КЛАН

Днями представник президента Росії в Далекосхідному федеральному окрузі генерал Костянтин Пуліковський зробив заяву, яка в майбутньому може опинитися у підручниках пострадянської політичної історії. Характеризуючи форму управління Приморським краєм, губернатор якого Євген Наздратенко подав у відставку під енергійним натиском президента Володимира Путіна, генерал сказав, що Примор’ям керував клан. Щоправда, на думку представника, не політичний, а економічний. Але клан згуртований, спаяний, який не забуває про свої інтереси навіть у критичний момент. Відтак Євген Наздратенко продовжував керувати краєм навіть після відставки. Керувати не лише з допомогою розмов із соратниками, а й реально працюючи з документами в крайовій лікарні.

Щоб усунути опального регіонального барона від влади по-справжньому, центр, за повідомленнями приморських газет, змушений був піти на пряму підробку. З одним із заступників Наздратенка, Валентином Дубініним, грунтовно попрацювали в адміністрації президента. Повернувшись у Владивосток, Дубінін на бланку в.о. губернатора, який поїхав у район, написав розпорядження про передачу губернаторських повноважень собі. Наздратенко полетів до Москви — причому проводжали його як справжнього главу краю всі заступники губернатора. Через кілька годин у Владивосток прилетів Пуліковський — його керівники краю вже не зустрічали, зате він зібрав їх в адміністрації Примор’я і змусив написати заяви про відставку. До гравців команди Наздратенка, котрі зберегли свої посади, представник, якого у Владивостоку зустрічали транспарантами «Пани Пуліковські, руки геть від Примор’я», приставив власних наглядачів — першого заступника повпреда Геннадія Апанасенка та інших чиновників зі свого апарата. «Пан Пуліковський потребує лікарів, бо в нього явно хвора голова», — прокоментував дії повпреда Євген Наздратенко. Тепер уже насправді відставний.

Наздратенко справді міг легко піти у відставку, залишаючи у Владивостоку своїх людей. Когось із них можна було висунути в губернатори і спокійнісінько керувати краєм із Москви... До речі, цієї можливості — попри всю рішучість Пуліковського — ще не втрачено: клан Наздратенка так міцно контролює Примор’я, що його представник випередить на губернаторських виборах будь-якого місцевого політика. Не випадково в Кремлі хочуть послати в Примор’я сильного столичного кандидата, якого підтримає сам президент. Іншого виходу змінити владу у Владивостоці, схоже, просто немає.

Деякі подробиці з біографії Євгена Наздратенка. До свого обрання главою адміністрації краю 1993 року він очолював Приморську гірничорудну компанію «Восток». Губернатором став значною мірою випадково — на хвилі боротьби директорів і підприємців «першої хвилі» проти регіональних керівників, які, далекі від інтересів місцевих кланів, випадково опинилися при владі. Така боротьба точилася в багатьох регіонах Росії: владна плутанина після серпня 1991 року дозволила прийти до влади людям, які мали зв’язки в Білому домі, але не здатні були обпертися на підтримку своїх «авторитетів». У результаті вдалося усунути призначеного президентом Єльциним главу адміністрації краю — Володимира Кузнєцова. Депутати крайової ради запропонували президенту внести на розгляд їхньої сесії нову кандидатуру — Євгена Наздратенка, народного депутата РРФСР і голову гірничорудної компанії. Хоча головні події відбувалися в крайовій раді, всі у Владивостоку знали, що за зміною губернаторів стоїть Приморська акціонерна компанія товаровиробників (ПАКТ), яка прагнула отримати губернатора — лобіста власних інтересів, а не захисника московських.

