Кліматичний форум у Глазго: за що бореться Україна, і чому не приїхав Путін

Останнього дня жовтня в шотландському Глазго відкрилася 26-та Конференція ООН з питань зміни клімату.

Це наймасштабніший, найавторитетніший і найвпливовіший світовий форум, учасники якого обговорюють кліматичні виклики людству, зокрема проблеми глобального потепління (відомі широкому загалу Кіотський протокол та Паризька угода щодо клімату теж «народжувалися» на цій платформі). Щорічні зустрічі Конференції відбуваються з 1995 року і збирають представників більшості держав, провідних експертів, впливові неурядові громадські та природоохоронні організації. Але головну увагу до таких заходів справедливо привертає участь у них перших осіб провідних держав.

Не став винятком і нинішній форум. Хоча програма лідерів держав становить лише невелику частину всіх заходів двотижневої Конференції, саме на ній зосереджено увагу ЗМІ та експертів. Тим більше що проблеми клімату цього року — головна тема спілкування світових лідерів: вона була в центрі порядку денного саміту Великої сімки, буквально перед самим початком форуму в Глазго цю ж проблему (і теж як центральну) обговорювали в Римі лідери Великої двадцятки на першій за два роки зустрічі групи.

Але на Конференції на перший план вийшли політичні суперечності, а не узгоджені дії в інтересах усього людства.

Головним ньюсмейкером став американський президент Джо Байден. І в Римі, і в Глазго він просував власні здобутки в боротьбі проти глобального потепління. Цього слід було очікувати: Байден зробив ставку на екологічний трек у своїй зовнішньополітичній програмі ще під час виборів. А одним із перших його указів на посаді президента було скасування рішення попередника про вихід США з Паризької угоди щодо клімату. До речі, у Глазго Байден публічно вибачався за цей крок Дональда Трампа.

flickr/UNclimatechange

Нинішній очільник Білого дому впевнений, що визначальна роль Вашингтона у кліматичному порядку денному — важлива складова глобального лідерства США. До свого європейського турне Байден серйозно підготувався: напередодні до Конгресу було подано пакет законодавчих ініціатив в екологічній сфері. Білий дім сформулював мету: до 2030 року зменшити викиди парникових газів удвічі проти 2005-го й досягти в країні, яка нині посідає друге місце за обсягами викидів вуглецю у світі, «нейтрального балансу» до 2050 року. На досягнення сформульованих цілей Байден пропонує витратити впродовж наступних десяти років понад 500 млрд дол.

Ось тільки цей план поки що не може похвалитися достатньою для того, аби стати законом, підтримкою законодавців: негативні соціальні й економічні наслідки зростання цін на енергоносії, неминучого в разі прийняття плану, підштовхують в опозицію не тільки всіх республіканців, а й частину демократів. У Конгресі саме розгорнулися масштабні політичні баталії за план Байдена, і на цьому тлі рішучі заяви президента в Римі та Глазго починають сприйматися інакше: не як вияв лідерства США, а як частина внутрішньополітичної боротьби, спроба президента тиснути на законодавців усередині країни.

Неоднозначний вигляд має й інша ініціатива Байдена, приурочена проведенню форуму в Глазго: до 2024 року США нададуть найбіднішим країнам, які потерпають від наслідків змін клімату, допомогу на майже 12 млрд дол. Проблема в тому, що ця ініціатива відсилає до, мабуть, центральної суперечності всього кліматичного треку світової політики.

Досягнення так званого нейтрального балансу вуглецю в атмосфері, коли викиди останнього не перевищуватимуть здатності природи самостійно поглинати вуглець, переробляти або утримувати (нині викидів майже вчетверо більше, ніж здатна «утилізувати» природа), — процес дорогий, технологічно складний, і, з огляду на вуглеводневі джерела енергії для економіки, торкається всіх аспектів життя суспільства. Із метою як такою згодні практично всі країни, але немає згоди стосовно того, як, коли і якими шляхами цієї мети досягнути.

flickr/UNclimatechange

Ставлення до процесу декарбонізації різниться у багатих і бідних країнах. Багаті здійснюють «зелений поворот» значно охочіше, але, крім демократії, низької корупції та високої ефективності інституцій, на їхньому боці — розмір гаманця, контроль над новими технологіями та час. На переконання багатьох країн, що розвиваються, свій нинішній рівень провідні країни Заходу забезпечили, в тому числі, десятиліттями використання технологій, котрі отруювали Землю. А тепер вони вимагають від бідних країн негайно відмовитися від таких технологій, — отже, скорочувати відставання буде набагато складніше.

