ІММІГРАНТИ ЧИ КОЛОНІЗАТОРИ? БРИТАНІЮ ОХОПЛЮЄ ХВИЛЯ РАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ

Перебуваючи в Англії декілька місяців тому, я їхав якось нічним Лондоном в автомобілі з одним із британських українців, що віднайшли тут після Другої світової війни свою нову батьківщину. Вісімдесятилітній комбатант, який не з розповідей знає, що таке «схрони» і «боївки», на подив швидко гнав машину знаменитим районом Ноттинг Хілл, устигаючи ділитися спогадами про своє бойове минуле і розпитуючи мене про життя в сучасній Україні. Ми б так спокійно і доїхали до мети нашої подорожі, якби на перехресті, ігноруючи правило «перешкоди справа», на нас не вилетів величезний відкритий джип, вщерть забитий підлітками, яких в Америці відносять до етнічної групи афроамериканців. Нічні вулиці наповнювалися глухими басами надпотужних динаміків, що викидали речитатив традиційного репу, і вигуками пасажирів джипу. Всюдихід проскочив у кількох сантиметрах від бампера нашої «Ауді», й з вуст «вояка» я почув довгу тираду, насичену висловами, що зазвичай рясніють у мові «поганих хлопців» з американських бойовиків середнього гатунку.

Подія змусила мого супутника змінити тему бесіди, він сів на свого «улюбленого коника» — національне питання. Усе почалося зі скарг на те, що водити автомобіль в Англії стає дедалі тяжче через отаких-от екземплярів, які «не респектують», свідомо порушують правила руху, ніколи їм і на гадку не спаде звільнити дорогу літньому водієві. Потім пішли узагальнення, довірчі повідомлення про те, що «цих чорних» стільки поналазило, що звичайні англійці у британській столиці незабаром стануть етнографічною рідкістю.

Таким чином, я вперше зіткнувся з прикладом етнічної нетерпимості у Великій Британії. Згодом у розмовах з корінними англійцями я також не раз уловлював нотки невдоволення різкою зміною національного складу країни на користь представників третього світу. Цікаво, що деякі з моїх співрозмовників вважали вихідців з колишніх колоній, що наводнили туманний Альбіон, не іммігрантами, а колонізаторами. Адже перші — це люди, що переймають культуру, побут, традиції країни, до якої вони приїхали, а другі насаджують на новій батьківщині свої власні звички. Отож, прибульці з Азії й Африки діють саме за останньою схемою.

Зрозуміло, наскільки гостріше висловлюються з цього приводу між собою британці, що стоять на нижніх соціальних щаблях Об’єднаного Королівства. Невдоволення діями влади із захисту традиційних англійських цінностей і стримування імміграції до Великобританії мало колись вихлюпнутися на вулиці. І це сталося тепер. Перший сплеск насильства на расовому грунті відбувся напередодні загальних виборів у Британії.

У травні цього року в місті-супутнику Манчестера Олдемі три ночі поспіль вирували расові хвилювання, найбільші в країні за останні десять років. Спочатку група приблизно зі 100 юнаків азійського походження скоїла напад на паб, розбивши шибки і вкинувши досередини кілька пляшок з «коктейлем Молотова». Потім пішло-поїхало. У розпал сутичок силам правопорядку протистояло більше півтисячі молодих індопакистанців, озброєних камінням і запалювальними бомбами. З величезними труднощами поліцейським загонам вдалося, зрештою, оточити близько 400 молодих людей, що надто розійшлися, і витягти з юрби кількох заводіїв бешкету.

Загострення ситуації в манчестерському передмісті почалося після того, як місцева молодь азійського походження спробувала встановити зони, закриті для білих британців. Чому раптом? Виявляється, вихідці з Пакистану і Бангладеш, що живуть у місті, були невдоволені бездіяльністю поліції. Остання, на їхню думку, не вживала радикальних заходів проти екстремістських угруповань на кшталт Національного фронту, члени яких організовували напади на їхні громади. Диму без вогню не буває — представники поліції також покладають більшу частину відповідальності на ультраправих. Виявляється, за кілька тижнів до цього групою індопакистанців в Олдемі було по-звірячому побито 76-літнього ветерана війни Уолтера Чемберлена. Після цього, незважаючи на тимчасову заборону на проведення в місті політичних демонстрацій, активісти Національного фронту все ж організували декілька акцій протесту.

