Коли мовчання — знак незгоди

І це - тривожний сигнал навіть для тих, хто не має нічого спільного ні з перекладом, ні з політикою.

Закулісні домовленості на найвищому рівні та нечесна гра без правил політичної еліти, яка цих правил мала б дотримуватися насамперед, стали причиною того, що світ знову опинився на порозі повернення до орвеллівської моделі суспільства, де людина втрачає право на індивідуальність, конфіденційність і довіру навіть до свого найближчого оточення.

На Капітолійському пагорбі не по сезону спекотно. На початку січня спалахнув черговий "Трамп-гейт". Це сталося після публікації в авторитетному виданні "Вашингтон пост" матеріалу, що звинувачує президента США у приховуванні навіть від своїх радників подробиць особистих зустрічей із Путіним, яких тільки за останні два роки виявилося, щонайменше, п'ять. Як з'ясувалося, записів двосторонніх переговорів (включно з "історичними" зустрічами Трампа і Путіна спочатку в Гамбурзі 2017-го, а потім і в Гельсінкі 2018-го) немає не тільки в службовому користуванні, а й серед так званих "секретних файлів" - матеріалів з обмеженим доступом, призначених для вузького кола осіб у президентській адміністрації.

Дров у вогонь підкинули заяви одного з працівників Білого дому про те, що після завершення зустрічі з Путіним Трамп заборонив своєму перекладачеві коментувати зміст переговорів будь-кому, включно з його найближчими помічниками, після чого просто вилучив усі робочі записи, зроблені перекладачем під час зустрічі. Оскільки ж переговори Трампа і Путіна кілька разів відбувалися у присутності лише російського перекладача, всупереч усім протокольним нормам та стандартам дипломатичної практики, вперті спроби президента США приховати від громадськості суть непублічних домовленостей із президентом РФ були розцінені багатьма як серйозна загроза не тільки національним інтересам, а й національній безпеці США.

Як повідомляють джерела у Білому домі, "гамбурзький" перекладач усе ж таки змушений був зізнатися в забороні Трампа на розголошення деталей зустрічі. Це сталося після того, як кілька старших співробітників президентської адміністрації спробували отримати від нього докладнішу інформацію про зміст переговорів, не задовольнившись кількома загальними фразами з прес-релізу Тіллерсона. Дуже недоречно для Трампа, цими "співробітниками" виявилися Джон Хефферн, що тоді виконував обов'язки помічника держсекретаря США з питань Європи і Євразії, та Фіона Гілл, старший радник з питань Росії і Європи в Раді нацбезпеки США, відома своєю давньою "любов'ю" до Путіна. Намагаючись розібратися в ситуації, демократи Боб Мендес і Джек Рід, які очолюють комітети Сенату із закордонних справ та збройних сил, направили Трампу лист із вимогою дати Конгресу можливість допитати його перекладачів, які були присутні під час зустрічей із Володимиром Путіним.

Нагадаємо, що це не перша спроба викликати на допит перекладача Білого дому, - торік уже лунали заклики провести спеціальні слухання в Конгресі з участю Марини Гросс, яка супроводжувала Трампа на Гельсінському саміті. Тоді Марина Гросс відмовилася давати показання, пославшись на неможливість розголошення державної таємниці й етичні міркування. Цього разу, однак, ідеться вже не про одиничний випадок, а, фактично, про можливість дозволити допит перекладачів як нове явище в юридичній і дипломатичній практиці США. Не дивно, що звернення сенаторів викликало бурхливі дискусії не тільки в професійному середовищі перекладачів, а й серед правозахисників.

На перший погляд, коли під загрозою опиняється національна безпека, а перекладач виявляється, без перебільшення, єдиною людиною, здатною вплинути на хід історії та викрити змову несумлінних політиків, розмови про професійну етику й законодавчі норми видаються марнуванням часу. Насправді ж проблема законності та доцільності допиту перекладачів як свідків значно складніша й потребує відповідей на цілу низку важливих, часто риторичних, питань - від правового статусу перекладача й законодавчого врегулювання перекладацької діяльності до принципу конфіденційності інформації; від вимоги зберігати професійну таємницю до морального вибору; від етичної і філософської дилеми - до особистої безпеки перекладача.

