Куди рухається Росія?

Єльцинська конституція 1993 року, яка діє й нині, ніколи не була збалансованим основним законом. Політич­ну систему Росії називають напівпрезидентською. Стверджують навіть, що вона наслідує якусь французьку модель. Насправді ж поява російського президентства 1991 року, а також посилення пре­зидентської влади в новій конституції 1993 року й пізніше міжнародного досвіду мало стосуються. Швидше президентство РФ було результатом мутації радянської системи правління й визначалося короткочасними інтересами керівних діячів у ті чи інші часові періоди.

У специфічній структурі влади, яку Сталін залишив своїм наступникам, генеральний або перший секретар ЦК КПРС посідав головну позицію в управлінні радянською імперією. Прем’єр-міністр СРСР за західними стандартами був би еквівалентом заступника міністра з надзвичайно широким колом обов’язків, включаючи економічну, культурну й соціальну сфери. Голова Ради міністрів не тільки не мав жодного істотного впливу на зовнішню й оборонну політику — вся основна влада була в руках політбюро ЦК КПРС, де-факто уряду СРСР, а Рада міністрів була всього лише найвищим ешелоном держапарату.

Після руйнації легітимності однопартійної системи наприкінці 1980-х генсекові Михайлу Горбачову потрібно було створити нову легітимацію своєї влади. У
1989-му Горбачов увів посаду президента Радянського Союзу, на яку його обрав того ж року З’їзд народних депутатів. Створення Єльциним нової посади всенародно обраного президента РРФСР було не стільки наслідуванням французького прикладу, скільки копіюванням виконавчої влади на союзному рівні й тим самим трохи видозміненим повторенням структури радянського правління.

Хоча колапс радянської дер­жави 1991 року остаточно завершив перехід влади від партії до дер­жави, деякі основні концепції й ключові підвалини радянського правління вціліли. У більшій частині пострадянського простору, включаючи Російську Феде­рацію, прем’єр-міністр так і залишив­ся третьорозрядною постаттю у владній структурі, котра у разі негараздів виконує роль офірного цапа. Як за Єльцина, так і за Путіна наближені до президента деякі заступники голови Ради міністрів або інші офіційні особи (глава президентської адміністрації, секретар Ради безпеки) виявлялися другими особами в державі, кот­рі затьмарюють прем’єра своїм впливом і авторитетом. Отож і в Ра­дянському Союзі, й у пострадян­ській Росії використання термінів «прем’єр-міністр» або «глава уряду» було певною грою слів, що нагадувала зловживання такими термінами, як «демократія», «союз» або «федерація» в Росії після 1917 року. З короткими перервами (1917—1920, 1924—1928, 1953—1954, 1989—1993, 1998—2000) до постреволюційної російської політики можна було застосувати те ж саме поняття, яким характеризувалася політика Росії перед Жовтневою революцією — самодержавство.

Цього року, коли Путін пішов із президентської посади й створив дуумвірат, ситуація частково змінилася. Залишивши Кремль і ставши новим прем’єр-міністром Росії, Путін забрав із собою в московський Білий дім — резиденцію уряду Росії — вагому частину авторитету й прерогатив президента. Такий переділ влади міг бути корисним у тому сенсі, що вперше з часів головування Леніна в Раді народних комісарів російський уряд справді є правлячим органом. Але такий розвиток таїть й певний ризик. Путін перестарався у своєму створенні справжнього напівпрезидентства в Росії й тепер домінує над формально най­вищою посадовою особою Ро­сії — президентом Дмитром Медведєвим. Це не тільки створює неясність стосовно того, хто й за що відповідальний у Росії, а й знецінює посаду президента — небезпечний розвиток подій, який продовжує попередню путінську політику розмивання сфер відповідальності держорганів Росії.

