КОЛО ДЖИХАДА

Талібан оголошує джихад Сполученим Штатам та їхнім союзникам. Президент Буш у своїх виступах неодноразово наполегливо застосовує поняття хрестового походу, кажучи про боротьбу з тероризмом.

Хвиля агресивної ксенофобії котиться країнами Заходу. В Афганістані триває суд над вісьмома представниками добродійних організацій, яких звинувачують у проповіді християнства на мусульманській землі. Весь світ стурбований. Сполучені Штаті й міжнародні організації, які мають представництва в ісламських країнах, вводять надзвичайний режим роботи й посилюють заходи безпеки. Релігійна війна? Чи можлива вона в XXI столітті?

Чимало понять з ісламського лексикону — крім мусульман відомі раніше лише фахівцям — за останні роки стали частиною західного медіа-дискурса. Одне з них джихад. Як всяка екзотика, такі слова неминуче покриваються ореолом таємничості. Потрапляючи в контекст іншої культури, вони набувають нового змісту: шахиди зустрічаються з японськими побратимами — камікадзе, джихад перетворюється на священну війну.

Всякий запозичений концепт відсилає до культури, яка його породила. У пресі це посилання, не будучи активованим, немов направляє масового читача в порожнечу — простір невідомих смислів, породжуваних іншою культурою. Пригадується Ніцше: якщо вдивлятися в безодню — безодня починає вдивлятися в тебе... Невідоме найпростіше уявити як чуже. Вічне джерело людського страху — невідоме — легко персоніфікується в образі іншої культури. Десь на рівні підсвідомості починають звучати шматки військових гімнів —«идет война народная, священная война». Зусиллями ЗМІ джихад перетворюється на своєрідний інформаційний аналог зброї масового ураження, яка впливає на психіку аудиторії.

Насправді джихад поняття досить об’ємне. У буквальному значенні це не війна, а старання, прагнення. У християнському понятійному апараті найближчим поняттям буде, швидше, подвижництво: щоденний подвиг задля слави Творця — молитовний подвиг і т.п. Даль слову «подвижник» дає таке визначення: «славный великими делами на каком-либо поприще; доблестный делатель; храбрый удачливый воитель», а також «подвизающейся на пути веры и праведничества». Але подвижництво, звісно ж, не є перекладом слова джихад — збігається лише частина змісту. В ісламі виділяється великий і малий джихад. Другий із них допускає війну за віру. Та не похід у чужі землі з метою їхнього навернення (як робили хрестоносці), а насамперед захист ісламських земель від вторгнення невірних. «Боріться на шляху Аллаха з тими, хто бореться проти вас, але не переступайте [меж дозволеного]. Воістину, Аллах не любить тих, хто переступає», — говорить Коран (2: 190).

Є й інші сентенції на тему джихаду: «Найкращий джихад — слово правди перед обличчям несправедливого правителя» (із хадисів пророка).

В ісламі існує стійке уявлення про колективну безпеку, що сформувалося набагато раніше, ніж у європейців. Єдина ісламська умма — вся сукупність віруючих — і єдина територія — дар уль-іслам — розглядаються як спільне надбання. Тому проблема Афганістану стане проблемою всього мусульманського світу — як стала загальною проблема Палестини. Саме тому лідери арабських країн не виявляють зараз готовності йти на пряме співробітництво зі США у військових операціях на території Афганістану. За мусульманським правом, якщо один народ не справляється з зовнішньою загрозою, йому повинні допомогти найближчі сусіди. Ті, що подалі, можуть обмежитися до якогось часу фінансовою допомогою. Війна Єгипту й Сирії з Ізраїлем у
1973 р. за фінансової допомоги більш віддалених від зони конфлікту арабських країн цілком вкладається в цю схему. Проте національні інтереси окремих країн часто вступають у протиріччя з декларованими принципами. Більш того, для багатьох із них джихад асоціюється з внутрішньополітичним ризиком.

Тому що є й інший джихад, який став основним видом діяльності ряду політичних організацій екстремістського спрямування з 70-х років. Цей джихад направлений не тільки й не стільки проти зовнішньої агресії, скільки проти власних можновладців. Ісламські радикали вважають свій джихад не обумовленим обставинами обов’язком, а безумовним і постійним імперативом. Цей джихад уже давно оголошений. Однієї з найвідоміших віх на його шляху було вбивство президента Анвара ас-Садата 1981 року, скоєне організацією, назва якої говорить сама за себе — «Аль-Джихад». Всяке загострення внутрішньо- й зовнішньополітичних проблем розпалює цей джихад із новою силою. За відносно спокійний рік у середині 90-х у Єгипті ісламістами було скоєно 96 актів насильства, жертвами яких стали 287 чоловік. У Алжирі, де ісламісти ледь не прийшли до влади, щорічні втрати по обидва боки в 90-ті становили понад 10 тисяч чоловік.

Чому саме іслам стає знаряддям політичної боротьби? На тлі занепаду інших альтернативних ідеологій у більшості мусульманських країн єдина можлива опозиція зараз — ісламська. У мечеті може легально збиратися велика маса людей, і тільки там можливі привселюдні виступи. Пропаганда яких-небудь ідей жорстко регламентується правлячими режимами, у той час як виступи в мечетях проконтролювати складніше. У результаті народні хвилювання звичайно починаються в п’ятницю після щотижневої проповіді. Так почалася інтифада 2000 року.

Розуміючи це, чимало правлячих режимів поставили релігійний істеблішмент на державне постачання. Найпослідовніше цю політику проводять Єгипет, Сирія і Туніс. Однак у чому сила фундаменталістського заклику? Яку масу населення здатні мобілізувати екстремісти?

