ІНСТИНКТ ПРАПОРЩИКА

Поява на чолі російської держави Володимира Путіна, який багато років пропрацював у спецслужбах і має офіцерське звання, змусила багатьох спостерігачів уважніше поставитися до можливих владних амбіцій військових. Можливо, інтерес до полковницьких погонів — при цьому чомусь забувають, що погони ці до армії не мають стосунку, — Путіна зумовлений передусім тим, що перед ним Росією керували люди суто цивільні — Михайло Горбачов і Борис Єльцин. Утім, свого часу обрання генеральним секретарем ЦК КПРС генерала армії Юрія Андропова, який довгі роки керував союзним КДБ, навіть найскрупульозніших «кремлезнавців» не наводило на думку про військову диктатуру. Та й генерал-лейтенанта, а згодом і маршала Леоніда Брежнєва, який за роки своєї партійної кар’єри встиг побувати одним із вищих керівників Міністерства оборони СРСР (він очолював горезвісне політуправління Радянської Армії і Військово-Морського флоту), ніколи не ототожнювали з військовими, хоча він і мав слабкість до мундирів та нагород...

Бажання асоціювати Володимира Путіна з армією пов’язане, швидше за все, з кількома обставинами, що не мають прямого стосунку ні до особистості президента, ні до справжнього становища військових у країні. Не забуваймо про тривале очікування частиною російських «інтелектуалів», як полюбляють себе називати перекваліфіковані на політологів так і не затребувані учені-суспільники, «сильної руки». Смішнючий Андранік Мігранян носився з цією концепцією ще в горбачовські часи, і, між іншим, це політологічне прозріння поділяла частина політичної еліти: інакше як пояснити появу генерала Бориса Громова як кандидата на віце-президента Росії поруч із Миколою Рижковим, а полковника Олександра Руцького — поруч із Борисом Єльциним... Міфом про «російського Піночета» вдало скористались і під час наступної президентської кампанії Єльцина, коли «кандидатом- підстраховкою» для не впевненого на початку боротьби в успіху важкохворого президента обрали генерала Олександра Лебедя, який став після перемоги Єльцина — правда, ненадовго — секретарем Ради безпеки Росії... Але читач добре пам’ятає, що обидва генерали не відіграли серйозної ролі в російській політиці, були постатями тільки веденими й використовуваними. Інша річ, що, опинившись на високих посадах, і Руцькой, і Лебедь обросли певною кількістю ділових зв’язків та контактів, перетворилися на процвітаючих посередників між групами бізнесменів і групами політиків, можна навіть сказати — на неформальних лідерів нових угруповань кланового штибу. Генерали досягли успіху, переставши бути військовими: тож обрання Руцького губернатором Курської області, а Лебедя — губернатором Красноярського краю цілком закономірні. Угруповання, що підтримують їх, просто потребували територіального плацдарму для задоволення своїх апетитів, а провести в губернатори регіону харизматичного й водночас такого, що піддається впливу генерала набагато зручніше, ніж довірятися місцевому політикові, який обріс власними зв’язками та зобов’язаннями. Тож зайве пояснювати, що самі генерали не розглядають свої регіональні успіхи як лобіювання інтересів Збройних сил — радше як своєрідне «годування». Дивлячись на них, й інші високопоставлені військові вирішують пошукати щастя: початок передвиборної кампанії героя другої чеченської війни генерала Володимира Шаманова — мало не найкраще тому підтвердження. Можливо, лобістом інтересів Балтійського флоту стане його командуючий адмірал Єгоров у разі обрання губернатором Калінінградської області. Але це, ясна річ, виняток, як виняток і сама область, відокремлена від Росії кордонами Литви й Білорусі та зосереджена на своєму флоті й порту. Нинішній губернатор — колишній директор порту, наступний — командуючий флотом: чим не двопартійна система в окремо взятому регіоні?

