Крісло Ататюрка

В ісламському світі світська Туреччина, котра веде з Брюсселем переговори про свій вступ до Європейського Союзу, демонструє шлях роз­витку, альтернативний фун­даменталістському Ірану та ісламістській Малайзії. Проте й у Туреччині вже не пер­ше десятиліття точиться без­ком­промісна політична боротьба між секуляристами (прибічниками світської влади) та ісламістами, котра часто закінчується втручанням війсь­кових. Наприкінці квітня в цій країні розгорілася чергова політична криза. Приводом для неї стали президентські вибори: так склалися обста­вини, що новим главою дер­жави може стати член правлячої ісламістської Партії справедливості та розвитку (ПСР), міністр закордонних справ Абдулла Гюль...

Партія справедливості та розвитку після виборів 2002 року має більшість у 550-місному парламенті, котрий і обирає главу держави: ПСР належать 353 депутатські мандати. Проте опозиційні парламентські партії (Народно-республіканська партія, Партія вітчизни і Партія несхибного шляху), турецький Генштаб, багато жителів міст проти того, щоб президентом країни стала людина, дружина якої носить чашраф — хустку, що покриває голову мусульманки. І хоча глава держави виконує представницькі функції, а реальна влада перебуває в руках глави уряду, для багатьох у Туреччині президент-ісламіст — це символ ревізії спадщини засновника сучасної турецької держави Мустафи Кемаля Ататюрка.

Секуляристи стверджують, що глава держави, попри його представницькі функції, має бути надпартійною фігурою, а не представляти інтереси тільки однієї партії. До того ж опоненти Гюля побоюються, що він може привести Туреччину до ісламізації, зруйнувати її світські підвалини, закладені Мустафою Кемалем Ататюрком. Але ж саме секуляризація вважається головною спадщиною Ататюрка. А Абдулла Гюль, який не приховує своєї симпатії, є прибічником обмеження продажу алкогольних напоїв, більш жор­сткого покарання за подружню зраду і зняття заборони на носіння хіджаба (чашрафа) в країні. «Світський режим у Туреччині наражається на найсерйознішу загрозу за час її існування… Неминуче політичний іслам найближчим часом перетвориться на радикальний ісламізм», — такий апокаліптичний прогноз зробив на початку кризи нинішній президент Ахмет Недждет Сезер.

З метою не допустити в президентський палац ісламіста опозиційні політики влаштували в парламенті бойкот виборам глави держави. Жителі міст — Стамбула і Анкари, Маніса і Чанаккала — вийшли на вулиці, протестуючи проти президента-ісламіста: учасники багатотисячних демонстрацій несли плакати «Туреччина залишиться світською», «Президентський палац зачинений для шаріату!». А військові зробили попереджувальний «постріл». Відразу ж після першого туру, що відбувся 27 квітня, Генштаб виступив із недвозначною заявою, що «турецькі збройні сили за необхідності відкрито й чітко проявлять свою позицію в питанні захисту світського ладу. Ні в кого не має бути в цьому сумнівів».

До погрози, яка пролунала в Генштабі, слід дослухатися якнайпильніше: роль військових у турецькому суспільстві завжди була особливою. У цій країні вони почуваються жерцями світської влади. Досить сказати, що в новітній історії Туреччини армія тричі здійснювала військові перевороти — 1960, 1971 і 1980 року. Крім того, під її тиском 1997 року від влади було усунуто главу уряду, лідера ісламістської Партії добробуту Неджметтіна Ербака­на: турецькі військові не люблять не тільки комуністів, а й ісламістів, хоч би якими ліберальними й реформованими вони були. Війсь­кові, пам’ятаючи про іранську ісламську революцію і про нинішнє місце армії в іранському суспільстві, аж ніяк не хочуть стати придатком мулл.

А напередодні нинішніх виборів начальник Генштабу генерал Яшар Бююканит заявив, що новий президент країни має бути прибічником світського ладу «не на словах, а за своєю суттю». І байдуже, що сьогоднішня ПСР, помірковане крило політичного ісламу, пройшла в Туреччині багаторазову дистиляцію. І на відміну від ісламських фундаменталістів, які виступають за пряме встановлення теократії, турецькі ісламісти закликають до проведення політики, заснованої на ісламі. У цьому плані турецьку Партію справедливості та розвитку можна порівняти з німецьким Християнсько-демократичним союзом.

І для армії непереконливим є те, що саме за часів правління ісламістської ПСР Туреччина досягла серйозних успіхів у проведенні економічних і політичних реформ, домігшись того, що Брюссель після сорока років відмовок нарешті розпочав із Анкарою переговори про майбутнє членство в Євро­пейському Союзі. В очах турецьких військових загроза ісламського фундаменталізму в Туреччині зростає в міру посилення позицій ісламістів. Не кажучи вже про те, що сам факт обрання президентом члена ісламістської партії може стати додатковою перешкодою на турецькому шляху до Євросоюзу: здається малоймо­вірним, що в Європі готові до того, щоб членом клубу стала держава, котра сповідує не світські цінності, а релігійні. При цьому Європейська комісія попередила Туреччину, що її шанси на вступ до ЄС скоротяться, якщо вона не зможе гарантувати дотримання громадянських свобод у країні. Водночас Євросоюз разом зі Сполученими Штатами закликав турецьких військових утримуватися від втручання в політику.