До речі, відповіді англійських націоналістів на дії азійців не довелося довго чекати. Буквально через день після згаданого бешкету близько 40 білих екстремістів, намагаючись прорватися в азійський район, закидали поліцію цеглинами та сміттєвими бачками, пошкодивши декілька будинків і автомобілів. Результат погромів виявився передбачуваним — на щастя, ніхто не загинув, але декілька людей одержали поранення, а півсотні найактивніших погромників були заарештовані.

Манчестерські події стали дуже вдалим приводом для британських політиків усіх мастей повправлятися в словоблудстві напередодні виборів, тим більше, що проблема іммігрантів стала особливим предметом політичних дебатів протягом передвиборної кампанії. Представник ліберально-демократичної партії Саймон Х’юз, зокрема, заявив, що лідер консерваторів Вільям Хейг і його товариші за партією у своїх виступах уживають вислови, що могли сприяти загостренню напруженості серед різноманітних національних громад.

Дійсно, жорстка позиція консерваторів, спрямована на припинення так званої «нелегальної», або «економічної» імміграції в країну, сприймається багатьма британцями, що сповідують ліберальні погляди, як спроба перешкодити побудові в їхній країні гармонічного багаторасового суспільства. Політичні противники консервативної партії заявляють, що висловлювання торі, спрямовані проти «економічних біженців», можуть бути стимулом для правих екстремістів.

Проте позиція торі з цього питання загалом не є крайньою. Одна з правоконсервативних організацій — Британська національна партія (БНП) — узагалі дотримується яскраво вираженої антиімміграційної політики. Це і дало привід лейбористам назвати правих радикалів головними винуватцями олдемских погромів. Звісно, керівництво БНП дотримується цілком іншої думки. За словами національного голови партії Ніка Гриффіна, що боровся за парламентське крісло у виборчому окрузі Західного Олдема, члени його передвиборної команди не нагнітали обстановку, а просто зустрічалися з місцевим населенням з метою забезпечити собі підтримку на виборах.

Загалом, расові сутички в передмісті Манчестера виявилися на руку лейбористам, забезпечивши їм декілька додаткових відсотків на виборах. Проте причин цих тривожних подій не усунули, і от через два місяці після Олдема погроми повторилися в Бредфорді.

На початку липня в результаті міжетнічних сутичок тут уперше пролилася кров — загинуло двоє осіб. Палаючі будинки і автомашини, напади на поліцію із застосуванням бейсбольних бит, каміння, пляшок із запалювальною сумішшю і петард, розграбовані крамниці... Ця ніч стала кошмаром для невеличкого міста на півночі Англії, де ще в недавньому минулому взаємини між представниками різних культур були цілком добросусідськими.

Сутички відбулися після організованої Антинацистською лігою демонстрації, учасники якої протестували проти дій прихильників Національного фронту. Все почалося з того, що в центрі міста група білих чоловіків, вийшовши з паба, почала вигукувати расистські гасла. У бійку, що зчинилася незабаром, намагалися втрутитися поліцейські, в яких хулігани кидали каміння, цеглини і навіть дорожні знаки. За даними служб охорони правопорядку, у суботніх баталіях брали участь близько 1000 хуліганів. Якоїсь миті, як визнають самі поліцейські, ситуація майже вийшла з-під контролю. Офіцерів поліції закидали цеглинами, пляшками і запалювальними бомбами. Заводії сутичок охоче переходили «у ближній бій», використовуючи бейсбольні битки й молотки.

