КАВКАЗЬКЕ КРЕЙДЯНЕ КОЛО

Бойовики, що зразу з’явилися на вулицях Назрані та інших населених пунктів Інгушетії... Штурм будинку МВС республіки, загиблі міліціонери... Заява президента Інгушетії Марата Зязікова про те, що він контролює ситуацію в республіці, зроблена саме тоді, коли тривали бої... Бойовики, що розчинилися в ночі після рейду... Кількість загиблих і поранених та версії того, що сталося, які змінюються день у день... До всього цього ще довго буде прикута увага спостерігачів. Звичайно, і раніше кавказька війна переходила чеченські кордони — згадаймо хоча б той лиховісний рейд загонів Шаміля Басаєва в Дагестан, після якого розпочалася друга чеченська. Та ніколи ще операція бойовиків не поширювалася на територію цілого суб’єкта федерації й не призводила до планомірного знищення працівників силових структур. Ніколи ще президент Російської Федерації не визнавав — як це зробив Володимир Путін на Камчатці, — що його неправильно проінформували про те, що сталося. Звичайно, це ще не зміна кавказької політики — судячи з першої реакції Путіна, ніякої зміни й не передбачається, буде тільки посилення силової складової. Однак це початок розуміння того, що не лише пересічні громадяни, а й сама влада, сам верховний головнокомандувач збройних сил Росії стають заручниками віртуальної телевізійної псевдореальності, вибудуваної навколо Кавказу в період путінського президентства. Отже, як і після вбивства президента Чечні Ахмада Кадирова, влада — і на місцях, і в Кремлі — виявляється неспроможною зрозуміти, що ж відбувається насправді. І президенту вже не доводиться покладатися на радників — він змушений летіти і в Грозний, і в Назрань, щоб зрозуміти нетелевізійну реальність...

