Калінінград: із Путіним у Європу

З-поміж усіх регіонів Росії Калінінградська область найбільшою мірою залежна від співпраці з Євросоюзом. Саме тому жителі Калінінграда мали б скептично ставитись до російської анексії Криму, побоюючись негативних наслідків замороження співпраці Росії з Європою. Насправді картина інакша: мешканці анклаву переважно підтримують дії Путіна щодо України, тим часом балтійський анклав поки що не відчув на собі жодних негативних наслідків кримської кризи. І, швидше за все, не відчує. Навіть Польща, яка всіляко закликає до санкцій проти Росії, - паралельно заявляє про плани розвитку економічної співпраці з Калінінградом і виступає за незмінність безвізового режиму для прибалтійських росіян.

Поки що без санкцій

Серед усього переліку можливих засобів впливу на Росію використання "калінінградського питання" може бути чи не найбільш дійовим. Адже значення анклаву для економіки та життєдіяльності путінської Росії останніми роками значно зросло - там розміщені важливі морські порти, через які проходить вагома частка російської торгівлі, зокрема нафтою й газом. Водночас анклав великою мірою залежний від сусідів - Польщі, Литви і ЄС загалом. Економічна й візова блокада області - це дійове знаряддя тиску на Росію, якого реально побоюється Кремль і яке могло б примусити Путіна до поступок у кримській чи вже тепер -східноукраїнській кризі.

Тому дивує, чому в переліку прийнятих і потенційних санкцій не знайти найбільш дійового: замороження співпраці з калінінградським анклавом. Зауважимо, що навіть коли ЄС вирішив припинити розмови про візову лібералізацію з Росією, для Калінінградської області зробили виняток: не скасували (навіть тимчасово) малий прикордонний рух з областю. І це при тому що саме в Калінінграді перебуває багато російських "агентів впливу" - ідеться про людей, котрі займаються професійним написанням коментарів у польському інтернеті (наприклад, про "бандерівців на Майдані") чи хакерськими атаками на польські сайти, які підтримують Євромайдан.

Першим використання такої можливості відкинув польський прем'єр Дональд Туск, чим здивував європейських політиків. Адже недавно він їздив Європою і запевняв своїх партнерів у необхідності реальних, а не символічних санкцій проти Росії, "навіть якщо це буде болісно для європейських фірм, котрі торгують із росіянами". З боку Польщі постійно лунають звинувачення на адресу "егоїстичних" британців, французів та німців, які не хочуть відмовлятися від зисків із торгівлі з Росією задля солідарності з Україною. А тут виявляється, що Польща також не дуже хоче втрачати прибутки. Аби не залишалося в цьому сумнівів, згадаймо, що Дональд Туск особисто відвідав прикордонне з Росією містечко Бранєво, яке дуже виграло від безвізового режиму з областю: росіяни туди масово приїжджають на закупи. "Я не дозволю скасувати безвізовий режим із Калінінградом", - заспокоював польський прем'єр.

Окрім економічних аргументів, польські політики пояснюють таке рішення і бажанням не карати за Крим "звичайних росіян, котрі також хочуть у Європу". Про те, що понад 70% цих "звичайних калінінградців" підтримують Путіна й анексію Криму, а на акції солідарності з Україною там вийшло менше людей, ніж у інших регіонах Росії, політики чомусь мовчать…

Загроза
для стабільності Європи

Нинішня вичікувальна позиція Європи щодо Калінінграда не є чимось новим. Захід довго не мав чіткої стратегії, що робити з "калінінградським питанням", аж нарешті недавно напрацював політику лібералізації і став її втілювати, запроваджуючи фактично безвізовий режим (малий прикордонний рух). Притому Європа і США одностайні в питанні, що авторитарний російський анклав у самому серці Європи - це не тільки потенційна, а й реальна небезпека для Євросоюзу. Зменшенню цих загроз має слугувати політика "однобічної лібералізації". Тобто надання жителям анклаву привілеїв (у тому числі візових), яких не мають інші російські чи білоруські або українські громадяни, без вимог дотримуватись у відповідь європейських стандартів.

Говорячи про небезпеку для стабільності Європи, перш за все треба згадати велике нагромадження військ і військової техніки у балтійському анклаві. Причому військовий потенціал Калінінграда безперервно збільшується й оновлюється. Військові навчання регулярно проводяться в області й постійно привертають увагу європейських та американських аналітиків: адже на них відверто відпрацьовується схема атаки на натовських сусідів. Ця демонстрація російської сили - аж ніяк не справа останніх місяців, а реальність, із якою живемо з 1991 р.

Окрім мілітарної, є загрози й іншого характеру. Насамперед - екологічного. Хоча Росія підписала й ратифікувала Гельсінську конвенцію про захист природного середовища Балтійського моря, фактично вона її не виконує, як і міжнародних угод щодо безпеки морського транспорту. Тоді як усі ЄСівські країни Балтики обмежують свій негативний вплив на морське середовище цієї чутливої екосистеми, Росія залишається джерелом забруднень і не вважає за потрібне змінювати ситуацію. Недотримання жорстких екологічних стандартів дозволяє росіянам істотно знизити витрати виробництва і пропонувати набагато нижчі ціни на певні види товарів, насамперед будівельні матеріали та добрива, що потім експортуються і сусідні Польщу чи Литву. Однак навіть нехтування екологією не дозволяє росіянам упоратися з головною проблемою - дефіцитом продовольства та дуже високими цінами на більшість продуктів (навіть удвічі вищими, ніж у Польщі).

