Польща прямує до двопартійності

На перший погляд, 2013-й не мав би бути для Польщі якимось особливим. Країною вже шостий рік керує Дональд Туск, найближчі вибори лише через півтора року, а опозиція не в змозі збільшити свій рейтинг. З економікою також усе стабільно: проблем, щоправда, вистачає, але країна таки розвивається, все під контролем. Втім, саме 2013 рік може стати вирішальним для польської політичної сцени: чи перетвориться Польща остаточно на країну з двопартійною політичною системою та законсервує на багато років владу "Громадянської платформи" і Дональда Туска. З другого боку, 2013 рік буде також вирішальним для тих партій і сил, яким не до вподоби нинішня "тотальна війна" між Туском та Качинським і які позиціонуються (наразі без особливих успіхів) як політична "третя сила".

У більшості країн західної демократії політична боротьба ведеться насамперед між лівими і правими, між соціал-демократами і хадеками. Така ситуація, приміром, у Великобританії, США, Німеччині, Австрії. Так було і в Польщі перші п'ятнадцять років від падіння комунізму. Однак, починаючи з 2005 року, ситуація змінилася: відтоді 70–80% місць у парламенті займають дві партії правого спрямування, які раніше створювали навіть єдиний блок на місцевих виборах і планували парламентську коаліцію, а потім геть розсварилися. Йдеться про правлячу з 2007 року "Громадянську платформу" Дональда Туска та опозиційний "Право і справедливість" Ярослава Качинського, який був при владі у 2005-2007 роках.

Нині між Туском та Качинським триває тотальна війна, яка зрештою перенеслася на все суспільство. Те, за кого ти голосуєш - за "Платформу" чи за ПіС, - це вже не тільки питання політичних переконань, це чинник самоідентифікації. Незгода на цьому полі вже буває причиною серйозних сімейних конфліктів, розлучень та розірвання контактів між добрими друзями. Якщо Україна поділена за географічними та мовними ознаками, то Польща ділиться на основі конфлікту між прихильниками Туска і Качинського. Або, інакше кажучи, ідеологічного конфлікту між тими, хто вірить, та тими, хто не вірить, що Лех Качинський загинув внаслідок російського атентату.

Прихильники цієї теорії слідом за Ярославом Качинським називають Туска зрадником, причетним до "вбивства" президента. За словами Качинського та його соратників, нинішня Польща є не суверенною державою, а лише "німецько-російським кондомініумом", а головне завдання "патріотичних сил" - "повернути Польщі незалежність". А це може відбутися тільки під проводом Ярослава Качинського та його партії за правилом "хто не з нами, той зрадник або, як мінімум, корисний ідіот". Однак з протилежного боку лунають не менш радикальні закиди: мовляв, Ярослав Качинський був ледь не диктатором, а під час його правління (2005-2007рр.) Польща ледь не перетворилася на "другу Білорусь". І все скінчилося б авторитаризмом, якби не Дональд Туск та "Громадянська платформа", яка в 2007 році відсунула "маніяків" від влади, повернувши країні демократію. Однак загроза для демократії, за їхніми словами, все ж існує, Ярослав Качинський може повернутись, і тоді Польща перетвориться на поліцейську державу й потрапить у міжнародну ізоляцію. "Ми знаємо, що ми не провели всіх реформ, не виконали обіцянок і не виправдали сподівань поляків, однак все ж таки мусите за нас голосувати, бо "Громадянська платформа" - єдина сила, що може їх спинити" - переконує поляків Дональд Туск. Як наразі - успішно.

Отже, двом головним політичним силам вдалося створити міфи, у які повірила майже половина поляків. Люди голосують за ПіС або за "Платформу" не тому, що підтримують ці партії, ба навіть не тому, що їм подобається той чи інший лідер. Близько 20% поляків справді вірять у те, що Польща втратила суверенність, а Туск - це російський намісник, який разом із Путіним вбили польського президента. А ще більше осіб вважають Качинського не просто невдахою, але й колишнім диктатором і "другим Лукашенком". Одні голосують за Качинського зі страху перед Туском, інші за Туска зі страху перед Качинським - і таким чином цим двом правоцентристським партіям вдалося поділити між собою майже весь політичний торт та витіснити конкуренцію.

