Кавказькі бранці

22 листопада, 2020, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чи є переможці у війні за Нагірний Карабах, і яка роль Туреччини на Південному Кавказі

Кавказькі бранці

11 листопада 1918 року «об 11 годині 11 дня 11 місяця» було підписане Комп’єнське перемир'я, що ознаменувало припинення бойових дій у Першій світовій війні. Пізніше цей день оголосили Днем поминання, покликаним увічнити пам'ять солдатів, які загинули вже у двох світових війнах.

11 листопада 2020 року до цього додалося ще одне перемир'я, підписане напередодні представниками Вірменії, Азербайджану та Росії. Хоча в церемонії підписання брали участь лише три країни, «за кадром» залишився не менш важливий гравець, який великою мірою визначив результат другої карабаської війни і на полі бою, і за столом перемовин.

На думку багатьох експертів, саме цей «незримий» учасник — Туреччина — і став головним переможцем у війні Вірменії та Азербайджану, що закінчилася введенням у регіон російських «миротворців».

«Анкара повернулася на Південний Кавказ усерйоз і надовго» — приблизно так озаглавлені більшість матеріалів не тільки в турецькій, а й в українській пресі.

Однак, заглибившись у вивчення питання, можна виявити, що не все так однозначно.

Роль Туреччини в цій війні справді важко переоцінити. Кровні, в буквальному сенсі, зв'язки двох народів, політична підтримка Анкари, однозначні (на відміну від путінських) заяви Ердогана про готовність за потреби ввести в регіон свої війська й надати військову допомогу Азербайджану значно посилили позиції Баку не тільки у війні з Єреваном, а й у мирному діалозі з Москвою.

Правда, вводити свої війська Туреччині так і не довелося. Ударні безпілотники нового покоління Байрактар ТВ2 (які Україна теж закуповує в Туреччини і навіть планує їх спільне виробництво) продемонстрували всю обмеженість горезвісних російських систем ППО в умовах сучасних бойових дій. У протистоянні російських генералів, «які готуються до минулої війни», і турецьких «розумних міні-боєприпасів» (керованих авіабомб із лазерним наведенням) перемогли останні. І це — добра новина. Не тільки для Туреччини, а й для України.

Однак, як учить історія, на полі бою вирішується лише результат бою. Результат війни зазвичай визначається в комфортних кабінетах. І головні питання вирішуються саме там. Перефразовуючи класика, політика — продовження війни іншими засобами. І виграє в ній той, хто встановлює правила. Та формулює умови мирних угод.

Турецькі експерти відзначають, що саме на цьому етапі Росії часто вдається переграти Анкару, нівелювавши її військові успіхи невигідними для неї політичними домовленостями. Наскільки слушні такі заяви у випадку з Нагірним Карабахом, говорити поки що рано. Але сирійський досвід переможного введення російських патрулів у зони, спочатку контрольовані турецькими силами, примушує задуматися.

У заяві про припинення вогню в Нагірному Карабасі про роль і подальшу присутність Туреччини в регіоні немає жодного слова, на відміну від розгортання «миротворчого контингенту Російської Федерації вздовж лінії зіткнення та вздовж Лачинського коридору», тобто де-факто на території Азербайджану. Оскільки у Вірменії вже діє військова база РФ, присутність російських військових «обабіч барикад» навряд чи можна вважати перемогою азербайджанської (і турецької) дипломатії.

Перші офіційні заяви Баку й Анкари про спільну російсько-турецьку миротворчу місію в Москві і Єревані негайно спростували. П'ять років перебування російських «миротворців» із розпливчастим мандатом на «творення миру» в регіоні та автоматичним правом продовження на невизначений термін, як, власне, і невизначений статус самого Нагірного Карабаху, ясності картині не додають.

Задля справедливості слід зазначити, що Анкара також планує послати в регіон своїх військових. 17 листопада турецький парламент у повному складі (правляча коаліція та опозиційні партії) підтримав пропозицію Ердогана про відправку військового контингенту в Азербайджан. Передбачається, що турецький контингент, до складу якого, за необхідності, ввійдуть і цивільні особи, «братиме участь у спостереженні за виконанням умов припинення вогню в зоні конфлікту».

Очевидно, йдеться про присутність представників турецької сторони у штабі російсько-турецького моніторингового центру, створення якого передбачене меморандумом, кількома днями раніше підписаним в онлайн-режимі турецьким міністром оборони Хулусі Акаром і його російським візаві Сєргєєм Шойгу. Місце базування центру, за згодою сторін, визначить Азербайджан. Однак, на відміну від штабу російських «миротворців» (імовірно, в Степанакерті), спільна моніторингова місія, очевидно, розміститься на його ж території. Припущення експертів про виключно «спостережну» функцію турецького контингенту підтвердив і Путін, який того самого дня заявив, що «у Карабасі спільного російсько-турецького патрулювання або організації конвоїв, на відміну від Сирії, не потрібно. Росія і Туреччина спільно працюватимуть у рамках моніторингового центру на території Азербайджану».

 Важко сказати, які були початкові запити і «кращі альтернативи» сторін на початку переговорів. Однак можна припустити, що, з урахуванням повного розгрому вірменської армії на полі бою, для досягнення такого компромісу Кремлю довелося задіяти аргументи й з інших переговірних кошиків. Яких у регіоні не бракує.

