Кордон абсурду

Польсько-українські відносини розвиваються чудово, а Варшава є стратегічним партнером Києва. Такі оцінки можна почути чи не від усіх польських дипломатів, активістів НУО та політиків, задіяних у співпраці з Україною. Якщо міряти якість українсько-польської співпраці частотою спільних семінарів, конференцій та культурних заходів – то це справді так. Але учасники цих зустрічей із дивовижною послідовністю уникають розмов про жахливу ситуацію на кордоні, яка зводить нашу співпрацю до абсурду. Наче й немає кільканадцятигодинних черг, принизливого ставлення до подорожніх чи фальшивих міліціонерів, котрі, проте, вимагають у поляків цілком реальних грошей. Наче нічого й не відбувається.

А проблема справді першочергова, якщо всерйоз думаємо про євроінтеграційну перспективу. Адже в добу глобалізації значно скорочується відчуття відстані між віддаленими куточками світу, а люди мають дедалі менше часу. Із Ґданська чи Кракова можна добратися літаком до Лондона за ціну, еквівалентну п’ятистам гривням. Оце і є європейська інтеграція: коли зранку у Вроцлаві виходиш на роботу, працюєш дві години в офісі, о 10-й вирушаєш до Берліна зустрітися з діловим партнером, а після переговорів ще встигнеш повернутися на ніч додому. І таке було можливе вже 1999 року, коли польсько-німецький кордон був одночасно кордоном ЄС та Шенгенської зони. А тепер буває навіть, що поляк працює в Лондоні, а на вихідні прилітає до Польщі на заочне навчання — оскільки так дешевше. Отже, навіщо мешканцеві Ґданська та Кракова Україна, якщо добратися до Львова або Києва коштує дорожче, ніж до Парижа, Дубліна і Рима?

Тісна співпраця між Україною та Польщею сьогодні неможлива, і членство в ЄС тут ні до чого. Як можна співпрацювати, коли автобус Львів—Перемишль лише дві години перебуває в дорозі, а чотири-п’ять – стоїть на кордоні? А з автомобілями ще гірше: нерідко на в’їзд до Польщі доводиться чекати й кільканадцять годин. Дипломати й політики звикли пояснювати це «вимогами Брюсселя», й українці звикли в це вірити. Тим часом проблема багатогодинних черг полягає не в цьому, і навіть не в корумпованості службовців. Черг можна позбутися вже сьогодні, без особливих затрат, якщо запровадити декілька не таких і складних організаційних, технічних та правових нововведень.

За словами начальників перемишльської митниці, 97% користувачів пішохідного коридору «Шегині–Медика» — це «човники» — постачальники цигарок, здебільшого громадяни Польщі (близько 70%). Вони перетинають кордон 2–4 рази на добу і стоять у черзі на дві години менше, ніж необізнані з тутешніми порядками туристи (переважно 2—3 години, тоді як туристи — 4—5). Вони просто нахабно оминають чергу і стають попереду всіх. У Шегинях товар їх уже чекає, відтак вони не виходять за територію пункту пропуску, а відразу займають місце в черзі у протилежному напрямку. Цигарки одразу за кордоном здають посередникам, які завозять їх вантажівками в Німеччину та Великобританію, а самі «човники» без затримки йдуть в Україну ще раз. Малі контрабандисти купують, щонайменше, три блоки середнього класу цигарок по 26 грн. кожен, а продають їх посередникам – за 30 злотих (48 грн.), і так тричі на день. Зайві пачки прикріплюють скотчем до тіла й переносять під курткою. Ці особи заробляють щомісяця 2000 — 5000 гривень. Це в декілька разів більше, ніж може їм дати легальне працевлаштування у Перемишлі.

Контрабанда нищить економіку польського прикордоння, висмоктуючи з неї робочу силу, а заблокований «човниками» кордон унеможливлює розвиток туризму в Галичині та Волині. Без вільного пересування людей неможливі також економічне співробітництво, інвестиції в Україні середнього польського бізнесу. Варто зазначити: перевірка одного «човника», буває, триває хвилин сім — за цей час митники переправляють цілу групу польських туристів, кожен із яких витрачає в Україні вп’ятеро більше грошей, ніж той один контрабандист.

Зміни треба розпочинати з правової бази. Недосконалою, зокрема, є польсько-українська угода «Про особовий рух». Адже вона допускає перетин кордону декілька разів на день, що особам, котрі легально співпрацюють з Україною, не потрібне. Отже, нова угода повинна містити якісь кількісні обмеження для польських громадян, аби вони могли подорожувати в Україну не частіше, скажімо, ніж один раз на добу, чотири рази на тиждень та десять разів на місяць — за винятком водіїв автобусів, дипломатів тощо.

Відповідно, польське міністерство юстиції повинне розробити ефективні механізми боротьби з контрабандистами. Водночас не обійтися без повної легалізації продажу на польських ринках українських неакцизних товарів (фруктів, овочів, кави) та працевлаштування в Польщі українських заробітчан. Адже службовці докладають чималих зусиль до боротьби з явищами, які, на відміну від контрабанди цигарок, потрібні польській економіці. Скажімо, бабусю з-під Жовкви штрафують за нелегальний продаж у Томашові української картоплі, тоді як контрабандисти спокійно торгують цигарками біля самого пункту пропуску.

