Ізраїль—Ліван: хто програв, а хто виграв?

Трагедія Лівану — це трагедія країни, котра не контролювала свою територію. Можна лише уявити, які колосальні фінансові й людські ресурси необхідно буде залучати, аби відновити життєдіяльність ліванських інфраструктур у їх колишньому стані. Однак вперте небажання ряду арабських країн визнавати право на існування Ізраїлю є тим постійним каталізатором, котрий зі зловісною періодичністю зіштовхує арабський світ з єврейською державою.

Можна затято й довго сперечатися щодо правомірності існування Ізраїлю у тих чи інших кордонах, про майже шістдесятирічну неможливість (чи небажання) проголошення держави Палестина та поділ Єрусалиму, але заперечення самого права на існування Ізраїлю зводить нанівець усі можливості коли-небудь домовитися про щось взагалі. Бо лише визнання Ізраїлю арабським світом є відправною точкою початку всіх подальших домовленостей між усіма зацікавленими сторонами.

Між тим, кожна з конфліктуючих сторін поспішила оголосити про свою перемогу й поразку ворога. Проте у цьому протистоянні не може бути переможця. Бойовики із «Хезболли» понесли серйозні втрати і можна прогнозувати, що більше ліванська влада не дозволить їм тримати під своїм контролем південь країни. Своєю чергою, армія Ізраїлю зустріла серйозний опір і не спромоглася досягти всіх своїх воєнних цілей. Негативом також є і те, що ця війна значно збільшила у мусульманських країнах антиізраїльські настрої. Але попри важкі матеріальні руйнування, Ліван підштовхнули до необхідності реалізації його суверенітету. Тепер він буде змушений розгортати свою армію на півдні й разом із миротворчими силами працювати задля об’єднання країни у майбутньому. Хоча реальність рішення 1701 Ради Безпеки ООН є найбільш уразливою саме у своїй найважливішій фазі — етапі роззброєння «Хезболли». Та скласти зброю — цього замало. Не усунувши геополітичні причини конфлікту можна знову повернутися до подібних катастрофічних результатів.

Проте навряд чи можна говорити про зникнення ворожості між учасниками конфлікту: припинення воєнних дій ще зовсім не означає мир. Скоріше можна констатувати зародження надії і відтермінування протистояння. Власне ця війна генерувала лише жертви так і не визначивши переможця. Загалом, як завжди, коли йдеться про припинення воєнних дій на Близькому Сході, після полегшення настає період сумніву. Бо відразу ж виникає запитання — як довго триватиме дане перемир’я між конфліктуючими сторонами?

Як наслідок, рішення 1701 Ради Безпеки ООН не задовольняє ані ізраїльтян, ані ліванців. У Тель-Авіві, переважно це рішення сприймається як образа й поразка. Однак наявна поляризація думок в ізраїльському суспільстві не похитнула прем’єр-міністра Ізраїлю Ехуда Ольмерта у його впевненості в правильності дій уряду. На його переконання, «Ізраїль не допустить найменшого посягання на свій суверенітет» і продовжить переслідувати керівників «Хезболли» скрізь і всюди. Ольмерт також наголосив, що Ізраїль залишає за собою право на відповідь при будь-якому порушенні перемир’я.

На жаль, фактично усі стратегічні можливості, з котрих Ізраїлю необхідно нині вибирати, є погані, не ефективні чи небажані, що б це не було — війною, переговорами чи політикою тиску. В кожному разі ізраїльтяни стикаються з ворогом, котрий змінює свою форму, не міняючи суті. Ворогом, який, незважаючи надто на те, що робить єврейська держава, об’єднуючи свою ідеологію, політику і релігію, закликає до знищення супротивника.

Отож навряд чи варто Ізраїлю заспокоюватися. Боротьба з ісламськими екстремістами на цьому не закінчується. За версією експертів з американського аналітичного центру Stratfor, котрі були оприлюднені ще 8 серпня (напередодні захоплення терористів, що готували теракти в літаках), нині відбувається ще один виток боротьби за першість між «Аль-Каїдою» і «Хезболлою». Викриття терористів 10 серпня лише наочно підтвердило прогноз інституту. Однак хто може гарантувати, що терористи з «Аль-Каїди», після мирного врегулювання на Близькому Сході, не готують якийсь новий мегатеракт? Це ж цілком можливо й логічно.