Ще одним питанням, яке заслуговує уваги при підбитті підсумків війни, є їх відповідність початковим цілям. Адже цілком може виявитися, що військова присутність Туреччини в регіоні зовсім не була обов'язковою умовою Анкари. Як, можливо, не входило у плани Баку на цьому етапі й відновлення над усіма «спірними» зонами суверенітету, що означає одноосібну відповідальність за демографічну ситуацію, гуманітарну політику та облаштування біженців на підконтрольних територіях.

Що ж до мотивів Анкари, то вони стануть яснішими, коли згадати ще одну символічну традицію, яка також, за дивним збігом обставин, випала на день підписання перемир'я. Щороку 10 листопада о 9.05 ранку вся країна на хвилину занурюється в мовчання на знак пошанування пам'яті Ататюрка — «батька турецької нації», який помер далекого 1938 року. Саме цього дня (єдиний раз на рік), за спеціальним дозволом Генштабу турецьких ЗС, ненадовго відчиняється «мармурова кімната», де почиває тіло турецького лідера. Навколо символічного надгробка в ній розставлено 83 урни, в яких, за переказом, зберігаються «турецькі землі». У 81 із них — ґрунт, привезений з усіх регіонів Туреччини. Ще у двох — земля з невизнаної «Турецької Республіки Північного Кіпру» та … Азербайджану.

Навряд чи варто шукати зайвий символізм у випадкових збігах. Але для тих, хто хоч раз тут побував, формула «одна нація — дві держави» з ідеалістичного гасла перетворюється на досить «приземлену» реальність.

Тісно переплетені культура й історія, близькість мови та «кровні узи» залишаються важливими елементами регіональної політики Анкари на Кавказі та в Центральній Азії ще від часів Деміреля. Зважаючи на складну геополітичну ситуацію на Близькому Сході та у Східному Середземномор'ї, а також сумнівні переваги «османської спадщини», зараз Центральна Азія видається значно перспективнішим напрямом. Тим більше що не за горами 2071 рік — тисячолітня річниця поселення перших тюрків у степах Анатолії і новий орієнтир для реалізації стратегічних цілей правлячої партії.

Тому й не дивно, що, на думку турецьких експертів і ЗМІ, саме «історичне возз'єднання» тюркського світу — через обіцяний коридор від Нахічевані до Азербайджану — стало головною перемогою Туреччини в цій війні. Вперше за довгі роки Анкара зможе отримати доступ до «серця» Азії. А заодно — і до енергоресурсів Каспійського моря.

Туреччина й раніше тісно співпрацювала з Азербайджаном у рамках спільних інфраструктурних, транспортних і енергетичних проєктів у регіоні. Однак їх реалізація залежала від участі третіх країн, насамперед Грузії (трубопроводи ТАNAP, Баку—Тбілісі—Джейхан/Ерзурум, залізниця Баку—Тбілісі—Карс та ін.). Із «відкриттям» Азербайджану Анкара на крок наблизилася до здійснення ще однієї заповітної мрії — перетворення на регіональний транспортний хаб, покликаний стати центральним елементом усіх логістичних маршрутів із Азії в Європу. Звісно, за умови, що єдиний коридор, який пов'язує Туреччину з Азербайджаном і перебуває під контролем російських військових, залишиться для неї відкритим.

Політику партії активно підтримує і більшість населення. За даними одного з соціологічних опитувань, проведених на початку 2020 року, на запитання «З якими країнами Туреччина має насамперед розвивати відносини?» 44,5% турків назвали Азербайджан, 41,2% — «тюркські республіки»; третє місце зі значним відривом посіли «мусульманські країни» (19,2%).

За таких умов, на тлі зростання націоналістичних настроїв у суспільстві, викликаних пандемією, економічних проблем та продовження падіння курсу ліри, що вже призвело до заміни голови Центробанку і відставки міністра фінансів (за сумісництвом — зятя Ердогана), присутність Туреччини на Південному Кавказі важко назвати питанням виключно зовнішньої політики.

Хоч і в зовнішній політиці Анкара отримала свої дивіденди, фактично «замінивши» США і Францію в переговірному процесі щодо Нагірного Карабаху. Випробуваний у Сирії сценарій із заміною «західного» Женевського формату на Астанинську платформу мирних переговорів з участю Туреччини та Росії спрацював і цього разу. Відкритим залишається питання, наскільки витіснення з регіону союзників по НАТО і дедалі ширша військово-дипломатична присутність Москви відповідають далекосяжним інтересам Анкари. Якщо не до 2071-го, то бодай до 2023 року, коли країна святкуватиме століття від дня заснування Республіки.

Поки що ж говорити про перемогу або поступки Анкари в Нагірному Карабасі не доводиться. Швидше — про нові можливості й ризики, закладені в угоди з досить розпливчастими формулюваннями. Реалізація ж того або іншого сценарію залежатиме від безлічі взаємозалежних чинників, що часто виходять далеко за межі Кавказу.

Росія і Туреччина вже неодноразово демонстрували всі переваги трансакційних відносин, коли взаємна залежність у вирішенні одних питань допомагала успішно врегулювати інші, складніші.

Як казав герой відомого фільму: «Той, хто нам заважає, той нам і допоможе».

У тому, що Росія вміє заважати, сумнівів немає.

Related video

Головне -- щоб у потрібний момент вона захотіла допомагати.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК