Країна успіху і структурного безробіття

Для багатьох українців сусідня Польща є символом економічного і політичного успіху. Досить навести офіційні статистичні дані, згідно з якими польський ВВП на душу населення в чотири рази більший, ніж український (порівняння середньої зарплати та пенсії дає аналогічні показники). Раніше в Україні були принаймні істотно нижчі, ніж у Польщі, ціни, але нині вони зрівнялися, і за західним кордоном тепер багато що навіть дешевше. Крім того, Польща - єдина країна ЄС, яка пройшла через економічну кризу з додатним показником економічного зростання, тоді як Україна ще на початку кризи потрапила в болісну рецесію.

Однак незважаючи на ці приклади "економічного дива", у Польщі вистачає проблем, серед яких найгостріші - високе безробіття серед молоді, величезні диспропорції між регіонами, тривожні демографічні тенденції, небезпечно висока заборгованість та дефіцит бюджету. Країна потребує негайних реформ, але водночас неспроможна їх провести з багатьох причин, зокрема й через опір населення. Усе це разом дає уявлення про сучасну суспільно-економічну ситуацію в Польщі.

Поразка
регіональної політики

Багато проблем, з якими сьогодні стикаються поляки, пов'язані з різкими диспропорціями між столицею та рештою країни, а також між окремими регіонами. Попри те що саме польський досвід децентралізації та адміністративно-територіальної реформи найчастіше пропонують як взірець для України, насправді ситуація не така однозначна. У 1990-му та 1998 рр. Польща дійсно проголосила курс на побудову децентралізованої держави західноєвропейського зразка і провела дві фази реформи самоврядування, які багато що змінили. Однак приблизно після 2000 р. непомітно почався зворотний процес, і країна фактично пішла шляхом тотальної централізації в пострадянському стилі, хоча на словах усі, як і раніше, ратують за децентралізацію та місцеве самоврядування.

Причина такого процесу банальна. Владі постійно не вистачало грошей, а заборгованість та дефіцит бюджету зростали. Що ж робити? Найлегшим виявилося додати місцевому самоврядуванню завдань і водночас не тільки не давати грошей на їх виконання, а й забирати їх. З центрального бюджету охоче робили інвестиції в столиці - у метрополітен, нові вокзали, аеропорт, тоді як на фінансування подібних об'єктів у інших регіонах грошей бракувало. Свою роль відіграла й транспортна політика, яка звелася до того, щоб сполучити з усіма іншими містами столицю, маргіналізуючи при цьому роль Кракова, Любліна чи Білостока як регіональних транспортних вузлів.

І насамкінець: попри декларативне визнання західних цінностей, у Польщі не вдалося відділити бізнес від політики. Цей симбіоз, щоправда, не такий сильний і патологічний, як в Україні, але все одно має вирішальне значення для економічного життя країни. Саме бажання бути близько до політичного центру та ділових кіл спричинило те, що у Варшаві розміщуються головні офіси майже всіх великих компаній - і польських, і іноземних. У столиці зосереджується майже вся ділова активність країни, тут виходять усі найважливіші ЗМІ, тут мають свій головний офіс впливові неурядові організації та, що вже не дивує, держустанови (причому навіть морськими справами управляють зі столиці, а не, наприклад, із Гдині).

Інші міста, зокрема такі важливі, як Краків, Гданськ чи Вроцлав, зведені фактично до ролі підрядників. Приміром, Краків чи мільйонна агломерація Тримісто (Гданськ, Сопот, Гдиня) - це вже провінція. Тут можна зробити кар'єру, тут добре жити, працюючи лікарем, програмістом, будівельником чи приватним підприємцем - власником мережі магазинів. Однак у багатьох галузях чи професіях (у тому числі й у міжнародних корпораціях) життя і робота в Кракові чи Вроцлаві - це тільки початковий етап кар'єри. Маєш успіхи, хочеш розвиватися, заробляти більше, жити на європейському рівні, а не за краківські 500-700 євро - переїжджай до столиці, а якщо й Варшава тобі не до вподоби - за кордон.

Хтось скаже: ну і що тут дивного, так і в Україні, Білорусі, Росії... Але річ у тім, що в Західній Європі, до якої поляки люблять себе відносити, стандарти зовсім інші. У Німеччині далеко не все зосереджено в Берліні. У багатьох випадках кращі можливості для кар'єри у Франкфурті, Мюнхені, Кельні чи Гамбургу. Аналогічно у Швейцарії, Нідерландах, Швеції, Італії, Норвегії, Іспанії... Та навіть і в Польщі в 90-х скидалося на те, що країна піде шляхом децентралізованої Німеччини, а не централізованої України. Для прикладу: у Кракові тоді мали свій центральний офіс шість великих і середніх банків (тепер усі вони у Варшаві), декілька впливових ЗМІ, як-от відомий PrzekrЧj (також переведений до столиці), і багато іноземних компаній (більшість яких теж переїхали до Варшави). Тоді здавалося, що Варшава збереже свої функції як місто чиновників, але столицею польської економіки та фінансів стане Познань (аналогічно Франкфурту в Німеччині). Децентралізація Польщі за німецьким зразком була головною метою реформи самоврядування (1998-1999 рр.), на яку посилаються автори аналогічних концепцій в Україні. Проте не вийшло - реформу фактично демонтував соціал-демократичний уряд Лешека Міллера, який прийшов до влади в 2001 р. і відразу взявся за централізацію країни. А наступні уряди, в тому числі Качинського і Туска, її тільки зміцнили.

Успіх селян

Хоча з політикою децентралізації в Польщі не вийшло, вона все ж таки має приклад неабиякого успіху в сільському господарстві. Дивлячись на досить заможне, чисте і впорядковане польське село, не віриться, що ще десять років тому саме сільське господарство було основною перешкодою на шляху Польщі до ЄС. А все тому, що селянські господарства були маленькими й неефективними, а на селі жило забагато людей. Тому впродовж усіх 90-х саме селяни були найбільшими противниками вступу Польщі до ЄС, а в 2003 р. селянська Польська народна партія мало не заблокувала інтеграцію (мовляв, можливо, краще вступити до Євросоюзу разом із Румунією та Болгарією, бо інакше польське село не витримає західної конкуренції).

Як показав час, сталося якраз навпаки. Селяни, котрі від членства в ЄС мали найбільше втратити, на євроінтеграції найбільше виграли. Головна причина успіху - щедрі
єесівські дотації. Євросоюз платить селянам за те, що вони просто володіють землею, навіть якщо на ній нічого не роблять. Грантових програм, спрямованих на розвиток села, дуже багато, і, головне, селяни таки навчилися користуватися ними - не справдилися побоювання, що процедури будуть занадто складні й незрозумілі.

Окрім програм, спрямованих на сільськогосподарське виробництво, польське село користується багатьма фондами, мета яких - розвиток інфраструктури в провінції. За гроші цих фондів на селі будують дороги, каналізацію, будинки культури, дитсадки, лікарні, басейни... Саме завдяки грантовим програмам польське село змінило обличчя: сьогодні навіть на незаможних територіях Люблінщини та Підляшшя села не гірші, ніж в Австрії чи Німеччині (нові дороги, тротуари, відремонтовані будинки). Звісно, багато що залежить також від регіону. Наприклад на Центральному Помор'ї чи в Любуському воєводстві на заході країни (не плутати з Люблінським) ситуація на селі не така вже й добра. Це пов'язано з тим, що в комуністичні часи саме тут було найбільше колгоспів, які потім у 1990-му збанкрутували, що спричинило серйозні соціальні проблеми.

Високі пенсії, або Чого вартий життєвий досвід

Виграшна ситуація для селян, яким іще десять років тому віщували катастрофу, - не єдиний приклад польського парадокса. Згадаймо й відносно добре становище старших людей, зокрема пенсіонерів, на тлі часто безперспективної ситуації для польської молоді (звісно, крім заможної Варшави).

Після падіння комунізму багато хто побоювався, що люди, котрі все життя прожили в ПНР, не зможуть призвичаїтися до капіталістичних реалій. І спочатку, впродовж 90-х, це справді було так. Люди, яким у 1989 р. було 18-35 років, робили тоді блискучі кар'єри. Достатньо було хоч трохи знати англійську чи німецьку мову і мати вищу освіту, щоб одразу отримати роботу на менеджерській посаді з європейською зарплатою та перспективою подальшого зростання. Водночас люди, яким було за 40-50, мали серйозні проблеми на ринку праці. Старі заводи падали в економічну безодню, а їхніх працівників не брали на нову роботу тільки через те, що вони "занадто старі, з комуністичними звичками".

Потім тенденції змінилися. Успіх перших "молодих вовків" заохотив нове покоління, яке масово вступало на економічні та гуманітарні спеціалізації (фінанси, менеджмент, маркетинг, політологія, культурологія, журналістика). Водночас на інженерні спеціальності охочих було дуже мало. Швидко з'ясувалося, що країні не потрібно стільки менеджерів і політологів, натомість люди віком 50 років і більше стали знову потрібними. Вони мали менші вимоги, ніж молодь, були лояльніші до працедавця і, головне, - здобули цінний життєвий досвід і глибоку освіту (чого не скажеш про багатьох молодих випускників липових приватних ВНЗ). Крім того, влада почала проводити численні акції на підтримку працевлаштування осіб віком 50+ (державні пільги, єврофонди тощо). А самі поляки, які половину життя провели в комуністичній ПНР, швидко опанували комп'ютерні технології та реалії нової доби, а їхній досвід життя в тяжкі часи додав тільки плюсів. Нині саме вони не мають проблем із роботою, причому працюють за відносно добрі гроші, тоді як молоде покоління мусить переборювати чимало проблем.

У Польщі пощастило й нинішнім пенсіонерам. А все завдяки пенсійній реформі 1998 р., коли було запроваджено модель виплати пенсії на основі нагромадженого капіталу. Причому ніхто вже не сумнівається, що поляки, яким зараз 20-35 років, на пенсії муситимуть виживати. А ось нинішні пенсіонери на реформі виграли: їм дуже вигідно перерахували початковий капітал, який визначили на основі зарплати з часів комунізму.

Безробіття серед молоді
та втрачене покоління

Зовсім інакше доля обійшлася з польською молоддю. Причому оцінки тут можуть бути неоднозначні. З одного боку, покоління народжених у 1980-
1995 рр. має можливості й перспективи, які не снилися їхнім батькам. Молодість, проведена у вільній країні, можливість виїжджати за кордон, працювати і вчитися на Заході, нарешті, користуватися технічними здобутками (Інтернет, мобільні телефони тощо) - це те, про що попереднє покоління могло тільки мріяти.

З іншого боку, поляки, які щойно вступають у доросле життя, однозначно не мають легких шляхів. І тут знову треба сказати про виняток - столичну Варшаву, де все набагато простіше. У Варшаві знайдеться робота навіть для випускників факультетів політології чи журналістики, а в Кракові чи Гданську вони зможуть працювати хіба що в Макдональдсі. Але погодьтеся: столиця - це не вся країна.

У сучасній Польщі, безперечно, є професії, в яких молоді люди можуть без проблем, відразу після диплома, отримати дуже добру роботу за 1000 євро і більше (середня зарплата - 700 євро). Це програмісти, стоматологи, бухгалтери з міжнародними сертифікатами, деякі інженери та ін. Однак у більшості випадків це не так просто.

Головна проблема така сама, як і в Україні, - забагато випускників ВНЗ. Сьогодні вища освіта вже майже нічого не варта, особливо здобута у приватних вишах. Найважче гуманітаріям - випускникам політології, культурознавства тощо, для яких роботи за професією немає за визначенням. Набагато краща ситуація в молодих інженерів, особливо в галузі інформаційних технологій, які без легко знаходять роботу за 750-1250 євро одразу після закінчення ВНЗ.

Проблема випускників - це й так звані сміттєві договори. На відміну від людей категорії 40+, молоді поляки працюють переважно на підставі цивільно-правових договорів (не регулюються Трудовим кодексом). Тобто такого працівника (насправді - сторону цивільного контракту) можна звільнити без попередження, а договори не передбачають сплати соціальних та пенсійних зборів. Сьогодні ще рано про це думати, однак такі особи в майбутньому не матимуть права на пенсію, оскільки в новій системі пенсія залежить від нагромадженого капіталу. А він утворюється з пенсійного збору, якого ці люди не платять. Уже зараз серйозною проблемою є відсутність державного медичного страхування в таких осіб. Автори реформи системи охорони здоров'я не передбачили ситуації, коли люди працюватимуть тільки за сміттєвими договорами, і певна група осіб тепер узагалі позбавлена доступу до державного лікаря.

Великою проблемою залишається надмірна еміграція молодих поляків до інших країн ЄС. У 2004-2006 рр. їх виїхало аж два мільйони - переважно до Великобританії, Ірландії та Нідерландів. Після початку кризи в 2008 р. частина емігрантів повернулася, однак потім розпочалася наступна хвиля еміграції. Що цікаво - поляки неохоче виїжджають у сусідню Німеччину, зате дуже популярні англомовні країни. З'явився навіть жарт: під час війни польський народ був у Польщі, а уряд в еміграції в Лондоні, а тепер - навпаки. Наслідком еміграції є демографічні проблеми, тим паче що після 2004 р. ціни на квартири зросли набагато більше, ніж зарплати, а отже, на власне помешкання тепер треба працювати довше, ніж перед вступом Польщі до ЄС. А це стримує людей від створення сім'ї та народження дітей. Хоча, з іншого боку, багато молодих поляків просто виїжджають на три-чотири роки за кордон, щоб там заробити на квартиру у Польщі. Хто за цей час не передумає і не залишиться в Лондоні, той може на зароблені гроші щось купити в Польщі і розпочати новий етап у житті вже на Батьківщині.

Ситуація молодих поляків багато чим нагадує проблеми молодих іспанців, яких називають втраченим поколінням або поколінням тисячі євро. В тому сенсі, що тисяча євро - це для Західної Європи копійки, а молоді іспанці не мають шансу заробити більше. А тим часом у Польщі чи Україні для пересічного громадянина зарплата на рівні 1000 євро - недосяжна мрія. Серед молодих поляків коректніше було б говорити про покоління 1400 злотих. Тобто якщо маєш власну квартиру і не маєш дітей, за таку зарплату можна цілком нормально прожити, дозволити собі дрібні розваги, канікули раз на рік та ще й відкладати 200 злотих (50 євро) щомісяця. Гірше, якщо в тебе кредит на житло або діти на утриманні. За таких обставин не дивно, що, згідно з даними польського Головного статистичного відомства, аж третина людей віком 26-32 роки мешкає з батьками і користується їхньою фінансовою допомогою. Адже, як уже згадувалося, старші люди з досвідом життя в комуністичній Польщі парадоксально заробляють більше і краще справляються з викликами економічної кризи, ніж їхні діти, котрі знають по чотири іноземні мови і мають по два престижні дипломи.