Губернатором Наздратенко стає в травні 1993 року. Вже в жовтні, скориставшись відомими подіями в Москві, губернатор, що підтримав, до речі, не Єльцина, а Руцького, розганяє крайову раду, яка його обрала. Ще через кілька місяців Наздратенко прибирає з керівництва краю людей із
ПАКТу. В адміністрації з’являються його земляки з рідного Дальнєгорська і співробітники по «Востоку». У Владивостоку починають говорити про «дальнєгорську мафію», тим більше що саме з дальнєгорців та їхніх прибічників 1994 року сформували крайову раду. Відтоді і до лютого 2001 року Приморським краєм керував дальнєгорський клан Наздратенка.

Приватизацію в краї призупинили ще в серпні 1993 року. Енерготарифів не підвищували кілька років, що призвело до масових відключень електрики ще в середині 90-х...Політична криза у Владивостоку тривала перманентно: мер міста Віктор Черепков був не з дальнєгорських, і команда Наздратенка будь-що намагалася позбутися непокірливого супротивника — і позбулася, позаяк Черепков виявився людиною екстравагантною і довіри у центру не викликав. Наздратенку вдалося позбутися президентського представника Валерія Бутова, потім іншого представника — генерала ФСБ Віктора Кондратова, наділеного величезними повноваженнями, але він незабаром втратив їх разом із посадою. Наздратенко домагався відставки Чубайса і всерйоз розраховував звалити Пуліковського — хіба першого? Якби не жах нинішньої зими, котра стала катастрофою для тисяч приморців, які залишилися без тепла, він продовжував би керувати — і був би, безумовно, переобраний на нових виборах. Кремль міг подолати окремого непокірливого губернатора, але виявився безсилий у боротьбі з кланом. У Примор’ї людьми Наздратенка були всі, просто всі — віце-губернатори, мери, керівники силових структур і ЗМІ. Генерал Пуліковський недаремно попередив, що відставки заступників Наздратенка — це тільки початок...

Однак найголовніше в цій сумній історії те, що Примор’я — не феномен. Саме кланова система управління Росією дозволила безболісно передати владу від Єльцина Путіну, не боячися якихось змін. Люди навіть не самого Єльцина, а системи, вирощеної Єльциним, залишилися на своїх посадах, зі своїм становищем і впливом. В результаті через рік путінська Росія різниться від єльцинської лише гімном і портретом президента в чиновницьких кабінетах. На державному рівні клан сором’язливо називають «сім’єю», ніби припускаючи обмеження рішень, які впливають на прийняття, наближеністю до першої особи. Але те, що сім’я вціліла і без першої особи, свідчить, що річ не в ній, а в загальноклановому зацікавленні в прийнятті рішень для чималої групи осіб, зацікавлених, щоб усе залишалася, як і раніше, — економіка для обраних, керована демократія, слухняні суди і прокуратура, контрольовані ЗМІ.

Збої в системі можливі, але вони не визначальні. В Україні ми саме наштовхнулися на період збою в системі. До 1994 року ще можна було говорити про повільну еволюцію пострадянської номенклатури, з якою зайшли у спілку колишні націонал-демократи, у цивілізований управлінський прошарок. Однак за період президентства Леоніда Кучми сформувалася кланова система управління суспільством, що грунтується на основній ідеї: все має залишатися, як є, — з цією першою особою, з іншою, але зберігаючи методологію прийняття рішень на користь тих, хто пробився нагору. Оскільки Україна — не Примор’я — держава як-не-як, можливі географічні зміни всередині клану (дніпропетровці та їхні союзники на донеччан і їхніх союзників). Суть від цього, звісно, не міняється. Генерала Пуліковського, здатного відправити у відставку всіх, в Україні немає. Тому чекати змін можна буде лише тоді, коли з’явиться усвідомлення необхідності такої санації суспільством — і подальшого регулювання ситуації та проведення відповідних реформ під наглядом міжнародних організацій, не Кремля ж. Примор’я, керівники якого навіть тоді, коли люди замерзали у власних квартирах, стверджували, що все гаразд, а проти краю ведеться інформаційна війна, — просто ілюстрація тієї істини, що до саморегуляції, реформування, очищення здатне лише громадянське суспільство та його еліта.

Клан — ніколи.