Але якщо з дещо іншого боку подивитися на цю ситуацію, то не виключено, що «Хезболла» за завданням Ірану 12 липня спровокувала воєнні дії не тільки для того, щоб здобути стратегічну чи тактичну перемогу. Це робилося не тільки для того, аби відвести Іран від «розборок» з його атомними програмами. Знаючи про мегапроект, котрий готувався, Іран з усіх сил намагався випередити «Аль-Каїду». Таким чином, суперництво сунітської «Аль-Каїди» з шиїтським Іраном і «Хезболлою» не є секретом, а розгортання давно підготовленої війни з Ізраїлем мало досягти багатьох цілей, зокрема й випередження «Аль-Каїди».

Окрім того, аналітичний центр Stratfor вважає, що за деякою початковою нерішучістю прем’єр-міністра Ізраїлю крилися зовсім інші причини. Від самого початку він знав те, чого інші не знали. У такому разі можна розглянути наступний варіант: від самого початку конфлікту з «Хезболлою» США знову й знову, різними шляхами, вказували Ізраїлю на Сирію. Ехуд Ольмерт знав, що якщо Ізраїль зможе роздавити «Хезболлу», то у фінальній стадії процесу боротьби з ісламськими терористами, у нього на стороні «Хезболли» цілком можуть втрутитися Сирія й Іран. Тоді, після сирійських та іранських ударів по Ізраїлю, Сполучені Штати в «боротьбі за Ізраїль» нанесуть удари по Сирії та Ірану (які — можна лише припустити). Тобто Ізраїль цілком міг стати тією мішенню, що дозволила б Америці нанести серйозні удари по Сирії й Ірану. Ось цього, можливо, й хотів запобігти прем’єр Ехуд Ольмерт, притримуючи ЦАХАЛ. Він свідомо не хотів переходити межу, котра відділяла регіон від катастрофічного, передусім, і для самого Ізраїлю широкомасштабного конфлікту, куди б були також втягнуті Сирія й Іран.

Очевидно, що ісламські екстремісти спритно прорахували ситуацію на декілька ходів наперед і спровокували конфлікт з Ізраїлем для вирішення своїх завдань. Водночас Ірану і Сирії був вигідний цей конфлікт. Урешті-решт, і «Хезболла» шість років активно готувалася до війни з Ізраїлем. Закуповувала нову зброю (десятки тисяч ракет) й підготовлювала бункери. Інше питання — хто це так активно її спонсорував? Водночас «Хезболла» застосувала під час протистояння з Ізраїлем дуже підлу тактику: масово залучаючи до бойових дій мирне ліванське населення; організовуючи склади для ракет у житлових будинках і школах; та не даючи мирному населенню покинути ці небезпечні місця після ізраїльського попередження про майбутню атаку.

Наступний хід — це синхронні напади на ізраїльських солдатів із боку палестинських бойовиків і «Хезболли», коли одних убили, а інших викрали. Знаючи, як реагує Ізраїль, захищаючи своїх громадян, неважко було припустити масштабні активні бойові дії з його боку. Помилкою стало те, що Ізраїль замість миттєвої широкомасштабної спецоперації почав «гуманітарні бомбування» Лівану. У підсумку — він втрачав перевагу постраждалої сторони.

Між тим, мусульмани-суніти дуже не раді, що мусульмани-шиїти стають чільною силою в мусульманському світі, бо шиїтська «Хезболла» — це нині прапор боротьби для всіх «простих мусульман». Тому Саудівська Аравія, Єгипет і деякі інші країни регіону засудили атаки «Хезболли» на Ізраїль. Однак не даремно Ізраїль згідний, щоб турки (мусульмани) були присутні у миротворчих військах, позаяк у турків до арабів є дуже багато особистих рахунків. Зрозуміло, що сунітські країни не хочуть бачити лідером мусульманського світу шиїтський Іран. Проте після закінчення війни Ізраїлю з «Хезболлою» ситуація на Близькому Сході залишається напруженою. І якщо Іран й надалі продовжуватиме свої ядерні ігри, то не виключено, що незабаром можна цілком чекати на другу серію протистояння з ісламістами...