Кенія: момент визначення африканської політичної історії

Маючи процвітаючу економіку і двічі провівши вільні й справедливі вибори, Кенія цілком могла слугувати моделлю наслідування для всієї Аф­рики. Але велика частина цих здобутків, зда­ється, була знищена після президентських виборів за більш ніж два тижні насильства у країні. Понад 600 чоловік було вбито, а 250 тисяч мусили залишити свої домівки. Економіка, яка у 2007 році зросла аж на 6 %, завмерла, племінні зіткнення загрожують посиленням ескалації конфлікту, а репутація Кенії як стійкого прихильни­ка демократії фактично зазнала краху.

Свідченням важливості Кенії для континенту стало те, що чільні африкан­ські постаті, зокрема архієпископ Десмонд Тату і колишній генеральний секретар ООН Кофі Аннан, залучені до спроби врегулювання кризи. Хаос розпочався минулого місяця після президентських виборів, які створили гострий конфлікт між президентом Мваі Кібакі та претендентом на цю посаду Раілем Одінга. Кожен із них стверджував, що саме він виграв вибори 27 грудня. Однак виборча комісія, яку було призначено Кібакі, оголосила його переможцем, і 30 грудня він поспішно був приведений до присяги.

Роль Найробі як центру для розміщення представництва Організації Об’єднаних Націй, безлічі гуманітарних груп і міжнародних журналістів довго давала можливість Кенії утримувати свій високий статус в регіоні. А останніми роками країна заявила про себе як про одного з лідерів Африки, чимало зусиль докладаючи до розв’язання конфліктів у Судані та Сомалі. Кенійські посередники під час мирних переговорів допомагали домовитись півночі і півдню Судану закінчити громадянську війну. Також Найробі служив зоною безпеки для перехідного уряду Сомалі.

Кенія підняла планку демократії в Африці у 2002 і 2005 роках, коли її громадяни проголосували проти діючого уряду без насильства й негативних наслідків для себе. Вони кинули виклик колишньому президентові Даніелу Арапу Моі, який керував Кенією протягом 24 років, відхиливши кандидатуру вибраного ним особисто наступника Ухуру Кеніатта і здобувши рідкісну для африканців перемогу в протистоянні з могутніми політиками континенту.

Порти країни служать мережами, через які йде торгівля, поширюються по всій Східній Африці допомога й ван­тажі з усього світу, що надходять до регіону в рамках «Продовольчої про­грами». Кенійське узбережжя та унікальні парки дикої природи надзвичайно популярні й залучають щороку приблизно півмільйона туристів, переважно з Великої Британії і Сполучених Штатів. Майже всі сусіди Кенії зав’язані на її порти, шосе й мережі логістики для постачань товарів та доступу до міжнародних ринків.

Проте як незалежна країна Кенія більшу частину своєї історії залишалася під авторитарним правлінням. Де­мократичні реформи почали реалізовуватись лише з 2002 року, після обрання президентом Кенії Мваі Кібакі, який почав швидко рухатися у напрямі розширення прав людини, підтримки економіки і зняття обмежень на діяльність ЗМІ. Однак його боротьба з корупцією, створення робочих місць і зменшення бідності мали менший успіх, і саме ці проблеми послужили імпульсом для протистояння у кенійсько­му суспільстві. Як вважають кенійсь­кі експерти, нерівність, корупція, дискримінація і виключення певних прошарків суспільства з розподілу дивідендів від національного багатства стали основними збудниками насильства. Су­спільне незадоволення визрівало протягом тривалого часу, а вибори тільки ста­ли спусковим гачком його механізму. І хоча Мваі Кібакі і Раіл Одін­га сьогодні обвинувачують один одного в організації «геноциду», але це не що ін­ше як змагання між кенійськими політичними кланами за землю та ресурси. Саме ці чинники стали мотивом і основною причиною запущеного обома лідерами суспільного проти­стояння.

Ще одна причина конфлікту, хаосу й насильства — міжетнічне протистояння, оскільки кенійське суспільство не є етнічно однорідним. Якщо поглянемо на «етнічну мапу» Кенії, то побачимо, що країну населяють аж 42 племені. Основні етнічні групи — це кікуйу (22%), лух’я — 14%, луо — 13%, календжін — 12%.

Аби зрозуміти, що ж породжує конфлікт між племенами, варто пригадати, що колонізація Кенії британцями тривала з 1899 по 1963 рік. Вона розпочалася з тієї частини території, на якій жили кікуйу. Оскільки ж британці забрали їхні землі, то кікуйу були змушені переміщуватися зі своєї батьківщини до інших частин Кенії і фактично розсіялися по всій країні. Британська система влади примусила кікуйу поставляти робочу силу білим поселенцям, і таким чином ця етнічна група стала провідною для британської колоніальної імперії.

Водночас саме кікуйу очолили боротьбу за незалежність країни, включно з рухом Мау Мау. А це означало передачу влади від британців переважно до еліти кікуйу, оскільки домінування кікуйу було завжди в центрі переговорів про незалежність. У 1963 році кікуйу, луо і календжін погодилися на створення унітарного уряду як єдиного механізму, здатного утримувати країну прикупі, мінімізувати розбіжності етнічної приналежності і будувати національну ідентичність.

Але розподіл ресурсів, і особливо землі, відбувався з дотримуванням етнічних ліній. Кікуйу були сільськогос­подарським співтовариством, розсіяним по всій центральній Кенії. Коли білі виїхали, кікуйу стали першими, хто придбав землю, яку вони звільнили. Водночас кікуйу мали вільний доступ до кредитів, що дозволили їм започаткувати свої фірми, стати економічно домінуючими і отримати більший доступ до освіти, ніж інші племена. А отримавши економічну владу, вони стали управляти політикою.

У Кенії, на жаль, існує серйозна загроза геноциду. Беручи до уваги історію країни і міжетнічні зіткнення, що відбувалися у 1992 році, а також недавні події в Руанді, було б логічно очікувати від кенійських еліт різної етнічної приналежності намагання знайти спільну мову. Оскільки переростання протистояння у широкомасштабний конфлікт несло б небезпеку не лише кенійцям. Уганда і Руанда та інші країни регіону, котрі не мають виходів до моря, дуже залежні від кенійського порту в Момбасі, і насильство у країні може сильно позначитися й на них. Існує також проблема запасів продовольства безпосередньо для самої Кенії. Харчові продукти, які доставляються до Найробі та інших міст, виробляються в інших частинах країни. І якщо їх поставки на ринки міст будуть припинені чи заблоковані, то це означатиме, що жителі цих населених пунктів голодуватимуть.

Очевидно, що конфлікт у Кенії може перекреслити її майбутнє. Згадаймо: ще 2007 року Томас Фрідман на сторінках однієї з найвпливовіших американських газет The New York Times, оцінюючи кенійський потенціал, прогнозував, що вона цілком здатна стати африканським «економічним тигром».

Втім, як справедливо зазначає зімбабвійська газета The Standard: «Якщо наступного тижня з допомогою групи впливових африканців політична криза в Кенії не буде вирішена, то континент може почати втрачати свої досягнення на всіх фронтах. Економічна і політична стабільність, яка здавалася такою близькою, коли ми закінчували 2007 рік, а також перспективи руху, передбаченого багатьма незалежними організаціями, включно з ООН, можуть бути перекреслені. А континент буде не в змозі врятувати від краху країну, котра після встановлення демократії досягла чудових успіхів у підтримці політичної і економічної рівноваги. Марно тепер шукати винних, коли у Кенії сотні людей вбито, а тисячі стали бездомними. Всі зусилля мають бути спрямовані на те, аби покласти край кровопролиттю, а Кібакі й Раілу мусять усвідомити, що вони — в центрі моменту визначення африканської політичної історії».