Кінець епохи

Зі смертю президента Палестини Ясіра Арафата закінчується ціла епоха. Палестинський народ, всупереч усьому, відбувся. Тепер він повинен набути батьківщину.

Ясір Арафат народився в серпні 1929 року. За даними офіційних біографів, він народився у Старому місті Єрусалима. Тим часом один із них наполягав на тому, що Ясір Арафат народився в Каїрі, куди емігрували його батьки. Є єгипетське свідоцтво про народження, що його, як запевняв Арафат, було фальсифіковано задля можливості вільно відвідувати школу. Навчання в каїрській середній школі залишило незнищенний єгипетський акцент, якого Арафат не зміг позбутися до самої смерті. Кажуть, молоді палестинці, які вперше зустріли Арафата після шестиденної війни 1967 року, були здивовані, що лідер палестинської революції розмовляє як єгиптянин.

Його політичні погляди формувалися під впливом групи політичних іммігрантів із Палестини, які з’явилися в Каїрі після Другої світової війни. Серйозним ударом для молодого студента стала новина про загибель одного з лідерів палестинського руху Абда аль-Кадера аль-Хусейні в боях за Єрусалим. Як і багато молодих співвітчизників, він залишає навчання в університеті й приєднується до палестинських добровольців, які разом із єгипетською армією ведуть бої в Палестині. Він воює в секторі Газа. Ці бої, як і подальше перемир’я, укладене 1949 року, сформували в Арафата стійке переконання, що араби їх зрадили і єдиний вихід для палестинців полягає у створенні власного визвольного формування.

На початку 50-х років він очолює студентську палестинську організацію ФАТХ. 1 січня 1965 року вона провела першу бойову операцію проти ізраїльтян у Галілеї. Ця дата стала фактично початком палестинської революції. Приблизно через два роки, після поразки арабських держав у шестиденній війні, ім’я Ясіра Арафата і ФАТХ стає всесвітньо відомим. Після подій у Карамі в березні 1968 року, коли палестинські загони в бою, що тривав кілька годин, змусили відступити ізраїльську армію, його ім’я стає синонімом арабського опору.

За роки поневірянь і боротьби Арафат пережив неодноразові замахи на своє життя й поразки, коли здавалося, що справа всього його життя розсипається під ударами численних ворогів. Але він виявився лідером, якого так і не змогли зломити. Арафат повернувся на батьківщину 1994-го вже главою Палестинської автономії, створеної після мирних угод 1993 року. Це був момент тріумфу Арафата, його зоряний час. Однак укладені угоди так і не привели до створення палестинської держави. Арафат, як і біблійний Мойсей, через сорок років зміг лише доторкнутися до своєї «обітованої землі». Іронія долі полягає ще й у тому, що Арафат впав у кому 4 листопада — в день убивства Іцхака Рабіна.

Офіційне повідомлення про смерть палестинського лідера, поширене світовими агенціями у четвер вранці, ставить низку запитань про майбутнє Палестини та її народу. Перше і ключове запитання — хто буде його наступником? Перебуваючи в блокованій Мукаті, Арафат заздалегідь підготував грунт для колективного керівництва у складі нинішнього і колишнього прем’єр-міністрів Палестини — Ахмеда Курейї та Махмуда Аббаса, відомих ще під своїми партійними псевдонімами як Абу Аля й Абу Мазен. Перший офіційно представляв палестинську владу, другий — ключову політичну організацію ФАТХ. Їхній тандем свідчить про рішучість палестинців уникнути загрози міжусобної війни різних палестинських рухів. У свою чергу, політичне керівництво ХАМАСу, попри всі суперечності й незгоду з офіційною політикою ПА, визнає подвійне лідерство Курейї й Аббаса. Завдяки підтримці Абу Мазена прем’єр-міністр Ахмед Курейї отримав довгождані повноваження з питань безпеки і сконцентрував у своїх руках силові структури. Підтримка, надана їм впливовими силовиками Джибраїлом Раджубою і Мохаммадом Дахляном, також свідчить про стабільність у вищому палестинському керівництві.

Численні служби безпеки, які донедавна суперничали за вплив, фактично припинили будь-які нападки одна на одну. Представники опозиційних ФАТХу рухів, як лівих, так і ісламістських, вкрай обережні у висловлюваннях. На цей час Махмуд Аббас обраний главою виконавчого комітету ОВП. Посаду президента Палестини покладено на прем’єр-міністра Ахмеда Курейї. Фаруку Каддумі, керівнику політичного відділу ОВП і одному з п’яти батьків-засновників ФАТХ, доручено очолити ЦК цієї організації. Але, оскільки Каддумі свого часу виступив проти угод Осло і відмовився повертатися до Палестини, його функції виконує Аббас. Під керівництвом останнього відбулося засідання ЦК ФАТХ у Рамаллі. Свідки, присутні на цій зустрічі, стверджують, що, на відміну від засідань під керівництвом Арафата, вона пройшла спокійно і без особливих емоцій.

