Китай підбирається до берегів США: що це означає

Китай має намір побудувати військову базу в Екваторіальній Гвінеї.

Ця інформація з’явилася в американських масмедіа з посиланням на дані розвідки. Можливість появи військового об’єкта КНР в Атлантиці викликає стурбованість Вашингтона питаннями національної безпеки. На сьогодні Китай має тільки одну офіційно визнану військову базу за межами країни — у Джибуті, на противагу Сполученим Штатам із їхніми близько 750 базами на територіях 80 країн світу. Однак Вашингтон пильно стежить за стратегічними змінами в поведінці Пекіна, які можуть мати глибокі геополітичні наслідки.

В останньому річному звіті для Конгресу про військові та безпекові розробки з участю КНР за 2020 рік Пентагон відзначив, що Китай уже досяг паритету зі США у військово-морських силах або навіть перевершив їх на кількох напрямах. Нині він має найбільший військово-морський флот у світі, лідирує у виробництві суден із великим тоннажем, нарощує потужне суднобудування та можливості для всіх військово-морських класів. Крім того, йдеться у звіті, КНР прагне створити надійнішу зовнішню логістику і базову інфраструктуру, що дозволить Національно-визвольній армії Китаю проєктувати й підтримувати військовий потенціал на великих відстанях. У цьому контексті найбільшу увагу привертають глибоководні порти, контроль над якими в багатьох частинах світу Китай отримав у рамках розвитку інфраструктурних проєктів ініціативи «Пояс і шлях». Хоч вони й мають комерційне призначення, проте цілком можуть бути використані для підтримки операцій китайських військово-морських сил.

Так, наприклад, недавно у фокус американської розвідки потрапили будівельні роботи всередині контейнерного терміналу в порту Халіфа (ОАЕ), побудованого й експлуатованого китайською судноплавною компанією Cosco. Супутникові знімки показали підозрілий масштаб будівель, відтак виникли підозри, що споруджуються секретні військові об’єкти. Після втручання американської влади будівництво зупинили, а влада ОАЕ запевнила, що воно відбувалося без її відома.

Говорячи про Екваторіальну Гвінею, рупор КПК Global Times повідомив, що «немає причин для прискорення військової проєкції Китаю в Атлантику у прагненні вести стратегічну гру великої держави, а найбільша проблема Пекіна, яка стосується захисту основних інтересів, походить з Індо-Тихоокеанського регіону. Тим часом Китай зробив великі інвестиції в Африку, тому має намір стримувати піратство і боротися з ним». Водночас привертає увагу цікаве зауваження, яке можна трактувати двояко або принаймні не відкидати намірів Китаю створювати в регіоні об’єкти подвійного призначення: «Якби Китай створив для цих потреб (боротьби з піратством. — Н.Б.) військово-морську базу постачання, це було б інакше, ніж припускають США. Це принесе користь регіонові без будь-якої шкоди».

Влада Екваторіальної Гвінеї довгі роки вдало використовувала переваги співпраці зі США й КНР. Тоді як американські нафтові компанії вели більшу частину розвідки і видобутку нафти, Китай став головним партнером країни у сфері інфраструктурного розвитку, зокрема модернізував торговельний порт у найбільшому материковому місті Бата і створив сухопутні маршрути в сусідні країни. Тимчасом нинішня ситуація поставила країну в лещата американо-китайського суперництва та дипломатичного бою.

Заступник радника США з національної безпеки Джон Файнер відвідав країну в жовтні. Безперечно, головною метою було висловити застереження щодо розміщення китайської військової бази в Екваторіальній Гвінеї. Услід за ним африканському колезі зателефонував китайський лідер Сі Цзіньпінь і пообіцяв розширити всебічне співробітництво в рамках ініціативи «Пояс і шлях». Сама ж влада Екваторіальної Гвінеї заперечує інформацію про відкриття китайської військової бази на своїй території.

Привид бази КНР у Джибуті насправді дає американській адміністрації серйозні підстави переживати щодо розширення кількості китайських військових об’єктів, насамперед уздовж маршрутів важливих торгових шляхів. Безпека пересування товарів і енергоресурсів, захист стратегічних морських ліній комунікації, активів та китайських громадян за кордоном стали частиною нової військової-морської стратегії КНР. Відкриття у 2017 році першої військової бази за межами країни ознаменувало зміну китайського курсу щодо закордонного військового базування, від якого Пекін довго утримувався.

Вибір розташування бази у Джибуті має геостратегічне значення. Вона розміщується в Африканському розі, де проходить четвертий за важливістю світовий дросельний пункт експорту-імпорту нафти і головний морський транспортний маршрут, що об′єднує Європу, Азію та Африку. Крім того, тут, на африканському континенті, присутні економічні та фінансові інтереси КНР. Водночас це місце є одним із найбільш неспокійних і небезпечних у світі: з одного боку — Сомалі з проявами терористичної та піратської активності, а з іншого — Ємен, де триває затяжний військовий конфлікт.

Участь у місіях боротьби з піратством виправдовує існування бази ще й із погляду глобальних цілей, які Китай останнім часом артикулює. Сюди ж додалися збір розвідувальних даних, операції з небойової евакуації, підтримка миротворчих операцій та боротьба з тероризмом.

Тривалий час Китай уникав військової термінології для характеристики бази, використовуючи назви «логістичні» та «допоміжні об’єкти», намагаючись підкреслити, що вона не має нічого спільного з військовою експансією чи гонкою озброєнь. Так Пекін намагається пом’якшити ідею виникнення іноземної бази, оскільки його інтерес до великих інфраструктурних об’єктів, зокрема морських портів, став розглядатись іншими країнами в руслі подальших геостратегічних намірів і викликати стурбованість.