Хто й коли повинен вирішувати, що ситуація стала критичною і перекладач може бути звільнений від клятви зберігати мовчання? Може це зробити суд, прокурор чи законодавчий орган? Чи має право перекладач відмовитися свідчити, і якщо ні - то які санкції можуть застосуватися до порушників? Що робити, коли перекладач однієї сторони дасть показання, які інша сторона повністю дезавуює? Нарешті, чи стосується така практика тільки "тлумачів" перших осіб держави - чи викликати на допит можуть кожного, незалежно від рівня і тематики перемовин: будуть то комерційні таємниці конкуруючих фірм чи плани щодо скорочення озброєнь у Європі? І що в такому разі робити з присяжними перекладачами, які часто працюють на закритих судових засіданнях? Адже будь-яке показання свідка - це, з юридичної точки зору, прецедент, який стане першим, але далеко не останнім випадком допиту перекладачів у ряді гучних судових розглядів. А це вже ставить під сумнів саму можливість проведення будь-яких конфіденційних зустрічей між співрозмовниками, які не говорять однією мовою, - будуть то бізнесові партнерські переговори чи умови укладання миру між воюючими державами.

Ключовий принцип роботи усних перекладачів - їхня "незрима" присутність, що дає можливість перемовникам відверто й вільно обговорювати найделікатніші питання, знаючи, що жодні деталі зустрічі ніколи не будуть оприлюднені - не тільки в жовтій пресі, а й у суді. Інакше ж, перетворюючись із "голосу за кадром" на активного учасника перемовного процесу і носія цінної інформації, перекладач не тільки стає загрозою для високих договірних сторін, а й сам може наразитися на загрозу своєму життю.

На тлі вирування дискусій Міжнародна асоціація конференц-перекладачів (AIIC), найбільше у світі професійне об'єднання усних перекладачів, опублікувала спеціальну заяву, в якій нагадала, що принципи конфіденційності інформації, а отже - і неможливість викликати перекладачів для надання показань, закріплені в Кодексі професійної етики і є основоположними умовами перекладацької діяльності. Ця заява прозвучала на підтримку ще однієї, цього разу вже польської колеги, що теж несподівано отримала повістку в суд. Щоправда, на відміну від гучного скандалу з Мариною Гросс, про справу Магди Фітас-Дукачевської мало хто знає. А дарма. Історія польської перекладачки, яка супроводжувала тодішнього прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска під час його зустрічей із Путіним у Катині й Смоленську у квітні 2010 р., могла б стати наочним прикладом того, чому допити перекладачів - погана ідея, навіть коли того вимагають міркування національної безпеки та політичної доцільності.

Після поновлення розслідування у справі про Смоленську трагедію, яка стала причиною загибелі 96 осіб, включно з президентом Лехом Качинським, польська прокуратура викликала Фітас-Дукачевську для свідчень про можливу "дипломатичну зраду" колишнього прем'єра Дональда Туска. Для цього прокурор навіть видав спеціальну постанову про звільнення перекладачки від службової таємниці. Проблема, правда, полягала в тому, що цього разу йшлося не просто про службову, а про державну таємницю, на яку повноваження прокуратури не поширюються. За словами адвокатів перекладачки, прокурор пред'явив постанову про звільнення Фітас-Дукачевської від таємниці, яка стосується службової інформації з обмеженим доступом, однак не пред'явив постанову про звільнення її від таємниці секретного або цілком секретного характеру. Таким чином, після дачі свідчень "з дозволу прокуратури" та ж прокуратура мусила б засудити перекладачку за несанкціоноване розголошення "цілком таємної" інформації - від 3 до 5 років за новим законом "Про непублічну інформацію".

Трохи уважніше вивчення польського законодавства привело до ще цікавіших відкриттів. Виявляється, дозвіл на розголошення цілком таємної інформації (якою є переговори державних лідерів) може дати лише спеціальний "уповноважений державний орган". Оскільки переговори відбувалися на рівні прем'єр-міністрів, то в цьому випадку таким "органом" є чинний прем'єр-міністр Моравецький - представник консервативної партії "Право і справедливість", заснованої покійним Лехом Качинським і відомої різкою критикою не тільки ліберальної "Громадянської платформи" Туска, а й багатьох загальноєвропейських інститутів. Схоже, що тепер саме від Моравецького залежатиме доля його політичного опонента, колишнього прем'єр-міністра Польщі і нинішнього голови Європейської ради.