З іншого боку, слід нарешті визначитися: чи справді Україні потрібні найнижчі в Європі ціни на цигарки та горілку, і це в умовах гострої демографічної кризи? Поступове підвищення акцизу на ці вироби було передумовою будь-яких розмов про членство Польщі в ЄС, особливо гостро це питання ставила Німеччина. Отже, доцільно порушити цю тему під час візиту в Україну польського прем’єр-міністра, провести переговори, внаслідок яких Польща запропонує Україні щось в обмін на підвищення акцизу. Наприклад, лібералізацію ринку праці, стипендії, економічні преференції чи навіть фінансову компенсацію, що пішла б на збереження архітектури Львова.

Варто також придивитися до позитивного досвіду словаків. На україно-словацькому кордоні навіть на 10 пачок цигарок треба заповнювати митну декларацію і сплатити за них 30 крон (5 грн.) мита. Це забирає трохи часу, а тим часом некурці проходять митний огляд поза чергою, миттєво. Навіть усередині Словаччини поліцейський може оштрафувати власника українських цигарок на суму, рівнозначну 1000 грн., якщо він не має з собою цієї декларації. Завдяки таким механізмам особливо великих проблем із контрабандою у словаків не виникає.

Важлива проблема – тривалість перевірки на кордоні однієї машини чи особи. Вона значно довша, ніж заведено в Європі, становить 7—10 хвилин і більше. Це пов’язано з незаперечними об’єктивними причинами, що стосуються безпеки зовнішнього кордону Європейського економічного простору (ЄвЕП). Проте подорожні часто звинувачують митників у навмисному гальмуванні процесу. Справді, штучне подовження перевірок залишається для польських митників єдиним способом зменшити обсяг контрабанди, а страждають від цього чесні подорожні. Проте на них мало хто зважає, оскільки туристи становлять лише декілька відсотків подорожніх, а учасників конференцій, громадських діячів тощо часто пропускають поза чергою. Митники не приховують свого ставлення до кордону як до «цигаркової технологічної лінії». У кожному вони вбачають потенційного контрабандиста, якого треба на кордоні протримати, щоб відбити охоту їхати в Україну по товар.

Корумпогенні ситуації можна усунути просто: запроваджуючи спільні польсько-українські контролі. Такий механізм успішно функціонує в пункті пропуску Кросцєнко—Смільниця. Характерно, що обидві сторони нібито наполягають на запровадженні спільних перевірок у всіх інших пунктах пропуску, проте чомусь цього немає.

Дуже важлива також уніфікація документів. Адже після заповнення української митної декларації доводиться повторювати всю процедуру на польському боці. Ніщо не заважає польським та українським митникам шукати наркотики і зброю разом. Спільні контролі й уніфікація документів дозволять також уникати розбіжностей у даних щодо обсягу торгівлі між польськими та українськими статистичними комітетами. Це питання дуже активно лобіюють українські дипломати у Варшаві.

На кордоні є один анахронізм, який значно подовжує час очікування. Це імміграційна картка України. В рубриці «мета прибуття» та «адреса сторони, яка приймає», можна вписати що завгодно — даних не перевіряють і не використовують.

Недосконалою є польська візова політика. Принципи, якими керуються консульства, видаючи візи, та прикордонники (які остаточно підтверджують дозвіл на в’їзд до Польщі), — протилежні. Нагадаймо: візи впровадили для того, аби можна було попередньо, в консульствах, відфільтрувати небажаних гостей від чесних громадян. Але візи дають практично всім, а потім прикордонники мусять із багатьма проводити тривалу роз’яснювальну розмову, яка, радше, становить компетенцію консула. Дуже часто людина, котрій прикордонники анулюють візу за грубе порушення, приїжджає через чотири дні в той самий пункт пропуску й робить те ж саме. Такий брак узгодженості – головна причина автобусних черг, попри запровадження «зелених смуг». Майже завжди весь автобус мусить чекати годину-півтори на одного-двох пасажирів, у котрих є проблеми з документами.

Вихід із цієї ситуації знайшли словаки. Перетин україно-словацього кордону автомобілем також забирає декілька годин, а автобусом — годину-дві. Тим часом пішки кордон проходять упродовж 20 хвилин. Це зрозуміло: перевірити пішохода легше, ніж людину та її машину (чи не крадена, чи має дійсні документи, чи в доброму стані). Виявити контрабанду в підручному багажі теж легше, ніж зазирнути під колеса й фотелі в пошуках цигарок. Відтак багато словаків залишають машини на стоянці у Вишніх Немецких (або доїжджають туди автобусом із Міхаловіць) і проходять до Ужгорода пішки.

Польський кордон чомусь заборонено перетинати пішки (за винятком Шегинь). Польські політики, дипломати та прикордонники пояснюють це вимогами ЄС, причому не називаючи жодного правового акта. Це зрозуміло, оскільки такої заборони не існує. Жаль лише, що про це не знають навіть люди на високих посадах, від яких і залежить наведення ладу на нашій новій «залізній завісі».