Але хоча сам Абдулла Гюль і підкреслював неодноразово, що Туреччина — світська дер­жава і він гарантує дотримання всіх прав і свобод громадян республіки, побоювання залишаються. Втім, очевидно, що, окрім ісламістських поглядів Гюля, у неприйнятті його кандидатури, як і будь-якої іншої від Партії справедливості та розвитку, свою роль відіграє також боротьба за владу: використовуючи побоювання щодо ісламістів, партії, прибічники лаїцизму, намагаються не дати своїм більш успішним опонентам із правлячої ПСР ані найменшої можливості поставити свого однопартійця на пост президента країни.

У результаті опозиція домоглася не лише анулювання результатів першого туру президентських виборів (приводом для звернення до конституційного суду стало те, що в парламенті був присутній лише 361 депутат, а для голосування необхідна була присутність 367 осіб), а й скасування президентських виборів. А це означає проведення дострокових парламентських виборів: згідно з турецькою конституцією, якщо парламент не зможе обрати президента, він розпускається. Вони мали відбутися 22 липня. Власне кажучи, цей крок — один із можливих варіантів виходу з кризи. Ну а тим часом главою держави залишається Ахмет Недждет Сезер, строк повноважень якого подовжено.

Проте дострокові парламентські вибори не вирішать остаточно нинішньої політичної кризи.

ПСР зажила популярності не лише в сільській місцевості, де сильні патріархальні настрої, а й у вестернізованих містах, де проживає багато вчорашніх селян. В очах виборців на користь цієї ісламістської партії свідчить і успішна п’ятирічна робота уряду, найбільш стабільного й довговічного за всі роки існування Турецької Республіки. За останні чотири роки турецька економіка зросла приблизно на 33%, більш ніж удвічі зросли обсяги товарообороту, рівень інфляції знизився до 9%, а в країні проведено грошову реформу. 2006 року розмір ВВП Туреччини сягнув 567 млрд. дол., що становить 5477 дол. на душу населення. (2002-го цей показник дорівнював 2598 дол.) Було побудовано сучасні автодороги, відкрито сот­ні підприємств і шкіл. Подібні економічні успіхи сприяють популярності ПСР серед турецьких виборців.

Сказане означає: і на наступних парламентських виборах Партія справедливості та розвитки здобуде перемогу, а її представник знову претендуватиме на пост президента. Щоб не допустити цієї перемоги, ліві і праві секуляристські партії почали об’єднуватися. Це має принести їм додаткові голоси. Так, лідери Партії несхибного шляху і Партії вітчизни Мехмет Агар і Еркан Мумджу на початку травня ухвалили рішення об’єднатися і створити нову Демократичну партію. Як зазначають аналітики з російського Інституту Близького Сходу, зі створенням Демократичної партії «на правому фланзі політичного спектра Туреччини з’явився «важкоатлет», який може реально протистояти ПСР за умови, що в новій партії не виникнуть цілком можливі в такій ситуації розбіжності, пов’язані з кадровими призначеннями і «розподілом портфелів». Одночасно переговори про об’єднання йдуть і між партіями лівого спрямування — Народно-республіканською та Демократич­ною лівою. І, як заявив лідер опозиційної Народно-республіканської партії Деніз Байкал, уже досягнуто порозуміння. А генеральний секретар Демо­кратичної лівої партії (ДЛП) Ахмед Тан повідомив, що ідею об’єднання схвалив духовний лідер і засновник ДЛП Рахшан Еджевіт, і вже най­ближчими днями буде оприлюднено офіційну позицію партії.

Політична криза може мати ще один, непередбачуваний результат — зміну політичної системи Туреччини з парламентської на парламентсько-президентську. У розпал кризи лідер ПСР, прем’єр-міністр Реджеп Тайїп Ердоган запропонував зміни до конституції країни. Найсуттєвіші з них полягають у тому, щоб президент обирався всенародним голосуванням, а не парламентом. Крім того, Партія справедливості та розвитку пропонує обмежити строк повноважень глави дер­жави п’ятьма, а не сімома роками, до того ж президент зможе мати право на одне переобрання. Поправки також передбачають, що строк повноважень парламенту кожного скликання буде скорочено з п’яти до чотирьох років.

Обрання президента загальним голосуванням дуже вигідне ісламістам, котрі, як показали вибори 2002 року, мають у Туреччині серйозну підтримку консервативної частини населення. І Абдулла Гюль, котрий — після того як у парламенті провалилася чергова спроба голосування — зняв свою кандидатуру з президентських виборів, у разі проведення всенародного голосування все ж може стати новим главою держави. Сам Гюль переконаний: якби президента обирали всенародно, він здобув би не менш як 70% голосів.

Минулого тижня турецький парламент ухвалив у другому читанні законопроект про внесення змін до основного закону країни. Тепер документ піде на підпис президенту Ахмету Недждету Сезеру, який має право накласти вето на законопроект. Але малоймовірно, що Сезер, відомий прибічник секуляризму, підпише його: цілі ісламістів легко прочитуються. Свою позицію він аргументує тим, що не вважає загальне голосування за існуючої в країні парламентської системи виходом із ситуації. На думку президента, недоцільно розглядати це важливе для країни питання за той короткий період, що лишається до виборів, оскільки проблема вимагає тривалішого вивчення.

Це означає, що в Туреччині не буде одночасних парламентських і президентських виборів. (Хоча цілком можливо, що разом із виборами в законодавчі збори буде проведено референдум щодо внесення змін до конституції країни.) Очевидно, що на президентську посаду в новому парламенті пропонуватимуть кандидатуру, яка влаштує не лише кілька секуляристських партій, а й військових. Адже поки що криза в Туреччині розвивається без явного втручання армії. Але багато в чому позиція військової еліти буде визначальною при обранні нового власника крісла Ататюрка в президентському палаці «Кешк».