили до порядку денного засідання Кабміну, запланованого на минулу п’ятницю. На момент здавання газети до друку ще не надійшла інформація про ухвалення цього документа міністрами. А його ж іще має завізувати президент. І хтозна, скільки часу ЦП-2008 пролежить у кабінетах секретаріату глави держави, перш ніж буде підписаний Віктором Ющенком. Не забуваймо, що президентський указ про ЦП-2007 з’явився лише в середині червня минулого року.

Як зауважують наші співрозмовники, мовчання Юлії Тимошенко становить серйозну проблему для українських перспектив у Бухаресті. По-перше, прем’єр-міністр, як один із найпопулярніших і авторитетних політиків у країні, могла б переконати частину українців, що ПДЧ не означає членства в альянсі, це всього лише домашнє завдання, перелік економічних і політичних реформ, так необхідних нашій країні. І тим притлумити розбурхані в суспільстві пристрасті й продемонструвати членам НАТО, що уряд веде інформаційно-роз’яснювальну роботу зі своїми громадянами. По-друге, Києву та країнам, які підтримують намір України приєднатися до ПДЧ, важливо показати своїм опонентам в альянсі, що український уряд підтримує проголошений курс і готовий його реалізовувати.

Найчастіше саме відсутністю консенсусу в українському суспільстві та політикумі, а також конкретних кроків із реалізації політики євроатлантичної інтеграції пояснюють свою позицію країни, котрі вважають, що надавати Україні ПДЧ в Бухаресті поки зарано. Таких сьогодні залишилося лише дві — Франція і Німеччина. Інші держави (а свого часу це були Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Бельгія, Голландія і навіть Угорщина) уже заявили, що «не стоятимуть на шляху консенсусу». Але яким буде цей консенсус в НАТО? Поки Париж і Берлін під різними приводами, як-от наближення президентських виборів у Росії і брак часу для обговорення українського питання, не мають наміру змінювати свої позиції. Можливо, візит Віктора Ющенка до Франції, що відбувся цього тижня, зможе змінити ситуацію. У всякому разі пан Ющенко після зустрічі з Ніколя Саркозі загадково кинув журналістам, що «відбувся діалог, який цілком улаштовує Україну», і «президент Франції залишився на прекрасній позиції»...

Та все ж у цій ситуації ключовою буде позиція Вашингтона: якщо Буш-молодший схилить на свій бік атлантиста Саркозі, то одній Меркель буде важко протистояти позиції інших країн — членів НАТО. Наразі Білий дім підтримує надання Україні ПДЧ в Бухаресті. Вашингтону це нічого не варто, а тим часом вигод дуже багато. Адже з урахуванням того, що за Вашингтоном тягнеться довгий шлейф проблем — падіння долара, операції з підтримання миру в Іраку й Афганістані, ядерна програма Ірану, незалежність Косово, зростання геополітичних амбіцій Росії та Китаю тощо, — стає очевидним, що нинішня адміністрація зацікавлена, щоб наприкінці другої каденції Буша-молодшого виборцям можна було продемонструвати бодай досягнення на українському напрямі. І недавня резолюція сенату, яка закликає підтримати якнайшвидше приєднання України та Грузії до ПДЧ, напевне, цілком відображає позицію американської адміністрації щодо українського порядку денного саміту.

Однак Білий дім змушений ураховувати при вирішенні українського питання й власні складні відносини з європейськими союзниками по НАТО. По-перше, безпосередній вплив справляє афганський чинник: Афганістан нарівні з Іраком є пріоритетом зовнішньої політики Сполучених Штатів. Вашингтон зацікавлений не тільки в збільшенні кількості військових у контингенті міжнародних сил зі сприяння безпеці в Афганістані (ISAF), зокрема й за рахунок німецьких військових, а й у їхній участі в бойових діях у південних провінціях, де зростає активність талібів. По-друге, в адміністрації Буша не можуть не зважати на розмови, що їх ведуть на «натовській кухні» деякі країни-засновники Північноатлантичного альянсу: мовляв, якщо Сполучені Штати так активно лобіюють Україну, то остання обстоюватиме в НАТО американські інтереси, а аж ніяк не європейські. А «старичкам» цілком вистачає Польщі, котра має в цій організації репутацію країни, що проводить проамериканську політику.

Ці та інші чинники зв’язують руки Вашингтону, який не може повною мірою застосувати всі свої важелі впливу на європейських союзників із альянсу. Тому Сполучені Штати, хоч і готові підтримати надання Україні ПДЧ у Бухаресті, ще до кінця не визначилися, який варіант вирішення українського питання на саміті слід підтримати. А внутрішньополітична ситуація в нашій країні, із перспективою розколу правлячої демократичної коаліції, не полегшує їм цього вибору.

Сьогодні є кілька варіантів вирішення українського питання. Варіант перший: через складну внутрішньополітичну ситуацію в Україні, відсутність консенсусу серед країн — членів НАТО, українське керівництво приймає політичне рішення про відкликання «листа трьох». Однак цей варіант бачиться нереальним. По-перше, такий крок повністю суперечив би логіці останніх дій українського президента, який, схоже, серйозно налаштований щодо ПДЧ. По-друге, що важливіше, відкликання листа дало б серйозні козирі Партії регіонів у внутрішньополітичних іграх. З одного боку, це дозволило б регіоналам продемонструвати виборцям свою принциповість і підвищити рейтинг популярності. З іншого — створило б прецедент, яким ця опозиційна партія змогла б скористатися в майбутньому.

Може, єдиний плюс рішення відкликати «лист трьох» буде в тому, що Україна не почує в Бухаресті відмови на прохання, яке прозвучало з боку українського керівництва. Проте це зовсім не переважує негативних наслідків такого рішення.

Варіант другий: хоча питання надання нашій країні Плану дій щодо членства в НАТО стоїть на порядку денному Бухарестського саміту, альянс із вищезазначених причин не приймає жодного рішення з українського питання. Понад те: у підсумковому документі зустрічі немає й згадки ні про ПДЧ, ні про терміни його отримання Києвом. Лише в коментарях представників натовських країн може прозвучати якась оцінка ситуації, що виникла. Такий розвиток подій був би найбільш невдалим результатом Бухарестського саміту для Києва, оскільки наша країна отримує фактичну відмову. Але на сьогодні реалізація цього варіанта має дуже мізерні шанси завдяки позиції симпатиків України в альянсі, які зацікавлені в тому, аби саміт був для нашої країни змістовнішим.

Варіант третій: у Бухаресті Україна не отримує запрошення розпочати виконувати ПДЧ, але в підсумковому документі зафіксовано конкретну дату можливого приєднання до Плану дій щодо членства в організації. Так, як це, наприклад, сталося на Ризькому саміті, коли вирішувалося аналогічне питання «балканської трійці» — Албанії, Хорватії і Маке­донії: тоді була згадана їхня перспектива вступу в альянс. З огляду на ситуацію, що склалася, сьогодні цей варіант вирішення українського питання видається найімовірнішим.

Якщо події розвиватимуться таким чином, важливо не тільки, як буде сформульовано український пункт підсумкового документа, а й які буде зазначено в ньому терміни, оскільки головний плюс цього варіанта полягає саме у фіксації конкретної дати. Наприклад, у документі може бути згаданий ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні в 2009 році як місце й дата запрошення України до виконання ПДЧ. Та, оскільки в нашій країні того ж року розпочинається передвиборна президентська кампанія, така ідея видається не дуже доброю: відомо, що прибічники політики євроатлантичної інтеграції не люблять порушувати тему НАТО у своїй виборчій кампанії. Очевидно, що, вже з огляду на це, саміт альянсу 2009-го не є оптимальною датою для України.

Інша річ — використання в підсумковому документі формули, яка дозволила б Києву приєднатися до ПДЧ поза самітом на засіданні комісії Україна—НАТО (КУН) до кінця нинішнього року. Орієнтовно — восени. Такий варіант цілком можливий, якщо взяти до уваги, що приєднання до ПДЧ не конче має відбуватися на саміті, а, наприклад, під час проведення засідання КУН на рівні послів.

Варіант четвертий: Україна отримує ПДЧ у Бухаресті. Для Києва це рішення тим добре, що після зміни формату відносин України й альянсу в країні слід очікувати зниження антинатовської риторики з боку опозиційних Партії регіонів і, можливо, КПУ. Адже ПДЧ — це не членство в НАТО. І навіть не гарантія його отримання. Тим часом у влади з’являється можливість працювати над виконанням плану внутрішньої трансформації країни без оглядки на чергові вибори і спокійно проводити інформаційну кампанію серед населення. У цілому цей варіант зберігає досить високі шанси на реалізацію в румунській столиці. Але важливо, щоб за час, який залишився, українська влада зберегла б хоч формальний консенсус стосовно отримання Плану дій щодо членства в НАТО в Бухаресті, основні політичні сили не поглиблювали б внутрішньополітичну кризу, а Франція і Німеччина трансформували б свої погляди на перспективу приєднання України до ПДЧ на саміті альянсу.

До Бухарестського саміту НАТО залишилося менш ніж півтора місяця. Тому час, який залишився, Київ повинен використовувати з максимальною користю, стабілізуючи ситуацію в країні і переконуючи наших опонентів. Проміжні результати цієї роботи можна буде бачити на березневому засіданні КУН на рівні послів (раніше планувалося, що це буде рівень міністрів закордонних справ). Підсумки цієї зустрічі впливатимуть на результати березневого засідання РНБОУ, яке визначить модель поведінки української делегації в Бухаресті. Проте необхідно пам’ятати, що тільки від самої України залежить майбутнє її відносин із Північно­атлантичним альянсом, головною передумовою яких є проведення реформ у сфері політики і економіки, а також дотримання демократичних принципів, свободи особистості та верховенства права.