Іспанія: сумна перемога чи солодка поразка?

Результати виборів в Іспанії не принесли неочікуваних результатів. Перемога Іс­панської соціалістичної робітничої партії (ІСРП) на чолі з Хосе Луїсом Родрігесом Сапатеро ні в кого не викликала сумнівів. Утім, ці вибори принесли декілька знакових моментів, на які слід звернути увагу. Так, уперше з 1977 року електорат дав можливість вдруге продовжити свою каденцію лідерові, котрий виграв попередні вибори. Крім того, перемога соціалістів ознаменувала початок політичної біполяризації країни. Оскільки, вперше з часу закінчення франкістської диктатури, дві великі партії — ІСРП та Народна партія отримали більшість місць в Національних зборах, завдавши збитків маленьким націоналістським партіям.

Але, на відміну від своїх попередників Філіпе Гонзалеса і Хосе Марії Азнара, Сапатеро не спромігся отримати абсолютну більшість, хоча Іспанська соціалістична робітнича партія й здобула найкращий результат за всю свою історію. На результат навіть не змогли вплинути чотири роки сутички прем’єра Сапатеро з найбільш жорсткими викликами його уряду, а саме з тероризмом і намаганнями змінити політичну мапу Іспанії.

Опозиційна Народна партія, лідером якої є Маріано Рахуй, здобула 153 мандати. Проте, незважаючи на перемогу, соціалістам забракнуло сім мандатів для того, аби отримати абсолютну більшість в іспанському парламенті на 350 місць. Гіпотетично в ІСРП з її 169 депутатськими мандатами з’являється можливість правити країною одноосібно, не вступаючи ні з ким у коаліцію, а укладаючи ситуаційні угоди, коли цього потребуватиме поточний політичний момент, з лівими або націоналістами. Соціалісти вестимуть переговори з малими партіями, хоча, як наголосив Сапатеро, прогнозувати які-небудь альянси ще рано. Проте очевидно, що нова коаліція відрізнятиметься від попередньої, оскільки дві ліві партії, котрі раніше входили в союз із соціалістами, цього разу спромоглися здобути лише 5 мандатів замість 13.

Втім, як небезпідставно каламбурять іспанські політологи, — це сумна перемога Іспанської соціалістичної робітничої партії чи солодка поразка для Народної партії? Все залежить від того, як подивитися. Адже в соціалістів, якщо вони не зможуть довести електоратові ефективність своєї політики, у майбутньому нескоро з’явиться новий шанс отримати владу. Тим часом Народна партія, що отримала лише на 16 мандатів менше, наступних чотири роки перебування ІСРП при владі не нестиме прямої відповідальності за події в Іспанії. А отже, у 2012, якщо, звісно, доти не відбудуться дострокові вибори, Народна партія матиме всі шанси вийти переможницею у політичному двобої з соціалістами.

Як і чотири роки тому, соціалістам знову спонтанно «підіграли» терористи. Але якщо у 2004-му ісламісти, скоївши теракти, змінили виборчі тенденції, то у 2008 демонстративне вбивство члена правлячої соціалістичної партії в Країні Басків мало великий вплив на визначення політичних пріоритетів електорату. Проте виборці, йдучи на дільниці, активізували у своїй уяві ідеального Сапатеро — політика, якого вони хотіли бачити на посаді прем’єр-міністра Іспа­нії. Той інший Сапатеро: спокійний правитель, реаліст, що шукає консенсус у суспільстві, відповідальна людина, яка віднаходить найменшу можливість, аби виправдати довіру виборців. В інтерпретуванні виборців можуть існувати сто або тисяча різновидів Сапатеро, тому що реальність змінюється, а політики пристосовуються до неї. У кожному разі, важко сьогодні визначити, який саме Сапатеро може повернутися з коридору опуклих і увігнутих дзеркал, щоб вдруге реалізовувати владу над країною.

