Іраком прокотилася буря протестів

Гонконгізація Іраку набуває дедалі радикальніших рис, коли після заворушень на півдні країни, з територій, де переважно проживає шиїтське населення, протестний рух швидко поширився на інші регіони, включно зі столицею - Багдадом.

Серед основних вимог демонстрантів - нормальне водопостачання, доступність чистої води і дотримання санітарних норм та усунення корупції в державних органах влади. Крім того, протестувальники виступають проти впливу Ірану на іракську політику.

Протести спалахнули 3 жовтня по всьому Іраку, після чого влада запровадила комендантську годину і скоротила доступ до Інтернету, зануривши країну в інформаційне затемнення.

Палаючі шини на вулицях іракських міст і наростання конфронтації з владою спровокували режим на жорстку протидію протестувальникам. Наслідком чого стало вбивство більше сотні людей, а понад шість тисяч демонстрантів було поранено. Ірак дедалі більше скочується у прірву насильства. Щоб придушити антиурядові акції протесту, війська застосовують проти мирного населення зброю.

Відмова уряду прем'єр-міністра Іраку Аділя Абдул-Махді від демократичних принципів та норм шокувала світову спільноту. І, як заявив речник Іракської комісії з прав людини Алі аль-Баяті: "Лікарні заповнюються, багато людей опинилися у критичному стані".

Можливість проводити протести в Іраку свідчить, що, попри надскладну ситуацію в країні, паростки демократії все ж пробиваються назовні через нашарування тоталітарного минулого. Після десятиліть правління кривавого диктатора Саддама Хусейна, вторгнення терористичного угруповання "Ісламська держава" (ІД) на іракську територію, залишення кадрів саддамівської керівної партії "Баас" та неприкритого втручання в його внутрішні справи з боку Ірану, Іраку вдалося уникнути руйнівного досвіду сирійської громадянської війни.

Зміни потребують часу, створення системи політичних противаг, чесних інституцій, розгортання системи контролю за діями влади і силових органів. Але, на відміну від Сирії, іракці не дали перетворити свою країну на пустелю і навіть у часи неймовірних випробувань спромоглися не допустити сповзання до неконтрольованої ситуації й хаосу.

Та водночас проіранський корупційний режим, який керував Іраком упродовж останніх 15 років, привів цю державу до тяжкої економічної, політичної й соціальної ситуації. Адже нині в багатому на вуглеводні Іраку, що має одні з найбільших світових запасів нафти, бракує води, електроенергії, робочих місць.

Ситуація дуже складна, але якби Америка часів президента Джорджа Буша-молодшого не усунула Саддама Хусейна від влади, то сьогодні Ірак скидався б на Сирію. Адже іракський диктатор не відмовився б добровільно від контролю над країною, що призвело б до громадянського протистояння, яке вилилося б у масштабні військові злочини та появу мільйонів біженців з Іраку.

І хоча сьогодні Ірак далекий від демократії, в її західному розумінні, та його громадяни можуть виходити на акції протесту, демонструвати свою незгоду з діями уряду і відторгати його представників, обираючи нових.

На жаль, іракці в часи переходу від жорстокої тоталітарної диктатури до вільного суспільства не спромоглися скористатися своїм шансом. Проте очевидно, що геополітичні й економічні інтереси Ірану, Сирії та ряду інших територіально близьких до нього іноземних держав стали однією з головних причин такого неуспіху.

Втім, проблеми наростання незадоволення іракців діями влади не тільки політичні. Це й соціальне розшарування в суспільстві, високий рівень народжуваності і невирішене курдське питання. Просування демократії в посттоталітарному суспільстві - еквівалентне економічному успіху. Неліберальні арабські суспільства, які впроваджують демократію, мають небагато шансів на такий успіх, якщо піддаються релігійному і племінному тиску.

Репресії проти іракського народу здатні лише посилити протестні настрої серед людей, втомлених від страждань та невизначеності. І вуличні акції протестів стали найбільшим викликом нестійкому уряду прем'єра Абдул-Махді, якому не під силу подолати епідемію корупції. По суті, можна говорити про наростання повстання проти всієї системи. Як зазначають деякі іракські експерти, "вони вкрали наше майбутнє, а тепер убивають нас".

Абдул-Махді прийшов до влади як прем'єр, щодо кандидатури якого було досягнуто консенсусу. Він обіцяв проведення реформ, але мало досягнув у розрізненому політичному середовищі. Тепер найважливіше для нього питання - чи вдасться заспокоїти вулиці. І якщо він не зможе цього зробити, то Іраку загрожує опинитися на порозі громадянської війни.