Про те, що насправді сталося в Інгушетії, поки що можна лише гадати. Більше того, ризикну припустити, що правди про це ми не взнаємо ніколи — як було з багатьма подіями на Кавказі. І все-таки є деякі незаперечні факти, які дозволяють принаймні зрозуміти причини того, що сталося. В епоху першого президента Інгушетії генерала Руслана Аушева, як відомо, уявити собі саму можливість нападу бойовиків на цю республіку було неможливо. Аушев очолив Інгушетію в непростий час — вона тільки з’явилася на російській політичній карті після осетино-інгушського конфлікту навколо Приміського району Владикавказа. Центр тоді підтримав осетинів, і Аушеву абсолютно не потрібно було наживати собі нових ворогів. Він намагався балансувати між чеченцями та Москвою — підтримував непогані стосунки і з Джохаром Дудаєвим, і з Борисом Єльциним, виступав за політичне вирішення чеченської проблеми, але водночас залишався гарантом неможливості прояву сепаратистських настроїв в Інгушетії. У путінську епоху на Інгушетію Аушева стали дивитися зовсім інакше. Республіка сприймалася в Кремлі як рай для бойовиків, а сам Аушев — як небезпечний опонент силової лінії президента Росії і, до того ж, як людина, що встановила в Інгушетії неподільне правління свого клану. Причому аж ніяк не можна сказати, що такий погляд був несправедливий. Та, по-перше, якби Аушев не був обережний із бойовиками і не виступав за вирішення конфлікту політичним шляхом, він давно вже перетворив би рідну республіку на театр воєнних дій. Ну, а кланове управління — це, мабуть, відмітна риса російської політичної системи від Москви до самих до околиць. Чому Аушев мав стати винятком із правил? Хоч би там як, генерала змусили піти. Його наступника, Марата Зязікова, полковника ФСБ, якому незадовго до виборів дали звання генерала, інгушам буквально нав’язали. За методикою проведення, вибори президента Інгушетії можна порівняти хіба що з виборами президента Чечні — інших таких виборів у республіці не було. З дистанції зняли практично всіх популярних претендентів, здатних конкурувати з кандидатом Москви. При цьому до другого туру Зязіков вийшов разом із дублером «аушевських» кандидатів депутатом Державної думи Аліханом Амірхановим. Амірханов випереджав Зязікова вдвічі — але в другому турі Зязіков виграв із перевагою в 10 відсотків голосів, після чого його противник заявив про широкомасштабну фальсифікацію виборів. Чи треба пояснювати, що в результаті в Інгушетії з’явився саме той президент, який був потрібен Кремлю, — без будь-яких ознак опори на місцеву еліту і вже тому приречений погоджуватися з будь-яким побажанням Москви. Дії Зязікова були простими — і кожна з них могла призвести до силової розв’язки. Він постарався встановити в Інгушетії власну владу — і в результаті, як пізніше Ахмад Кадиров, нажив собі недоброзичливців у середовищі недавніх господарів Інгушетії. Він розпочав дії з ліквідації бойовиків, їхніх опорних пунктів, їхніх прибічників — і в результаті став смертельним ворогом чеченських польових командирів. Він ліквідував табори біженців — і в результаті позбавив республіку природного живого щита від нападу з Чечні. Тому правильніше було б запитувати не про те, хто напав на Інгушетію, а, швидше, — хто міг на неї не напасти. Це могли зробити й чеченські польові командири, які вважають режим Зязікова та його силовиків логічним продовженням російських силових структур. Це могли зробити і свої, інгушські бойовики, які хотіли продемонструвати Зязікову, що в республіці він не господар, і помститися Зязіковським силовикам. Цей напад, зрештою, могли організувати навіть і не бойовики, а просто сили, які прагнуть прискорити крах Зязікова, — точно так само, як не конче бойовики підірвали Кадирова в травні й хотіли підірвати Зязікова у квітні. Понад те, ризикну припустити, що поки Зязіков залишається президентом Інгушетії, вона дедалі частіше з’являтиметься в зведеннях воєнних дій — хоча б виходячи з тієї простої логіки, що цій республіці необхідний президент, здатний знаходити компроміс між волею Центру і кавказькою реальністю, а генерал ФСБ Зязіков таким керівником бути не може.

Втім, навряд чи в Кремлі погодяться з такою оцінкою — навіть після інгушської трагедії. Тому що з загибелі президента Чечні Кадирова був зроблений елементарний висновок: Кадирова потрібно клонувати. Цього тижня про свою участь у президентських виборах у Чечні заявив міністр внутрішніх справ республіки Алу Алханов. А розпочав він свою передвиборну кампанію — як колись Зязіков — появою в кремлівському кабінеті президента Росії Володимира Путіна. Ця поява, мабуть, мала продемонструвати — як раніше продемонструвала поява там-таки Рамзана Кадирова, — що глава держави не збирається відмовлятися від сподвижників загиблого президента Чечні й тепер ось у майбутній передвиборній кампанії в Чечні Кремль однозначно ставить саме на Алханова — й ні на кого іншого. Причому з констатацією цього факту в президентській адміністрації чомусь відчайдушно поспішали. Формальним приводом для зустрічі Путіна й Алханова було представлення президентові тимчасового міністра внутрішніх справ Чечні, однофамільця чинного начальника Руслана Алханова. Однофамілець призначається на час передвиборної відпустки Алханова. Неясно, чому про це взагалі мав дізнатися президент. І хоча для обговорення кандидатури тимчасового міністра логічно було б дочекатися повернення з Кишинева, з засідання міністрів країн СНД, міністра внутрішніх справ Росії Рашида Нургалієва, на логіку організатори зустрічі вирішили не зважати. У результаті вже сам Володимир Путін був змушений порадити чеченському міністру поговорити з російським.