Путін успадкував уже від Єльцина низку інститутів, що беруть участь у нездоровому змаганні за формування політики. Обов’язки Ради міністрів, президентської адміністрації й Ради безпеки перетиналися вже в дев’яностих. Путін додав до цієї й без того громіздкої системи управління повпредів президента в нових федеральних округах, Державну раду і Громад­ську палату, які суперничають із губернаторами, Держдумою і Фе­деральною Радою за політичний вплив у Москві. Очевидно, це різноманіття інститутів має на меті розбавити непрезидентську владу й сконцентрувати ухвалення всіх державних рішень у руках самодержця і його помічників. Хоча політична конкуренція і далі існує в Росії, вона точиться всередині вузького кола жадібних до вла­ди чиновників, найчастіше зі спецслужбівським минулим, відносна впливовість яких зумовлена їхньою близькістю, що чергується, до «національного лідера».

Більш того, після введення Путіним дуумвірату навіть посада президента стала жертвою путінської узурпації всієї влади. Якщо до 2008 року російська політична влада була сконцентрована в Кремлі як місцеперебуванні президента Росії, його помічників і адміністрації, то тепер уже немає чітко означеного центру влади. Це робить Путіна — як приватну особу, а не як посідача пев­ної посади — одноособовим локусом політичної влади. Тим самим держуправління в Росії нині персоніфіковане: незвичне, як­що не анахронічне, явище для високорозвиненої країни XXI століття.

Можливо, недавні пропозиції Медведєва щодо зміни структури влади в Росії й задумані заради розв’язання цієї проблеми. Президентську посаду буде посилено за допомогою збільшення терміну президентства з нинішніх чотирьох років до шести — захід, що має сприяти відновленню цього інституту як головного осередку влади в країні. Водночас відповідно до плану, поданого Медведєвим, політичний процес Росії має стати менш сфокусованим на самому лише президентському офісі. Тому що термін депутатства в Держдумі також збільшено, але тільки на один рік (тобто з чотирьох до п’яти років), парламентські вибори через певний час уже не будуть насамперед репетицією президентських виборів, як це відбувалося, починаючи з 1995 року.

У своєму президентському зверненні від 5 листопада Медведєв оголосив також, що він хоче розширити контролюючі функції Держдуми, й вніс кілька інших пропозицій. Ці перетворення, очевидно, покликані збільшити вплив суспільства на управління державою, проте вони не розкривають чіткої політичної лінії нового президента, залишаючи російським і західним оглядачам простір для здогадів і припущень.

Мабуть, перше президентське звернення Медведєва не варто розглядати як послідовну політичну програму. Швидше його можна розуміти як висловлення якоїсь непевності елітарних кіл у політичному майбутньому Росії й як відбиток закулісної боротьби за владу. Принаймні цим можна пояснити всілякі протиріччя в баченні Медведєвим майбутньої внутрішньої й зовнішньої політики, наприклад, його різку критику російської державницької традиції з одного боку і пропозицію про збільшення президентського терміну — з другого, так само як і злу антиамериканську риторику і водночас заперечення наприкінці його промови існування антиамериканізму в Росії. Сюди також можна додати й несподівану ідею Медведєва про те, щоб партії, які набрали на виборах від 5 до 7% голосів, діставали одне або два місця в парламенті. Здається, що ця дивна формула є результатом компромісу між тими, хто прагне підсилити громадський контроль (зокрема, мабуть, і самого Медведєва), і тими, хто прагне зберегти ізольованість влади від народу. Крім всього іншого, і досі неясно, хто виграє від збільшення президентського терміну: сам Медведєв чи Путін?

Найбільш розчаровує в презентації медведєвського плану реформ сам спосіб, яким цей план був розроблений і втілюється. Правда, всілякі пропозиції Медведєва після їх виголошення жваво обговорювалися в російських ЗМІ. Все ж задум, оцінка, й імплементація запропонованих змін у політичну структуру влади Росії відбуваються, як і в часи Брежнєва й Путіна, відокремлено від громадської участі, всередині вузького кола людей. Як російські, так і західні експерти змушені знову займатися сумнівною наукою — кремленологією, аби інтерпретувати те, що відбувається нині в керівництві РФ. Це дежавю — можливо, найбільш тривожне враження тих, хто намагається розшифрувати, в якому напрямі рухається найбільша країна світу в новому тисячолітті.