Досі Сапатеро волів, аби реальність пристосовувалася до нього, а не він — до реальності. У цьому сенсі його бажання залишати в підвішеному стані баскське і каталонське питання й уникання шляхом політичних маніпуляцій остаточних рішень схоже на прагнення за будь-яку ціну втримати політичну владу. Іспанці, в яких попереду — ще чотири роки правління Хосе Луїса Родрігес Сапатеро, ще матимуть нагоду побачити прем’єра в увігнутому або опуклому зображенні. Але якщо великому магові минулих часів Гаррі Гудіні вдавалося втікати з найбільш герметично зачинених пасток, то Сапатеро може спробувати під час своєї другої каденції звільнитися від «ланцюгів» попередніх політичних зобов’язань, коаліційних домовленостей і надмірних обіцянок.

Втім, він не завжди зможе вибирати, яким саме має бути його зображення, котре відбиватимуть дзеркала політики. Адже після ейфорії від повторної перемоги на нього чекатимуть не зовсім приємні поточні справи. У тому числі наслідки сповільнення економіки, зростання безробіття й інфляція, що перевищує 4%.

Прем’єр Сапатеро має довести іспанському суспільству, що він — добрий менеджер, який успішно керує справами країни. А для цього — підібрати до своєї команди професійних виконавців і виступити надійним капітаном, котрий не посадить Іспанію на рифи економічної кризи. Нині його головне завдання — не лише припинити сповільнення економіки, а й зупинити імміграцію до Іспанії. Крім того, молодь, яка раніше прагнула до 30 років придбати власне житло, з огляду на теперішню економічну ситуацію, тепер зробити цього не може і змушена й далі жити в батьківських домівках. Що, своєю чергою, істотно гальмує утворення нових іспанських сімей.

Сапатеро має покласти край демагогії й популізму, адже йому доведеться вирівнювати економічну ситуацію, протистояти тероризмові й налаштовувати свою країну на тіснішу європейську інтеграцію. Також він має бути готовим до політичної «дуелі» з конкуруючою з ІСРП Народною партією, що прискіпливо відстежуватиме всі промахи та прорахунки соціалістів і не дасть своїм опонентам спокійно спочивати на лаврах перемоги.

Серед нагальних викликів новому уряду — поліпшення якості освіти і рівня викладання у школах та університетах, а також покращення технічного оснащення закладів освіти. Адже важливо, наголошують іспанські експерти, щоб новий уряд не зачинив двері до прогресу і не дозволив освіті перетворитися на предмет розкоші, доступний лише обраним. До нових проблем можна додати ті, котрі залишилися з часу першого уряду Сапа­теро: розмаїття й конкурент­ність економіки, модернізація дер­жавної служби і наукових інституцій та проблеми з церквою. Як­що ж прем’єр відразу ж не візьметься розгрібати ці невирішені проблеми, то іспанське суспільство може через чотири роки опинитися у тому ж відправному пункті, з якого стартуватиме 2008-го.

Очевидно, що сьогодні Іспа­нія потребує модернізації. Але її прихильники вкладають в цей термін трохи неоднакові поняття. Одні вважають, що лише федералізація здатна перетворити її на відкриту, зручну для життя і багатогранну державу, консолідація якої, врешті-решт, примусила б Народну партію відмовитися від своїх фундаменталістських устремлінь. Інші переконані, що лише модель держави загального добробуту з модерними громадськими інституціями здатна просунути Іспанію по антиклерикальному шляху, пов’язаному з терпимістю та індивідуальними свободами. Використовуючи при цьому дієві механізми громадянської участі, реформуючи виборчий закон і незалежність системи судової влади. Власне, лише шлях завершення демократичних реформ здатен побудувати справжню демократію, без надмірної опіки держави і релігійних кіл.

Втім, як попереджають іспанські експерти, ймовірно, Хосе Луїс Родрігес Сапатеро і міністр економіки в його уряді змушені будуть рука до руки «битися» з економічною кризою, яка була приглушена, прихована чи прикрита самою парламентською кампанією. Все вказує на можливість повторення ситуації літа 1992 року, коли відразу ж після того, як згас олімпійський факел у Барселоні й закрився останній павільйон ЕКСПО-92 у Севільї, — вибухнула криза. Схоже, Сапатеро отримує дуже нелегку спадщину від самого себе. Але тут уже в нього немає жодної можливості спробувати перекласти свої прорахунки на когось іншого.