Питання можна було б вирішити завдяки масштабній допомозі Заходу країнам, що розвиваються, спрямованій на впровадження «зелених» технологій. Допомогу обіцяли — і 2009 року, коли говорили про 100 млрд дол. на рік, і 2015-го, коли ці обсяги підтвердили, — але обіцянок не дотрималися (напередодні саміту двадцятки це визнали представники Канади, Німеччини та Великої Британії). Ось і виходить, що допомогу від Байдена багато представників країн, що розвиваються, сприйняли не як самостійний крок, а як спробу відкупитися від звинувачень у порушенні попередніх зобов'язань.

Зрештою, екологічний форум не зміг подолати конфронтацію Росії та Китаю із Заходом. Ані Путін, ані Сі до Глазго не приїхали (як, утім, раніше й до Рима), і представлені Москвою та Пекіном кліматичні ініціативи були навмисне відірвані від запропонованого Заходом порядку денного.

Китай, який посідає перше місце у світі за обсягом викидів, відмовився переглядати затверджену раніше національну програму боротьби зі змінами клімату (яка насправді багато в чому збігається із заходами США та Євросоюзу), не змінив часу досягнення «нейтрального балансу» з 2060-го на 2050 рік (на цьому наполягали, зокрема, американці) і, фактично, заявив, що має намір реалізовувати свою програму самостійно, не узгоджуючи з іншими провідними країнами. Схожу позицію зайняла Росія, яка незадовго до форуму заявила про мету вийти на «нейтральний баланс». І теж не до 2050-го, а до 2060 року. КНР і Росія фактично відмовилися від повномасштабної співпраці із Заходом, і причина такого кроку — в загальній політичній ситуації, а не в конкретних екологічних заходах та рішеннях щодо клімату.

Втім, і західні країни не пасли задніх у надмірній «політизації» кліматичного порядку денного: у Римі та Глазго Байден, британський прем'єр Борис Джонсон і представники Євросоюзу активно критикували КНР і Росію за неконструктивну позицію, проте утрималися від оцінки позиції Індії. Вона сьогодні близька до Заходу політично, але в кліматичному треку їй похвалитися нічим. Посідаючи третє місце за викидами у світі (Індія обганяє за цим показником Росію), вона досі не має всеосяжної національної програми боротьби з цією проблемою і не взяла на себе жодних конкретних часових зобов'язань.

flickr/UNclimatechange

Не дивно, що «велика політика» визначала у Глазго й позицію інших країн. Прикладом може бути Україна. Її присутність на форумі досить помітна, вже першого дня «президентської програми» наша країна провела масштабну презентацію своєї позиції щодо «зеленої трансформації» в енергетиці з участю президента Зеленського.

Україна також недавно затвердила низку амбітних заходів у цій сфері, зокрема рішення про скорочення до 2030 року викидів на 65% проти рівня 1990 року, плани скоротити викиди метану, розпочати перехід від вугільної енергетики до альтернативних джерел та багато інших. Але помітно, що чимало зусиль Київ теж змушений кинути на заходи, які важливі саме для нашої країни, але не дуже працюють на спільну позицію. У тому числі й на конкуренцію з іншими бідними країнами за міжнародне фінансування, зокрема із Зеленого кліматичного фонду та цільових програм Євросоюзу.

Форум у Глазго не буде провальним, але й проривом теж не стане. Через зростання егоїзму держав у світовій політиці, неготовність поступитися пріоритетом власних інтересів заради спільних цілей, що ще більш увиразнилося на тлі економічних та соціальних проблем, спровокованих пандемією COVID-19. Нині світ віддалився від ідеалів «спільної домівки», проголошених на початку 1990-х, ще більше, ніж тоді, в перші роки після завершення холодної війни.