На політичній сцені залишається ще коаліціант "Громадянської платформи" - Польська народна партія, яка спирається на виборців із села та маленьких містечок. Її лідер і водночас економічний віце-прем'єр - Януш Пехоцінський, який недавно замінив на цій посаді досвідченого політика Вальдемара Павляка. Аграрії - це найбільш стабільна партія у польській політичній системі, з довоєнними традиціями. Від 1989 року вони завжди набирають свої стабільні кільканадцять відсотків та готові увійти в коаліцію з кожним, хто тільки дасть їм посади. Однак від 2007 року Польська народна партія є фактично супутником "Громадянської платформи", щось на зразок німецької (баварської) ХСС.

Сильні колись соціал-демократи від 2005 року перебувають на межі виживання і мусять задовольнитися 27 депутатами у 460-місному Сеймі. А саме з цієї партії походить колишній президент Александр Квасневський, ще недавно це була найбільша політична сила в Польщі. На останніх виборах "Союз демократичної лівиці" набрав усього 8% голосів, що, власне, позбавляє його впливу на ситуацію. Його ніхто навіть не вважає опозицією, оскільки нині слово "опозиція" асоціюється майже виключно з Качинським.

У нинішньому парламенті є ще нова динамічна партія лівого спрямування - "Рух Януша Палікота", яка на виборах 2011 року набрала 10% і має 40 депутатів. Але про них пізніше.

Отже, торт поділений. Але, як бачимо, - не до кінця. Бо хоч якою сильною була б ненависть між "Правом і справедливістю" та "Громадянською платформою", все ж таки в одному вони згодні і тісно співпрацюють: бетонуванні політичної системи і надалі так, щоб посилювати роль великих партій і не допустити конкуренції. А водночас у народі непомітно стає більше людей, які втомлені цим тотальним і, правду кажучи, абсурдним конфліктом. І тому в найближчі місяці, аж до виборів 2014 року (до Європарламенту), на тлі головного конфлікту між Туском та Качинським вестиметься набагато важливіша політична боротьба - між ставлениками двопартійної системи та тими, хто хотів би розбити тандем Туск-Качинський. А таких осіб багато також серед низів ПіС і "Платформи".

І тут не зайвим було б пояснити, чому все у Польщі прямує до двопартійності. Причин багато, але найважливіша - це особлива система фінансування політичних партій, запроваджена перед вступом Польщі до ЄС. Її суть така: практично заборонені внески на користь політичних партій з боку приватних осіб та бізнесу (окрім до смішного маленьких квот), суворо контролюються фінансові потоки партій, водночас забезпечене щедре фінансування політиків з бюджету. Причому рівень дотації на найближчі чотири роки прямо залежить від результату даної партії на минулих парламентських виборах. Державну дотацію отримують партії, які здобули не менш ніж 3%, причому прохідний бар'єр у парламент становить 5%. Ідея була добра - запобігти політичній корупції, однак результат вийшов не зовсім: ця система призвела до зміцнення і без того сильних партій та маргіналізації менших. Переможці (нині це "Платформа" і ПіС) отримують від бюджету настільки великі гроші, що можуть заклеїти все місто білбордами та викупити рекламу на телебаченні. Менші парламентські партії також мають певні можливості політичної реклами, а ось нові суб'єкти, що раніше не балотувалися до парламенту або не назбирали 3%, не можуть розраховувати на державну дотацію. А оскільки інші джерела фінансування практично заборонені, система фактично не допускає нові партії до парламенту - без великих грошей політика не робиться.

Друга причина - це виборча система, яка дає преференції переможцям. Наприклад, партія, яка набрала 20% голосів, отримує приблизно 40% місць у парламенті, а партія яка здобула 8%, має лише декількох чи кільканадцять депутатів. Плюс прохідний бар'єр у 5%. Ось Туск разом із Качинським і прямують до подальшого посилення цієї системи, а противники двопартійності закликають до зміни виборчої системи та системи фінансування партій, щоб дати шанс новим суб'єктам і малим партіям (пропонується, наприклад, щоб кожен громадянин мав змогу зазначити партію, якій він хоче передати свою частину податку).