У розпал побоїща поліцейські одержали підкріплення з навколишніх міст. Після цього в центрі Бредфорда з хуліганами одночасно боролися близько 1000 співробітників силових структур. До ранку ситуацію вдалося взяти під контроль, проте наступної ночі сутички відновилися. Цього разу реванш спробували взяти ультранаціоналісти — об’єктами нападу стали офіси компаній, крамниці та паби, що належать вихідцям з Азії. Сили правопорядку були цього разу напоготові, й погроми вдалося швидко локалізувати.

А наприкінці минулого тижня Англія знову «відзначилася» міжетнічними сутичками. Цього разу вперше за багато років вони відбулися в одному з районів британської столиці. Озлоблені сутички між поліцією та чорношкірою молоддю відбувалися на півдні Лондона, у Брикстоні. Тут у 1950-х роках оселилися вихідці з Вест-Індії, котрих тоді масово завозили в країну як дешеву робочу силу. Це додало Брикстону неповторного колориту, проте різко загострило соціальні проблеми району.

Цього разу також усе почалося мирною демонстрацією протесту проти загибелі місцевого чорношкірого юнака Дерека Беннета від рук поліції. Беннет був застрелений після того, як поліцейські побачили в нього в руках пістолет, а на прохання здати зброю він відповів утечею. (Пізніше з’ясувалося, що пістолет був запальничкою, а сам Беннет перебував на обліку в психіатра.)

Після закінчення демонстрації більшість її учасників мирно розійшлися. Але з настанням сутінок кілька десятків підлітків зібралися в центрі Брикстона і почали бити вітрини магазинів, розтягуючи з них товари. Були викликані спеціальні поліцейські підрозділи, і між ними та місцевою чорношкірою громадою почався справжній бій, перемогу в якому одержали, звісно, представники правопорядку.

Міністр внутрішніх справ Великої Британії Девід Бланкетт назвав усе, що відбувається останнім часом на вулицях англійських міст, «безглуздим і жорстоким». Проте цілком очевидно, що хвиля сутичок на расовому грунті, яка охопила країну останнім часом, заскочила британський уряд зненацька. Зараз він обговорює запровадження жорсткіших заходів впливу проти учасників масових заворушень. У зв’язку з трагічними подіями в Бредфорді Бланкетт заявив, що розглядає питання про те, щоб дозволити поліції застосовувати у разі повторення подібних бешкетів водомети і сльозогінний газ. «Історія свідчить, що якщо безлад приходить на зміну демократії, то можна чекати перемоги фашизму. Я за м’які методи, але не сумнівайтеся, що в разі потреби ми будемо діяти рішуче», — так британські газети процитували аргументи міністра на користь застосування надзвичайних заходів.

Проте одними «драконівськими заходами» правоохоронних органів тут, без сумніву, не обійтися. Адже останніми тижнями сутички на расовому грунті (правда, менш інтенсивні) відбувалися ще в деяких містах на півночі Англії, де живуть великі громади вихідців з Пакистану і Бангладеш.

Сьогодні Велика Британія пожинає плоди свого імперського минулого. Інтенсивно завойовуючи нові землі, імперія надавала місцевим жителям своє громадянство. Ще півсотні років тому ті ж індійці, пакистанці, бангладешці та китайці активно вивчали мову, культуру і звичаї метрополії, намагаючись перетворитися на справжніх англійців. Сьогодні ж їхні онуки відмовляються робити це і кидають виклик своїй новій батьківщині, демонстративно спотворюючи англійську вимову й одягаючись у звичне для себе вбрання. І діють вони з таким натиском, що протистояти їм у змозі тільки місцеві радикали-націоналісти. (Звідси і значний успіх БНП у Бредфорді на останніх виборах.)

Одними водометами і сльозогінним газом тут не допоможеш. Британцям можна поспівчувати. Проте Велика Британія не єдина благополучна західна країна, що зіштовхнулася з цими проблемами. Можна пригадати і Німеччину, і Австрію, й Італію. Теорія професора Хантингтона про зіткнення цивілізацій як головне джерело конфліктів двадцять першого століття продовжує підтверджуватися.