Перелічуючи загрози, які таїть у собі Калінінград, не можна забути про проблеми кримінального та корупційного характеру. Цим ситуація в області дуже схожа на донбаську: щоб займатися бізнесом, треба співпрацювати з місцевими олігархами (які, звісно, пов'язані з Путіним) і платити їм відкоти. Саме це становить головну причину таких високих цін у області, попри низьку вартість праці та енергоресурсів.

Зрештою, сусідство російського анклаву - це ще й величезна контрабанда цигарок, алкоголю та бензину, що завдає великої шкоди польському та литовському бюджетам і перетворює кордон на неприязний до туристів (тому майже ніхто з Польщі не подорожує до анклаву з туристичною метою).

Віднедавна до цих загроз додалися нові: російська кіберзлочинність, порушення авторського права й інформаційна війна проти України та Польщі. Калінінград і Петербург - одні з основних центрів діяльності російських хакерів, які діють проти фірм та фізосіб із сусідніх країн ЄС. А недавно відомий польський тижневик Newsweek Polska оприлюднив результати журналістського розслідування, яке виявило механізм появи в польському інтернеті безлічі антиукраїнських та проросійських коментарів. Як пише видання, це не випадковість, а результат цілеспрямованої праці спеціальних російських офісів, у яких зазначені коментарі пишуть на замовлення ФСБ. Причому на посаду "коментаторів" наймають росіян, котрі дуже добре знають польську мову й історію, - а таких людей найлегше знайти саме в Калінінградській області.

Російський Гонконг

Звісно, Євросоюз не дуже хоче мати перелічені проблеми по сусідству, тому вже давно намагається якось зменшити загрози і впливати на ситуацію в області. Рішенням, як ми вже казали, мала бути візова лібералізація та тісна співпраця Європи з областю. Це, врешті, було покликане змінити світогляд калінінградців і зробити з них щирих європейців, які, можливо, першими виступлять проти імперської політики Кремля.

Тривалий час будь-які ініціативи глибшої співпраці між ЄС і Калінінградом гальмувала Москва, що побоювалася сепаратистських тенденцій. У 90-х роках Москва не мала жодної ідеї розвитку області, крім дальшого зміцнення мілітарної присутності. Ситуація змінилася з приходом до влади Путіна. Новий президент поставив завдання до такої міри розвинути інфраструктуру морських портів балтійських областей - Калінінградської та Ленінградської, щоб через декілька років можна було відмовитися від литовського, латвійського та естонського посередництва (що й відбулося). Спочатку інвестували у будівництво нових терміналів для експорту газу та нафти, згодом будували також сучасні порти для інших видів вантажів, у тому числі контейнерів.

Приблизно з 2005–2008 рр. ця інфраструктура була готова й могла давати прибутки. Варто зазначити, що Кремль створив спеціальні механізми, які заохочували користуватися в імпортно-експортних операціях морськими портами Росії і відмовлятися від транзиту через Польщу чи Словаччину. Відтак Калінінград і Петербург (разом із областями) перетворилися на одні з основних двигунів російської економіки. Зрозуміло, що це примусило Путіна більше відкрити Калінінградську області до співпраці з Європою, без чого зазначена стратегія не мала б сенсу.

Безвізова зона

Зміну підходу до "калінінградського питання" пережила і Європа. Спочатку всі були просто розгублені масштабами російської військової присутності в регіоні і зовсім не знали, як до цього ставитися. Відтак не робили нічого, тож у 90-х роках область була фактично відрізана від сусідів. Згодом, із розвитком портової інфраструктури в регіоні, на Калінінградську область щораз частіше поглядали як на шанс для прибуткового бізнесу і менше згадували про військові, екологічні чи хакерські загрози. У Калінінград приходило дедалі більше західних інвестицій, розвивалася також співпраця з підприємцями Німеччини, Польщі, Литви та Швеції. Паралельно з боку російського і європейського бізнесу посилювався тиск на владу, щоб нарешті якось упорядкувати "калінінградське питання". "Нас не цікавить політика, ми хочемо торгувати і знімати кордони", - такі заклики лунали і в Калінінграді, і в сусідніх Гданську, Ельблонзі чи Клайпеді.

Концепція співпраці незалежно від політичних розбіжностей остаточно перемогла. Її символом було відкриття безвізового режиму (точніше - малого прикордонного руху) для жителів Калінінградської області та сусідніх польських повітів. Отож жителі анклаву, виробивши спеціальну картку, можуть вільно (без візи) відвідувати Гданськ, Ельблонг, Ольштин чи Мазури, а жителі польської прикордонної зони - в'їжджати без візи в Калінінградську область. Відкриття цього безвізового руху привело до справжнього буму. Оскільки споживчі ціни в області набагато вищі, ніж у Польщі, росіяни масово кинулися відвідувати гданські та ельблонзькі супермаркети й ресторани, залишаючи в них дуже великі суми грошей.