Клубок політичних та юридичних колізій у справі Магди Фітас-Дукачевської був би неповним без ще однієї досить цікавої сюжетної нитки - згадування про чоловіка перекладачки, Марека Дукачевського. У минулому голова польського відомства військової розвідки та контррозвідки, у 2000-х він обіймав посаду заступника керівника Бюро нацбезпеки. З огляду на його успішну кар'єру у військових інформаційних службах при кількох президентах, Марек міг би стати не менш цінним свідком для слідства, ніж його дружина.

На підтримку Фітас-Дукачевської висловилися багато відомих політиків та громадських діячів. Лист на ім'я прокурора з проханням "припинити дії, що можуть зашкодити національним інтересам Польщі", і "не створювати небезпечного прецеденту порушення конфіденційності переговорів, який викличе втрату довіри іноземних партнерів до польської дипломатії", вже підписали Лех Валенса, Александр Квасневський, Броніслав Коморовський, кілька колишніх прем'єрів, міністрів закордонних справ і оборони. З окремим посланням до прокуратури звернувся й польський омбудсмен, який порівняв право людини на перекладача із правом на адвоката.

Професійні перекладачі та вчені-лінгвісти, своєю чергою, апелюють до розуму, намагаючись пояснити принцип роботи під час усного перекладу. Якщо перекладачі-синхроністи працюють у режимі так званого динамічного перерозподілу уваги, тобто одночасно сприймаючи, обробляючи і створюючи нову інформацію, без підключення механізмів запам'ятовування, то в процесі послідовного перекладу запам'ятовування невеликого обсягу даних можливе, але тільки на короткий час. Однак і ця короткочасна пам'ять робить можливим точне відтворення почутого лише в поєднанні з певним асоціативним рядом, робочими записами перекладача і загальним контекстом розмови. Науково доведений факт, що вже через годину згадати деталі зустрічі, практично, неможливо. Безумством було б викликати на допит перекладача через 9 років після дипломатичних переговорів, у яких важлива кожна деталь, інтонації та навіть вираз облич осіб співрозмовників.

Нарешті, розмірковуючи про можливість звільнення від службової таємниці, не можна не згадати ще про один важливий аспект - етичний. Як зазначає у своїй заяві Польська спільнота конференц-перекладачів, "усний перекладач зв'язаний таємницею, яку можна порівняти, наприклад, із лікарською або адвокатською таємницею. Поставлення його перед необхідністю розголошувати зміст зустрічей, на яких він перекладав, порушує принцип довіри". Саме цей принцип довіри (поряд із принципами права, свободи слова і висловлювань, конфіденційності особистої інформації та захисту даних) є одним із основоположних принципів у сучасному ліберальному демократичному суспільстві, оскільки робить можливим існування багатьох суспільних інститутів.

Сповідь священикові, правова допомога юриста, фінансовий консалтинг, медичне обстеження та дипломатичний переклад - усе це ланки одного соціального ланцюга, який тримається, у прямому сенсі, "на чесному слові", тобто на професійній етиці та відносинах довіри між людьми. Професор права Варшавського університету Марцін Матчак у своїй статті "Важливіше за правду" зазначає, що після виклику на допит перекладача або священика наступним кроком можуть стати свідчення проти найближчих родичів, які не практикуються в більшості країн світу. Добиваючись правди за всяку ціну, вирощуючи нових павликів морозових і руйнуючи суспільні відносини довіри, держава штовхає суспільство до автономізації, а людину - до самотності, що робить її абсолютно незахищеною перед системою.

Гібридна війна авторитарних режимів проти ліберальних демократій розгортається нині не тільки на полі бою, і навіть не в соцмережах. Це насамперед боротьба за уми, ідеології та системи цінностей. Схоже, що в наш час гучніше за популістські гасла про пошуки істини за будь-яку ціну й відновлення історичної справедливості може звучати тільки промовисте мовчання - на знак незгоди з системою і задля збереження принципів професійної етики та людської гідності.

Суспільство, в якому ніхто не довіряє нікому, не може розвиватися нормально. Як засвідчила практика, досягти суспільного блага ціною індивідуальних свобод ще ніколи не вдавалося. Час би про це згадати. Інакше наступним у календарі після 2019-го може стати 1984-й.

Автор дякує за допомогу в підготовці статті Максиму Козубу і Дануті Пшепюрковській.