Тим часом деякі дослідники вважають, що затишшя, яке спостерігається в Палестині, тимчасове, і суперечності між різними групами можуть у майбутньому призвести до розколу нації. Водночас у самих палестинців інтерес до політики значно ослаб, а вони самі більше зайняті проблемами виживання. До того ж політика Ізраїлю з розчленування Палестини на окремі анклави призвела до того, що роль місцевих органів влади і місцевих політиків значно зросла, тоді як центральне керівництво Палестини і сам Арафат, блокований ізраїльтянами в Мукаті, дедалі більше перетворювалися на символічні постаті. Авторитет палестинського лідера не в останню чергу підтримувався регулярними нападками на нього з боку ізраїльського прем’єр-міністра Аріеля Шарона.

З погляду ізраїльтян, безпосередня небезпека може проявитися в спалаху насильства, що призведе до хаосу в Палестині й таким чином відчинить двері міжнародному миротворчому контингенту. У новій дійсності постарафатівського періоду Ізраїль, на думку тамтешніх аналітиків, має засвоїти нові правила поведінки і, можливо, нової політики. Головне, обмежити будь-яку військову активність на окупованих територіях. Однозначно відповісти на запитання, що несе в собі нова реальність, не можуть ні ізраїльські політики, ні спецслужби. Не виключено, що протистояння між різними палестинськими угрупованнями і хаос можуть призвести до посилення ХАМАСу, перетворивши тим самим цю організацію на ключового палестинського гравця. Проте, з іншого боку, відкривається реальна можливість перевести односторонній вихід Ізраїлю з сектора Газа в скоординований із новим палестинським керівництвом процес, який дозволить розблокувати подальші переговори.

Палестинці очікують першого кроку — стриманості та розуміння Ізраїлю стосовно жалобних заходів. За заявою одного високопоставленого чиновника, «палестинське керівництво не матиме права на переговори з ізраїльтянами, якщо ті продемонструють негуманне ставлення до похоронів Арафата». Привселюдно Аріель Шарон уже неодноразово заявляв про неможливість поховання палестинського лідера в Єрусалимі, але й рішення палестинців про поховання Арафата в Рамаллі викликає незадоволення більшості членів ізраїльського кабінету. При цьому заклики ізраїльського керівництва до стриманості в період похоронів і трауру дають підстави гадати, що такі ризики буде враховано.

Судячи з усього, прем’єр-міністр Ізраїлю розуміє небезпеку негативного розвитку подій, але при цьому не робить ніяких активних кроків для встановлення контакту з палестинським керівництвом. З часу госпіталізації Арафата у Франції Шарон лише повторив свої давно відомі тези про необхідність ведення війни проти терору і реформи як умови для початку переговорів. Виступаючи перед військовими, ізраїльський прем’єр-міністр говорив лише про кроки у відповідь на справжнє перемир’я між сторонами. А оскільки його немає, Ізраїль займе позицію спостерігача, не втручаючись у цей процес. Тим часом, як зазначають ізраїльські аналітики, проблема Шарона полягає в тому, що ніяких інших партнерів із палестинського боку немає й не буде. Будь-який палестинський лідер, який прийде на зміну Арафату, вимагатиме свою ціну за участь у процесі роз’єднання. І ціною буде політичний горизонт, наявність прямого взаємозв’язку між роз’єднанням і «Дорожньою картою», подальший рух шляхом створення палестинської держави на всіх палестинських територіях і обіцянка, підтримана міжнародною спільнотою, що сектор Газа — лише початок, а не кінець. Аббас, як і будь-який інший палестинський лідер, не дасть Шаронові спокою після виходу ізраїльтян із сектора Газа. Кінцевою метою залишається Західний берег і Східний Єрусалим.

Смерть ненависного для багатьох ізраїльтян Арафата не зупинить автоматично кровопролиття на цій стародавній землі. Ті, хто йде за ним, багато в чому радикальніші й безкомпромісніші у своїй боротьбі. Якщо Арафат поважав і навіть захоплювався могутністю й досягненнями Ізраїлю, а Марван Баргуті знав, що ізраїльтяни готові вести переговори, — то нове покоління палестинців фактично втрачене для миру. Молоді люди палестинських таборів ніколи не зустрічали неозброєного ізраїльтянина, готового бачити в них передусім людину, а не ворога. І досягти компромісу з ними буде вкрай складно.