Ірак: між анархією та диктатурою

Хоч би як не хотів визнавати це президент Сполучених Штатів Джордж Буш, але часова фора, відведена йому історією для іракської кампанії, добігає свого кінця. Нині настає час подумати про те, як мінімізувати не лише американські втрати в Іраку, а й трагічні наслідки, котрі спровокувала ця затяжна війна. Адже на початку вторгнення (майже чотири роки тому), бушівцям здавалося, що після повалення диктаторського режиму Саддама Хусейна вони дуже швидко утвердять в Іраку «еталон демократії» для близькосхідних країн, а насправді створено «еталон» того, чого у жодному разі більше не потрібно повторювати. Наполеонівським планам Джорджа Буша не судилося здійснитися, а розсьорбувати наслідки імпульсивних рішень американського президента ще довго доведеться його наступникові у Білому домі.

Можна прорахувати декілька сценаріїв у разі екстреного виведення американських військ з Іраку. Один із них — розгортання широкомасштабної громадянської війни, яка цілком може перекинутися на сусідні держави. Власне, місія американської адміністрації полягає в тому, щоб за час, який ще залишився, довести Ірак до такого стану, аби він був керованим, стабільним і міг дати відсіч як внутрішній, так і зовнішній агресії. Але що робити на той випадок, якщо мирного порозуміння між сунітами і шиїтами досягти не вдасться? Як тоді уникнути громадянської війни, етнічних чисток та кровопролиття?

Не можна оминути того факту, що ситуація у Іраку значною мірою розвивається за ліванським сценарієм. Оскільки політична криза у Лівані в основному має конфесійний відтінок, а тривале громадянське протистояння в Іраку разюче схоже на ліванське. Ірак частково переміщується до формули ліванського типу, яка включає поділ політичної влади і розподіл повноважень ухвалення рішень. Ситуація в Іраку ускладнюється й тим, що в часи Саддама Хусейна в країні не було традицій цивілізованої боротьби за владу, оскільки взагалі не існувало жодної боротьби за владу між шиїтами та сунітами, а єдиним вирішальним чинником прийняття рішень був Саддам Хусейн. Проте тепер в Іраку точиться відкрита боротьба серед цих релігійних груп, бо ніхто не бажає «грати другу скрипку».

Втім, ліванські експерти зараховують кризу в Лівані до дедалі сильнішого іранського впливу і шиїтських експансіоністських проектів. Багато хто розглядає події в Іраку й Лівані як частину «складної» шиїтської експансіоністської політики у регіоні. Адже шиїти в арабському світі взагалі були ізольовані від процесу ухвалення рішень. А після знищення режиму Саддама Хусейна ця стіна «зруйнувалася» і з подачі іранських впливів процес було запущено.

Вторгшись до Іраку, США спровокували ще один «терористичний фронт». Таким чином, було створено ще один Афганістан, у якому ісламські радикали-джихадисти знайшли нову базу і новий привід для об’єднання своїх терористичних зусиль. На жаль, сьогодні небезпека поширення тероризму за межі Іраку цілком реальна. Оскільки існує серйозний ризик того, що найближчими роками Ірак «експортуватиме» джихадистів, які воювали на його території. Вони, повернувшись кожен на свою батьківщину, зможуть переключити власні терористичні зусилля на близькосхідні і європейські країни.

Хоча існує ще одна реальна загроза. Невщухаючі акти насильства в Іраку можуть втягнути інші країни у ще масштабніший конфлікт. Якщо не вдасться в найближчому майбутньому приборкати релігійну ворожнечу, може статися розкол Іраку. В такому разі у сусідніх країн, котрі, безумовно, зацікавлені у збереженні територіальної цілісності Іраку, не буде іншого виходу, як наважитися на інтервенцію. Інтервенція ж може призвести до того, що в регіональну війну будуть втягнуті сусідні з Іраком країни. У тому числі Іран, Йорданія, Сирія, Саудівська Аравія і, можливо, навіть Туреччина. Ситуація в Іраку настільки непокоїть керівництво сусідніх країн, що влада Саудівської Аравії навіть планує побудувати 900-кілометрову захисну стіну вздовж усього кордону з Іраком, аби не дозволити бойовикам пробиратися на свою територію. Що свідчить: у Ер-Ріяді дуже стурбовані можливістю виходу міжрелігійного конфлікту між шиїтами та сунітами за межі іракської території і поширення його на сусідні держави.

Крім того, за даними Міжнародної організації з міграції, у 2006 році кількість внутрішніх біженців (тобто осіб, які вимушено переміщаються в межах однієї країни) в Іраку зросла на 360 тисяч і сягнула півтора мільйона чоловік. Провокування останньої хвилі внутрішньо переміщених осіб пов’язане зі зростанням міжконфесійного насильства, збройними зіткненнями і дедалі вищою злочинністю. Міжнародна організація з міграції з 2003 року відповідає за надання надзвичайної допомоги вимушеним переселенцям у центральних і південних районах Іраку. Її експерти відзначають, що сьогодні іракські внутрішні біженці гостро потребують їжі, питної води, житла й роботи.