Ключове слово, яке часто звучить у фундаменталістському дискурсі, — несправедливість. Остання має різні обличчя: бідність, корупція, поліцейська сваволя, обмеження різноманітних громадянських свобод. З погляду віруючого, універсалізм ісламу як релігії вступає в протиріччя з зовсім не лідируючою роллю мусульманських країн у світовій політиці та економіці. Не знаходить вирішення цілий ряд міжнародних політичних проблем, центральною з яких є арабо-ізраїльський конфлікт. Всяка суспільна група ставить свої акценти в цьому списку, але чимало мають привід для невдоволення. Порочне коло невирішених питань — яке, як його не читай, має одну слабку ланку — влада. Це саме коло у певному сенсі можна було б назвати колом джихаду. Таким чином, радикальний іслам являє собою виклик і реальну загрозу для багатьох арабських режимів. Чи станеться десь розрив в ланцюзі? Найнебезпечнішим поворотом була б дестабілізація ситуації в Саудівській Аравії і Єгипті.

Досвід радянського вторгнення в Афганістан свідчить не лише про небезпеку для іноземних військ ведення війни в цій країні. Немає кращого аргументу для рекрутування нових членів у ряди терористичного джихаду, ніж затяжний конфлікт із невірними в одній з мусульманських країн. Більшість нині дійових ісламських терористів сформувалися в Афганістані, Боснії, Сомалі та Еритреї.

Необхідно враховувати, що в суспільній свідомості народів ісламського світу, як на палеографічній карті, відбиті майже всі історичні пласти — аж до найглибшого середньовіччя, прикриті інколи лише тонким прошарком сучасності. Два роки тому у Верхньому Єгипті одного з авторів цієї статті місцева публіка через незнайомий діалект прийняла за магрибінського чаклуна й цілком серйозно просила показати місце, де зариті скарби. Понятійний апарат ісламу являє собою немов єдину для всього ісламського світу мову, що сприймається всіма, навіть неосвіченими верствами населення. Якщо ліві ідеології були зрозумілі переважно інтелігенції, то повідомлення, сформульоване в термінах ісламу, доступне для сприйняття найширшого загалу.

Проте всередині самого ісламу йде широка полеміка й внутрішня боротьба. Єдність — яка сприймається і мусульманами, і арабськими націоналістами як найвища мета і цінність, протягом усієї новітньої історії знаходила мало можливостей для практичної реалізації. Неминучість розколу мусульман передвістив сам пророк Мухаммад, який сказав, що його община розпадеться на 73 частини, із яких 72 загинуть (потраплять у пекло) і лише одна — «люди сунни і згоди» (ахл ас-сунна ва-л-джама’а), котрі наслідуватимуть його приклад, врятуються (тобто потраплять у рай). Очевидно, не випадково ціла низка екстремістських ісламських організацій у своїх назвах поряд із словом джихад використовує саме слово джама’а. Їх проект об’єднання, щоправда, спрямований на усунення всякого інакомислення, аж до оголошення всіх своїх супротивників-мусульман невірними. Такий підхід не може не викликати сильну протидію з боку значної частини духівництва. Та й усередині самих радикальних ісламських організацій також не спостерігається єдності. Вже згадуваний вище єгипетський джихад, за словами відомого фахівця з питань ісламського тероризму Зії Рашвана, перетворився на кілька рухів, що використовують легальні політичні методи, і лише невеличка група, очолювана д-ром Айманом аз-Завахірі, яка налічує «не тисячі і навіть не сотні, а десятки членів», залишилася вірною терору і співробітничає з Усамою бін Ладеном. Аз-Завахірі оголошений у розшук по Інтерполу і, очевидно, перебуває в Афганістані.

Що, якщо ісламісти все-таки переможуть? Показовий приклад Ірану. Перемога ісламської революції послужила потужним поштовхом до активізації всіх ісламістів на Близькому Сході. Та реальний досвід ісламської республіки відкрив зовсім іншу перспективу. Повзуча демократизація стала можлива в цій країні не під тиском Заходу, а після повної й остаточної перемоги ісламської революції. Як розвал комунізму — після побудови розвиненого соціалістичного суспільства. І це не гра в парадокси. Всяка революційна ідеологія (не плутати з релігією) втрачає свій головний змістовний момент — революційність (а з нею і мобілізуючу силу), коли їй дають змогу перейти до практики. У СРСР цей процес зайняв десятиріччя. Є підстави вважати, що в Ірані він близький до завершення, хоча минуло трохи менше двадцяти років. Прискорення ходу історії? Головне навіть не це: революціонерам після приходу до влади просто немає що запропонувати. В останньому інтерв’ю небагатослівний Усама дав начерк економічної програми істинно мусульманської держави (світу). Нічого нового порівняно з попередниками — як ідеал, по суті, висувається автаркія. До цього поки що зводилися практично всі реальні економічні програми на основі ісламу, характерним прикладом яких може служити концепція таухидної (єдинобожної) економіки в Ірані. До ще більшого фіаско призводять спроби здійснення радикального ісламського проекту в Афганістані і Судані.

Якщо навіть припустити — дуже малу насправді — можливість приходу ісламістів до влади в якійсь із частин ісламського світу, продовженням цього джихаду, певне, стане велика боротьба мусульман та ісламу поміж собою. Чи витримають народи нескінченну зміну дедалі істинніших ісламських режимів?

За словами єгипетського вченого Галі Шукрі, «однією із складових кризи є те, що нові різновиди фундаменталізму окреслють проблеми, але не пропонують жодного рішення аж до того, що самі стали частиною проблеми».