Калінінградцям вдалося те, на що Євросоюз ні за що не хотів погодитися стосовно Білорусі та України. Їх фактично впустили у Європу, при тому Європа заплющила очі на недотримання балтійськими росіянами європейських стандартів. Калінінградці не відмовляються від російського імперіалізму і здебільшого підтримують Путіна та російську агресію в Криму - й водночас хочуть користуватися перевагами сусідства з Європою і безвізовим режимом.

У Європі пояснюють, що росіяни з Калінінграда самі по собі хороші, а поганий тільки Путін. Тому не можна карати санкціями "звичайних росіян". Дуже хотілося б вірити у калінінградців-європейців, які є жертвами режиму Путіна і співчувають Україні, однак насправді все трохи інакше. Дійсно, Калінінград трохи більш опозиційний, ніж решта Росії. Але притому менше схильний до протестів, ніж Москва й Петербург, яким ніхто візових привілеїв не дає. Справді, калінінградці цінують свої зв'язки з Європою. Але цінують здебільшого так, як Азаров, Арбузов чи Медведчук. Їм просто подобається поїхати на шопінг у Гданськ і на відпочинок до Італії, крім того, вони не проти заробляти непогані гроші на торгівлі з європейськими партнерами. Але за цим, на жаль, не йде повага до європейських стандартів і цінностей чи бажання розпрощатися з радянською символікою. Пропозиції ліквідувати пам'ятники Леніну чи змінити назву Калінінград на Кенігсберг так і не здобули тут належної підтримки, на відміну від Петербурга, який таки попрощався зі своєю радянською назвою "Ленінград".

Проблеми дискримінації

Мало хто пам'ятає, що близько 20% жителів області - нацменшини. Переважно українці, білоруси, поляки, меншою мірою - мігранти з Кавказу та Казахстану. Це не дивно, якщо згадати історію: після війни з регіону виселили (або вбили) все корінне німецьке населення, заселивши його не лише росіянами, а й людьми з усіх республік СРСР. Більшою мірою туди переселяли українців і білорусів, ніж росіян, - така була логіка радянського перемішування народів. Тому нинішній національний склад області - більш-менш схожий на етнічний склад колишнього СРСР.

Отож в області живе аж 9% українців і 7% білорусів. Але дарма шукати українські й білоруські школи, подвійні написи на установах та в назвах міст чи українсько- і білоруськомовні передачі на державних теле- й радіоканалах. А це є стандартом у сусідніх Вармінсько-Мазурському і Підляському воєводствах Польщі, хоча там живе всього 1-2% представників зазначених меншин. Зрештою, калінінградські українці скаржаться, що всі про них забули: з боку України також немає якоїсь відчутної підтримки, і це стосується не тільки консульських установ, а й громадських організацій. Мігранти з Кавказу чи Азії почуваються ще гірше - про якісь толерантність або європейський підхід до меншин тут не йдеться.

То, може,
все ж таки санкції?

Як бачимо, Калінінградська область чудово навчилася жити на межі двох несумісних систем - Європи та путінської Росії. Притому великий бізнес Калінінграда і морські порти області - це одні з важливих джерел фінансування режиму Путіна. Тому, якщо серйозно говоримо про можливі санкції проти Росії, то економічна система, створена в Калінінградській області й дуже залежна від тісної співпраці з Європою, - перше, про що повинні подумати європейські політики.

Санкції, тобто замороження економічної співпраці та візової лібералізації, - одне питання. Але не менш важливе й інше: якщо Європа хоче й надалі тісно співпрацювати з областю, не можна більше заплющувати очі на дискримінацію національних меншин, переслідування геїв, величезну корупцію та контрабанду, кіберзлочинність і порушення Росією екологічних конвенцій (зокрема щодо забруднення Балтики). Євросоюз мав би нарешті запровадити моніторинг щодо цих питань, а також поставити чіткі вимоги для подальшої візової та економічної лібералізації. Серед них - дотримання прав української та білоруської меншин, зменшення військової присутності в регіоні, реальна боротьба з корупцією та припинення інформаційної війни, яка ведеться з підконтрольних ФСБ офісів, розміщених на території області.

Тут не треба винаходити Америку - досить застосувати ті ж самі принципи, з якими ЄС підходить до країн Східного партнерства. Зокрема й такі знаряддя впливу на громадську думку, як незалежна радіостанція чи телебачення, що могли б віщати з Ольштина чи Клайпеди на територію області. Взірцем могло б стати незалежне телебачення Белсат чи Єврорадіо і Радіо Рація, створені для підтримки свободи слова в сусідній Білорусі.

Схоже, що "калінінградське питання" буде справжнім тестом для Європи. Тут ідеться навіть не про солідарність із Україною, а про те, чи серйозно й послідовно ставиться Європа до своїх цінностей. Наразі, на жаль, у цьому доводиться сумніватися.