Але найголовніше — всі переконалися: Путін підтримує Алханова. Втім, ніякої особливої сенсації в цьому немає. Про міністра внутрішніх справ як про можливого наступника Кадирова стали говорити практично відразу ж після загибелі президента Чечні. Залишалося вмовити прибічників сина загиблого президента Рамзана Кадирова, які ніяк не могли змиритися з думкою, що спішно призначений першим віце-прем’єром Рамзан надто молодий для посади чеченського президента й ніяк не зможе балотуватися. І узгодити кандидатуру з Кремлем. Решта, як мовиться, справа техніки.

Тільки висування це видається не загальночеченським, навіть не загальноелітним — якщо мати на увазі еліту чеченців, які підтримують Росію. Воно видається внутрікадировським. Не випадково процедура висування Алханова відбулася саме в Центороє, рідному аулі Кадирових. А після цього практично вже підтриманого «Єдиною Росією» Руслана Ямадаєва поставили перед необхідністю відмовитися від участі у виборах президента Чечні. Тобто замість того, щоб надати заслуженому силовикові рис загальночеченського кандидата, усіх, хто сумнівається, намагаються переконати: Алханов — це Кадиров сьогодні.

Але навіщо? Адже загиблий президент Чечні популярністю в республіці не користувався. Для забезпечення його перемоги на виборах довелося вилучити з виборчих бюлетенів цілу групу кандидатів, кожен із яких мав чудову можливість перемогти главу чеченської адміністрації. Так, Кадиров переміг — але зміг покерувати республікою лише кілька місяців. Можна, звичайно, порозмірковувати про бойовиків. Але загибель Кадирова продемонструвала тотальну ізольованість його клану.

Можна, звісно ж, знайти чимало причин того, чому Кремль із впертістю, гідною кращого застосування, ставить на кадировський клан, ігноруючи всіх решту — і Ямадаєвих, і Гантемірова, і Джабраїлових, і Сайдуллаєва. Та сама ця ставка — яскрава ілюстрація безвиході, в якій опинилося вирішення чеченської проблеми. Розраховуючи на кадировський клан, Кремль міг сподіватися, що люди, яким «віддали» Чечню, введуть у ній порядок — хоча б на знак вдячності. Але Чечня виявилася Центорою не по зубах. І з кожним новим кадировцем на чолі республіки хвилювання в ній посилюватиметься. Причому — і це вже найобразливіше для Кремля — це хвилювання не серед злобливих бойовиків, а серед зорієнтованих на Москву чеченців. І приблизно таке саме хвилювання сьогодні відбувається серед зорієнтованих на Москву інгушів.

Насправді те, що нині відбувається на Північному Кавказі, важко пояснити з позицій формальної політичної логіки. Те, що Кремль ігнорує Аслана Масхадова, пояснити ще можна, — взяла гору лінія на збереження територіальної цілісності Російської Федерації. Можна говорити, що без домовленості з бойовиками врегулювання досягти не можна, що необхідно розпочати переговори. Обов’язково виникне запитання — з ким, оскільки терміни повноважень Масхадова як президента Ічкерії давно завершилися і реальним впливом на всіх польових командирів він, вочевидь, не користується. Та це вже зовсім інша історія. Найважливіше в ситуації на Північному Кавказі сьогодні — не зрозуміле небажання розмовляти з бойовиками, а саме незрозуміле ігнорування Москвою інтересів промосковськи орієнтованих еліт — і в Чечні, і в Інгушетії (гадаю, не лише там). Для утвердження своєї спроможності ці еліти змушені разом із бойовиками або руками бойовиків підривати стабільність установлених волею Москви політичних режимів. А Москва виявляється заручницею тих зовсім не найвпливовіших угруповань, які вона ж привела до влади, і радіє відсутності їхньої впливовості, що означає абсолютну підконтрольність і послужливість. А послужливість ця призводить до появи нових ворогів, зацікавлених у дестабілізації і готових діяти... І це вже не безвихідь, через яку ще можна було прорватися в танку чи з оливковою гілкою в руці. Це справжнє зачароване коло, з якого не може бути виходу...