Наступний чинник - польські журналісти. Сказати, що в Польщі немає свободи слова - було б перебільшенням. Однак ніхто не приховує, що більшість польських ЗМІ підтримує "Платформу". До них можна зарахувати впливові тижневики "Політика", "Ньюсвік", "Впрост" і щоденні "Газета виборча" та "Дзеннік". З другого боку, є ЗМІ, які відкрито підтримують Качинського - наприклад, "В сєці" чи "Газета польська", проте вони менш впливові. Те, що кожен журналіст чи кожне видання має якісь політичні симпатії - це природна річ. Проблема починається тоді, коли цих симпатій ніхто навіть не приховує, а ЗМІ поділяються на "проурядові" та "опозиційні", або, інакше кажучи, на піарщиків уряду та опозиції. Саме таку ситуацію маємо сьогодні в Польщі, причому до 2005 р. ЗМІ були значно більш об'єктивними. "Свої" видання мають тільки парламентські партії, передусім "Платформа" і ПіС, меншою мірою - ліві й аграрії. Партії і сили, які хотіли б зламати дуополію Туск-Качинський, практично не мають своїх людей у впливових медіа.

Єдиний, хто зміг здолати диктат двопартійності - "Рух Палікота". Януш Палікот - олігарх із Любліна, власник горілчаного бізнесу, донедавна провідний політик "Громадянської платформи". Це один із небагатьох політиків, який пішов у політику не заради грошей, а навпаки - він заробив гроші у бізнесі і вирішив інвестувати їх у політику. Трохи для забави, трохи з почуття місії, трохи для задоволення власних амбіцій. Заборона фінансування партій поза держбюджетом - це правда, але, як кожен закон, і це можна обійти. Зазвичай це робиться через фінансування не партій, а "незалежних" ЗМІ та неурядових організацій, які потім відкрито працюють на дану фракцію. Палікот зробив ще інакше - промоутерував просто свою особу і на своєму бренді створив нову партію однієї людини, яка несподівано ввійшла в 2011 році у парламент з добрим результатом (10%).

Чим це закінчиться - невідомо. Наразі здається, що все прямує до двопартійності на зразок Австрії: тобто є правляча "Платформа" з "вічним коаліціантом" Польською народною партією, є опозиція у вигляді "Праву і справедливості" та ще ліві і "Палікот" як партії, що фактично нічого не можуть. І завдання номер один для Туска - це сьогодні не стільки боротьба з Качинським, скільки нейтралізація лівих та Палікота, аби на найближчих виборах (2014 рік) вони не ввійшли до Європарламенту, а потім до Сейму. Задля такої мети Туск готовий укласти тактичний союз з Качинським щодо подальших змін виборчої системи та принципів фінансування політичних партій, так щоб на цьому виграли тільки дві найсильніші плюс, можливо, аграрії, які мають твердий електорат.

Зі свого боку Качинський готовий піти на роль сильного лідера "вічної опозиції", оскільки для нього найголовніше - хай не перемогти на виборах, але передусім не допустити конкуренції на правому боці політичної сцени та всередині своєї партії. З 2007 року відомо, що без Качинського ПіС розпадеться, однак з Качинським, який має величезний негативний електорат, він приречений на роль вічної опозиції. Сильної (бо 20-25% підтримки), однак усе ж таки опозиції. Усі, хто пропонував зміни в правиці (Павел Коваль, Збігнев Зьобро, Марек Юрек), були усунені з партії, а їхній новий політичний проект має лише 1–2% підтримки (з причин, про які йшлося раніше). Така сама ситуація у "Платформі", де Туск успішно позбувся внутріпартійної конкуренції.

Отже, справжня політична боротьба нині ведеться не між Туском і Качинським, як це могло б здаватись. Гра точиться навколо того, чи перетвориться Польща на державу з двопартійною системою, чи ні. У першому випадку Дональд Туск міг би ще довгі роки залишатися політичним лідером, спочатку як перший прем'єр-міністр, який залишився на третій термін, а потім як президент. Ярослав Качинський мав би гарантовану роль сильного опозиційного лідера, що здається, його влаштовує. Ситуацію може змінити тільки усунення Качинського або Туска з позиції партійних лідерів - багато хто цього хотів би, а така ситуація означала б революцію на польській політичній сцені, на якій сьогодні головні ролі у двох сильних лідерів. Чи станеться так, вирішать найближчі місяці - особливо кінець року, коли розпочнеться підготовка до Євровиборів.