Недавно китайська компанія Cosco Shipping Ports (яка володіє частками у 15 європейських портах, зокрема грецьким портом Пірей) та China Merchants Port Holdings (контрольована міністерством транспорту Китаю) отримали відмову в інвестуванні 5,65 млрд дол. у будівництво й управління мегаплатформою для контейнерних перевозок порту Палермо на Сицилії. А спробу китайських інвестицій у хорватський порт Рієка було припинено блокуванням ЄС і США на користь данської групи Maersk.

Уряд Австралії пішов далі й розглядає можливість повернення порту Дарвін, проданого у 2015 році китайській державній компанії Landbridge, посилаючись на питання національної безпеки. Остаточного рішення там ще не прийняли, бажаючи зважити всі наслідки у відносинах із Пекіном, які й так перебувають у своїй гарячій фазі. Найрадикальніший варіант передбачає повернення об’єкта, інші — вимогу до уряду проводити регулярні «перевірки безпеки» порту для уникнення будь-яких ризиків нецільового використання.

Ще одним великим занепокоєнням Австралії та її союзників є активний фокус Китаю на острови південної частини Тихого океану. У 2019 році Пекін публічно оголосив про намір розширити військове співробітництво з островами регіону. Канберру сильно стурбувала можливість виникнення китайської військової бази в одній із сусідніх країн поблизу її берегів, наприклад Вануату, Тонга, Фіджі чи Папуа-Нова Гвінея, з якими Китай помітно наростив взаємодію. Такий перебіг подій може кардинально змінити безпековий ландшафт у регіоні, де лідирує Австралія, а також відрізати її від країн Азії.

Майстерне переплетіння економічної «м′якої» й «жорсткої сили» сприяло розширенню китайської економічної та торгової експансії у світі, але й призвело до значної вразливості, пов’язаної з тероризмом, громадянськими конфліктами, морським піратством, а тепер ще й зростанням суперництва зі США. І це створює чималий виклик для Пекіна, який опинився в умовах подвійного тиску: необхідності захищати власні інтереси в географічно віддалених регіонах та неспокійній і нестабільній периферії.

У жовтні нинішнього року таджицька влада схвалила будівництво нової бази на кордоні з Афганістаном за кошти Китаю. Загроза проникнення терористичних угруповань на територію сусіднього Сіньцзян-Уйгурського району спонукає китайську владу брати активну участь у регіональних безпекових заходах. Однак тривалий час КНР приховувала свою військову присутність на території сусідньої країни, яка триває з 2016 року. ЗМІ повідомляли про наявність у Мургабському районі Горно-Бадахшанської автономної області Таджикистану військових об’єктів і оглядових майданчиків, контрольованих китайськими військовими, проте обидві країни заперечували цей факт.

Офіційне підтвердження з’явилося тільки нинішнього року, коли влада Таджикистану запропонувала передати цю базу на безоплатній основі під повний контроль Китаю в обмін на військову допомогу. Стабільність власних кордонів та сусідньої Центральної Азії важлива для КНР ще й із погляду стабільного та безперебійного імпорту енергоресурсів і руху товарів у європейському напрямку сухопутними транспортними маршрутами «Поясу і шляху».

Диверсифікація морських та сухопутних торгових маршрутів демонструє бажання китайської влади знизити залежність від вузької Малаккської протоки, через яку проходить 60% усієї зовнішньої торгівлі КНР. Колишній китайський лідер Ху Цзіньтао назвав її «малаккською дилемою», зважаючи на ризики, пов’язані з можливістю блокувати чи порушити судноплавство в Південно-Китайському морі. Так виникла ідея створення «перлинної нитки» — мережі портів та транспортної інфраструктури, які забезпечать Китай прямими виходами в Індійський океан.

Пакистан, Шрі-Ланка, М’янма з їхніми портами стали основою реалізації зазначеної стратегії через ініціативу «Пояс і шлях». Однак їхня взаємодія з КНР призвела до нарощування державних боргів і залежності від Пекіна. Шрі-Ланка стала часто згадуваним прикладом того, як країна потрапила в пастку китайського боргу і мусила передати порт Хамбантота в оренду китайській компанії на 99 років. Аналогічні побоювання викликає й «Китайсько-пакистанський економічний коридор» вартістю 50 млрд дол. з його перлиною — портом Гвадар. США підозрюють, що економічна залежність та інституційна слабкість сприятимуть військо-стратегічному вкоріненню Китаю на цих та інших територіях з аналогічною історією.

Останнім часом під прискіпливий погляд американської адміністрація потрапила Камбоджа. Сполучені Штати оголосили про нові обмеження щодо країни, включно з ембарго на постачання зброї, через зростання впливу китайських військових, корупцію та порушення прав людини. У 2020 році на базі Реам було знесено об’єкти, побудовані раніше США, а на їх місці зводиться нова військова інфраструктура з допомогою Китаю. За даними західних ЗМІ, взамін він отримає можливість використовувати базу впродовж 30 років. Американська адміністрація намагалася завадити китайському військовому проникненню в Камбоджу. Візит заступника держсекретаря Венді Шерман улітку нинішнього року був покликаний налаштувати владу країни на більш збалансовану зовнішню політику. Однак, схоже, Китаю вдалося знайти більше аргументів.

Посилення конкуренції зі США примушує Пекін зміцнювати свої геоекономічні та військові позиції, намагаючись формувати власне безпекове коло з країн, котрі залежать від нього економічно та поділяють політичні погляди, принаймні в частині державного управління. Китай, на відміну від США, уникає розмов про формування власної коаліції. Однак відмова Пакистану від участі в саміті демократій, очолюваному США, яскраво ілюструє, що геоекономічний пояс подекуди прив’язує тісніше, ніж демократичні цінності.

Більше статей Наталії Бутирської читайте за посиланням.