Протестувальники - переважно молоді люди, які усвідомлюють, що виросли без майбутнього. Бо їхнє дитинство, сплюндроване війною, припало на період американського втручання в Іраку, а в дорослому віці їх викинули з ринку праці, який віддає перевагу особам із політичними зв'язками. Хоча безпека на іракських теренах поліпшилася, а після поразки Ісламської держави отримано рекордні видобутки нафти, умови життя в країні дедалі більше погіршуються, зруйнована інфраструктура не відбудовується, а робочих місць мало.

Дуже жаль, що після всіх потрясінь, які пережили іракці, стабільність так і не прийшла на їхню землю. А сутички народу з владою посилюють страх, що терористи з ІДІЛ можуть скористатися цим протистоянням, аби спробувати знову відвоювати частину іракської території.

Схоже, стихійні протести заскочили уряд зненацька, і він в екстреному порядку вирішив погодити план із 17 пунктів, покликаний збільшити кількість дотаційного житла для малозабезпечених верств населення, впровадити стипендії для безробітних, програми навчання та надання невеликих позик безробітній молоді для реалізації її бізнесових ініціатив.

Крім того, планується, що родини загиблих демонстрантів отримають допомогу, яку зазвичай надають членам сімей силовиків, полеглих під час війни. Але не факт, що ці компенсації заднім числом зможуть погасити визріваючу й запізнілу в Іраку "арабську весну".

На прикладі Іраку можна побачити, що прищеплення на Близькому Сході західних цінностей і демократичних норм наштовхується на шалений спротив місцевих еліт. Заядлі корупціонери не здатні за один день стати переконаними демократами, хоч би як цього комусь хотілося. В арабських країнах живуть за племінними нормами й законами. Переважна більшість населення звикла підкорятися й визнавати пріоритет системи жорсткого контролю. І переламати цю ситуацію надзвичайно важко.

Однак останні події в Іраку доводять, що його народ прагне змін і рішучих реформ. Тому одними з головних вимог стали відставка уряду та проведення дострокових парламентських виборів, щоб не допустити подальшого кровопролиття.

Але дров у вогонь підкидають заяви з сусіднього Ірану. Так, верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї написав у Twitter, що вороги намагаються вбити клин між Тегераном і Багдадом. Аятола упевнений: "Іран і Ірак - дві нації, чиї серця й душі пов'язані між собою ... Вороги намагаються посіяти смуту, але вони зазнали невдачі, і їхня змова не буде ефективною".

Тегеран має тісні, але складні відносини з Багдадом, що вилилися в його дедалі більший вплив на іракські шиїтські політичні групи. А війна з терористами з ІДІЛ наділила безпрецедентними можливостями бойовиків, підтримуваних Іраном, що відомі як "Народні мобілізаційні сили". Вони боролися з ІДІЛ спільно з іракською армією і тепер є частиною сил безпеки країни. При цьому вони нагромадили велику політичну й економічну силу, оскаржуючи владу центрального уряду.

Іранський чинник став однією зі складових народного незадоволення правлінням Аділя Абдул-Махді. Прем'єр-міністр, який прийшов до влади рік тому, пообіцявши впровадити зміни і боротися з корупцією, не тільки не зміг провести істотні реформи. Він також не спромігся приборкати бойовиків із "Народних мобілізаційних сил", і тому багато іракців висловлюють своє незадоволення урядом, бачачи, що він дедалі більше підкоряється Ірану.

Наразі можна провести певну паралель між протестами в Іраку і протестами в Гонконзі. Хоча багато в чому драматичні сцени заворушень у Гонконзі та події в містах по всьому Іраку не зовсім збігаються, є принаймні одне, що їх пов'язує. Це безпрецедентна, там і там, хоробрість протестувальників, які, незважаючи на насильство проти них, безкомпромісно обстоюють свої інтереси.

Нині іракці дуже близькі до того, щоб, як і в Гонконзі, їхні протести перетворилися на стійкий народний рух, який кидає виклик легітимності місцевих та центральних органів влади.

Демонстранти в Іраку хочуть змінити систему, яка не дає їм шансу перетворити свою країну на сучасну й заможну державу. Але їхні демократичні прагнення до громадянських свобод можуть наразитися на серйозну небезпеку, якщо задля збереження своєї влади прем'єр Абдул-Махді, вирішить не поступатися їхнім вимогам, нарощуючи цим трагічне протистояння в Іраку.

Іракська молодь почала захищати свої права і боротися за своє майбутнє. І насильство з боку тих, хто захищає непродуктивну політичну систему, вже навряд чи може щось змінити.

Адже йдеться не тільки про відставку Абдул-Махді. Протестувальники хочуть зміни всієї системи. Їм набридла нездатність уряду провести реформи, а введення туди "нових облич"із номенклатурної обойми їх у жодному разі не влаштує.