Але коли потреби вимушених переселенців зростають, то міжнародне фінансування їх скорочується. Так, у 2006 році з цією метою донори виділили Міжнародній організація з міграції всього лише 4 мільйони доларів. Якщо в Іраку теперішня ситуація у сфері безпеки збережеться, кількість біженців із країни у 2007 році може сягнути одного мільйона чоловік.

Нинішнього року Америка зголосилася прийняти не менше семи тисяч іракських біженців. За словами верховного комісара ООН зі справ біженців Антоніу Гутерріша, перевага під час оформлення статусу біженців у США надаватиметься тим іракцям, котрі перебувають у найбільш скрутному становищі. Це неповнолітні, що залишилися без батьків або опіки, жінки без засобів для існування, хворі, яким нізвідки чекати медичної допомоги, а також безпосередні жертви міжконфесійного насильства. Гутерріш також висловив стурбованість тим, що два мільйони іракських біженців, котрі вже покинули батьківщину, розмістилися в основному у прикордонних районах. За його словами, це призвело до підвищення тут соціальної напруженості: «Йорданія і Сирія приймають іракських біженців відповідно до традиційної арабської гостинності. Ця великодушність останніми роками обертається тим, що перелічені країни відчувають дедалі більший тиск на свою економіку, ринок нерухомості, на систему освіти і охорони здоров’я, на все суспільство та державну безпеку».

Тим часом, розглядаючи можливий розвиток подій в Іраку після виведення американських військ, можна сказати, що існує цілий спектр імовірних сценаріїв. Найкращий сценарій має приблизно такий вигляд, як реалізація влади в Туреччині років п’ятдесят тому. Тобто: завуальована, підмарафечена різними позірними демократичними засобами військова диктатура, яка вже надалі трансформуватиметься у той чи інший бік. Можливо, як у Туреччині, — зі значними демократичними зрушеннями й досягненнями. Розвиток такого сценарію є максимальною позначкою на імпровізованій шкалі можливої демократизації іракської дійсності.

Найгірший варіант — це, безперечно, скочування Іраку до позиції Афганістану після виведення у 1989 році з нього радянських військ. Тобто — повна «талібізація», «аль-каїдизація» і перетворення Іраку на колиску екстремістської ісламської «революції», яку почнуть експортувати до інших країн. Очевидно, у такому, найгіршому, розвитку подій не зацікавлена жодна з країн світу (можливо, за невеликим винятком).

А весь спектр між цими крайнощами займають більш демократичні чи більш екстремістські стійкі позиції на теренах Іраку. Хоча не виключено, що певний час можливе взагалі напіванархічне кипіння «іракського котла» в переходах від однієї форми громадянської й міжконфесійної війни до іншої. Це також дуже небезпечний сценарій, оскільки він, у кожному разі, підживлюватиметься сторонніми державами, з одного боку, а з іншого — експортуватиме анархію принаймні до сусідніх країн близькосхідного регіону.

У чому ж зацікавлені США, Європейський Союз та й, власне, світова спільнота в цілому? Швидше за все, більшість зійдеться на найкращому варіанті з вище перелічених. Тобто на військовій диктатурі з елементами позірної демократизації. Тому що на сьогодні навряд чи хтось може запропонувати реально кращий механізм. Сьогодні саме від світової спільноти залежить, наскільки дійовою буде така система. Наскільки вона буде максимально гуманною і чи істотно рухатиметься шляхом демократизації.

Що варіант такої трансформації можливий, наочно показала сусідка Іраку — Туреччина, яка, попри всі свої спади, піднесення, інші нюанси, забезпечила своєму населенню такий рівень життя, демократії, освіти і громадської толерантності, якому, мабуть, немає рівних серед усіх мусульманських країн. Великою мірою саме Туреччина могла б допомогти в розбудові інститутів життєдіяльності у повоєнному Іраку. Хоча, швидше, не безпосередньо, а через консультації й передачу свого унікального, суто практичного досвіду. Не безпосередньо тому, що Туреччина має певні суперечності з майбутнім повоєнним Іраком щодо відомих курдських територій, а відтак явне втручання було б не дуже бажане.

Говорячи про реальність інших варіантів, можна сказати, що навряд чи сьогодні США, Європа, ряд інших потужних і авторитетних країн світу дадуть Іраку «скотитися» в нестабільні варіанти його розвитку. Хоча, імовірно, певний час після виведення американських військ там відбуватиметься щось подібне до хаосу, однак із цим можна буде досить швидко впоратися, оскільки і в самому Іраку населення не хоче жити в постійних страху, анархії та небезпеці.

На загал, американські зброй­ні сили боролися в Іраку довше, ніж це було під час Другої світової війни. Ірак став загальнонаціональною «смертельною зоною», в якій той, хто носить зоряно-смугасті відзнаки, може бути вбитий будь-якої хвилини, оскільки кожен квадратний сантиметр іракської території небезпечний для американців поза високими стінами їхніх фортець. Можливо, у майбутньому це підштовхне американську політичну еліту до розуміння того, що не може одна людина, як це зробив президент Джордж Буш, не тільки одноосібно вирішувати долі інших націй, а й підставляти свою країну, тестуючи для її потенційних противників наявні слабкості американської системи…