Але навіть якщо й не кепкувати з владних амбіцій невдах військових, котрі, як правило, «кланують» і маргіналізують економіку завойованих регіонів, слід визнати, що поява будь-якої кількості генералів — діючих і відставних — на чолі країв та областей ще не означає формування «військового лобі», спроможного відбити країну в цивільних. Генерал Лебедь, генерал Руцькой, генерал Громов, генерал Семьонов, генерал Аушев, полковник Лебедь, генерал Шаманов, адмірал Єгоров та інші колишні й майбутні губернатори — не представники військового лобі, а люди, які прагнуть стати процвітаючими відставниками. Вважати їх людьми, котрі намагаються створити військове угруповання, — те саме, що підозрювати в цьому прапорщиків, які прагнуть осісти не в Южно-Сахалінську, а в Краснодарі... А либонь, це основний інстинкт кожного розсудливого прапорщика.

Тим паче що більшість діючих «генерал-губернаторів» — невдахи в армії. Руцькой, як я вже писав, просто був і зовсім не генералом, а полковником: генеральські погони він одержав уже політиком і віце-президентом Росії. Громов, Лебедь, Семьонов конфліктували з керівництвом міністерства оборони, і їх відпровадили в запас. Коли вони балотувалися на губернаторство, їхні мундири були, радше, різновидом піжами, ніж форми. Бажання нинішніх «чеченських» генералів стати представниками президента в регіонах чи губернаторами — швидше, розуміння безперспективності служби й того, що шанс змусити президента оплатити рахунки у них є тільки зараз, поки оточення глави держави ще сприймає чеченську війну як важливу складову передвиборної кампанії Путіна.

Керівництво Міністерства оборони Росії також сьогодні не видається серйозною силою, спроможною нав’язувати свою волю правлячому класу. Можливо, у військових і був шанс посилитися через чеченську війну, коли в кулуарах говорили, що саме їхня підтримка дозволила Борису Єльцину не тільки не послати у відставку чергового прем’єр-міністра — Володимира Путіна, — а кінець-кінцем змусила передати йому владу. Але свої можливості військові бездарно прогавили. Тепер уже, швидше, їм доводиться покладатися на милість президентського оточення.

Передусім тому, що військові не згуртовані. Це, звісно, не новина, але нагадаю: в «Арбатському військовому окрузі» триває жорстоке суперництво між прибічниками міністра оборони маршала- ракетника Ігоря Сергєєва і начальника генерального штабу генерала армії Анатолія Квашніна, який обстоює інтереси сухопутних військ із наполегливістю, що їй міг би позаздрити «найкращий» єльцинський міністр оборони генерал армії Павло Грачов. В обох угруповань своє бачення військової реформи, своє уявлення про те, яким повинен бути кадровий склад керівництва міністерства, свої взаємини з владою. Путін цілком вдало використовує генеральську боротьбу — а хто не скористався б на його місці? До того ж позиції військових значно ослаблені триванням війни в Чечні. Між іншим, цивільні, котрі починали цю війну, чудово знали, що армія її не виграє, але вбивали двох зайців — забезпечували передвиборну кампанію Путіна й виводили з гри армію під час переходу влади від одного угруповання до іншого. А позаяк насправді цей перехід ще зовсім не відбувся і Путін як їздив до Єльцина — я не сказав «на доповіді»! — так і їздить, то війна триватиме до переможного кінця — кінця поки що не вичерпаних можливостей генеральського впливу. До того ж репутація військових в очах суспільства ще й підмочена трагедією в Баренцовому морі. Від посилення контролю над армією з боку путінської ради безпеки військових урятувало тільки те, що укладач безглуздих доктрин, секретар ради Сергій Іванов також повівся в нештатній ситуації цілком по-військовому. Тобто неадекватно...

Російські політики завжди використовували армію в політичних цілях — прикладів того в історії не злічити. Зате в цій країні — так уже склалося — військовим ніколи не вдавалося використовувати у своїх цілях політиків. Понад те, аби стати кимось по-справжньому впливовим, їм доводилося розлучатися і з військовим мундиром, і з військовим середовищем. Сьогоднішня ситуація лише підтверджує ці давні правила...