Як Росія втрачає позиції на Південному Кавказі

Кінець серпня ознаменувався двома подіями, які напряму між собою не пов’язані, але певний зв’язок таки мають. Ідеться про смерть першого й останнього президента СРСР Михайла Горбачова та зустріч у Брюсселі президента Азербайджану Ільгама Алієва і прем’єр-міністра Вірменії Ніколи Пашиняна.

Карабаський конфлікт у радянські часи став першим очевидним насильницьким конфліктом, ознаменувавши собою крах удаваного радянського міфу про «дружбу народів». Горбачов і його політбюро підходили до конфлікту між вірменами та азербайджанцями суто прагматично й традиційно — умовляннями та насильством. Поступово першого ставало менше, а насильства — дедалі більше.

Апофеозом його політики стало вторгнення радянських військ у Баку, де в сутичках, але здебільшого — випадково від куль загинули десятки мирних жителів. Офіційним приводом до вторгнення вважається захист вірменського населення, яке потерпало від погромів, але головним завданням був розгром азербайджанських опозиційних сил. Бакинський «Чорний січень» опинився в одному ряду з іншими аналогічними подіями часів Горбачова: в Алма-Аті (1986), Тбілісі (1989), Душанбе (1990), у Вільнюсі та Ризі (1991).

Зустріч у Брюсселі позбавлена драматизму. Це рутинний захід із обтічними формулюваннями та черговими рукостисканнями. Зустріч перших осіб Азербайджану й Вірменії у брюссельському форматі вже не перша і, найімовірніше, не остання в цьому році. Як зазначив голова Європейської ради Шарль Мішель, це вже четверта дискусія за останній час, що свідчить: європейська дипломатія тихою сапою, але наполегливо стовпить собі місце ефективного посередника. Чому це важливо?

Сайт Прем'єр-міністра Республіки Вірменія

Зверніть увагу на реакцію МЗС РФ та епітети, які роздає сумнозвісна Марія Захарова. Тут вам і «псевдоініціативи, які не мають нічого спільного з нормалізацією», і «спроба безпардонно привласнити лаври миротворчості», і, нарешті, «ЄС та Брюссель втратили навички дипломатії». Певна річ, Москва хотіла б і надалі залишатися головним брокером у цьому конфлікті, тим більше що війська Росії перебувають на території двох конфліктуючих держав. Чому тоді так не виходить, або, точніше, виходить не так?

Погляньмо, що відбувається на цьому треку. Остання зустріч у тристоронньому форматі Алієв—Пашинян—Путін відбулася в листопаді минулого року, ще до повномасштабної війни з Україною. Відтоді, звісно, були двосторонні зустрічі: чого варті візит Алієва до Москви напередодні російського вторгнення в Україну з підписанням декларації про союзницьку взаємодію або регулярні поїздки Пашиняна до Путіна! До речі, візит Алієва збігся з церемонією укладання «союзницьких угод» Росії з «ЛНР» та «ДНР», і азербайджанська делегація, з усього видно, була цим заскочена й засмучена.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

"Азербайджан підтримує цілісність України, але міжнародне право не має бути вибірковим" - Алієв

Під егідою Москви тривав і млявий переговірний процес на рівні міністерств щодо транспортного сполучення в регіоні та процесу делімітації й демаркації державного кордону між Азербайджаном і Вірменією. Туреччина, яка відіграла важливу роль у розмороженні конфлікту в 2020 році та перемозі Азербайджану у другій Карабаській війні, схоже, задоволена роллю другого плану і особливих проблем Москві не створює. Отже, здається, все більш-менш під контролем Росії. Проте ні.

Агресія Росії проти України, невдача російського бліцкригу та формування антипутінської коаліції істотно змінює вектор і модальність переговорів. Судячи з інформації, яка надходить із Південного Кавказу, сторони конфлікту розчаровані низькою продуктивністю російської дипломатії і, як наслідок, стають приязними до європейців. Тим більше що це не суперечить жодним зобов’язанням. Москва ж вимушена щоразу наново підтверджувати свою спроможність ефективного посередника, і це чимдалі важче їй дається. Так, росіяни не зменшили свій контингент у Карабасі, але їхня пасивність на тлі проактивної політики Баку засмучує Єреван.

Зростання значення Південного Кавказу для європейської політики не в останню чергу пов’язане із санкційною політикою. Російський сірий реекспорт через Кавказ, істотне збільшення кількості зареєстрованих у країнах Південного Кавказу російських економічних агентів (у Грузії, подейкують, їх уже сім тисяч, а у Вірменії — три тисячі) та підвищення ролі комунікацій між Росією й Іраном формують нове коло проблем. Якщо раніше Москві був потрібен контроль, то тепер до контролю додалися дороги, у широкому значенні цього слова. Якщо раніше ЄС достатньо було символічної присутності в регіоні, то тепер питання азербайджанських енергоносіїв набуває безпекової ваги.

Підвищення ролі Південного Кавказу в уникненні санкцій в умовах обмежених можливостей застосування м’якої та твердої сили робить Москву залежною від успіху чи неуспіху переговорного процесу. Звучить парадоксально? В цій ситуації найкращим варіантом для Москви є статус-кво.

Європейцям, у цьому плані, простіше. Вони можуть диверсифікувати політичні й економічні інтереси в регіоні і займаються чистою політикою, образно кажучи — «висять у повітрі», як влучно висловився Володимир Копчак в інтерв’ю нашому YouTube-каналу, пропонуючи сторонам зрозумілі та чіткі правила гри. Навіть демарші Парижа і Вашингтона у спробі повернутися до формату Мінської групи ОБСЄ — цьому аж ніяк не завада. Схоже, епоха оборудок і копирсання в мотлоху взаємних претензій починає набридати навіть досвідченим у цьому кавказьким політикам. Звідси випливає й можливість розглядати формат мирної угоди між сторонами. Цей шлях ще треба пройти, але він уже позначений.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

ЄС закликав до негайного припинення бойових дій у Нагірному Карабаху

Я принципово не став у цьому тексті аналізувати останні події, як, скажімо, передачу Лачина та двох сусідніх сіл під контроль Азербайджану і виснажливу й поки що малопродуктивну дискусію навколо так званих транспортних коридорів. Станом на зараз суверенітет Азербайджану підважений присутністю російських військ і неможливістю азербайджанського контролю за в’їздом і виїздом із країни через цей так званий Лачинський коридор. Вірменія продовжує перебувати в павутинні власних антитюркських наративів та безальтернативності realpolitik.

Нібито все так, і водночас неуспіх Росії на українському фронті стимулює обидві сторони шукати нові формати, в рамках яких можна рухатися вперед. І Європа тут видається привабливим та перспективним партнером.

Більше статей Ігоря Семиволоса читайте за посиланням.