Ілюзії генерала Мушаррафа

Запровадження президентом Первезом Мушаррафом надзвичайного стану стало сумним днем як для демократії, так і для Пакистану. По суті, цим було перервано процес плавного переходу до демократичних норм політичного життя, який став окреслюватися після повернення до Пакистану одного з лідерів опозиції — Беназір Бхутто. Сталося те, чого не мало статися. Адже вже було проанонсовано необхідні часові рамки для поетапного переходу до повністю демократичних виборів, багатопартійності, дотримання громадянських прав і усунення армії від політики.

Схоже, що генерала Мушаррафа оточують недобросовісні радники, чимало яких пройшли майже через кожен уряд періоду його правління. Адже без залучення опозиції в пакистанське політичне життя годі й сподіватися на хоча б часткове порозуміння непримиренних ворогуючих сторін. А запровадження надзвичайного стану зіграє роль каталізатора фундаменталістських ісламістських настроїв у пакистанському суспільстві, що викличе посилення протистояння з військовими, які не бажають передавати владу цивільному урядові. З такими підходами Пакистан ніколи не зможе перейти до справді демократичного управління, адже в такому разі його керівництво завжди залишатиметься зацикленим на армії, а судова влада просто ігноруватиметься.

Зручним приводом для запровадження надзвичайного стану і пролонгації правління режиму Мушаррафа стало посилення ісламського екстремізму. Так, релігійний екстремізм — це справді велика проблема, але послабити його напругу в суспільстві можна було б наданням пакистанцям доступу до якісної освіти, робочих місць, правосуддя, медичних послуг, а не провокуючи фанатиків на нові й нові терористичні акти.

Схоже, що президент Мушарраф втратив шанс для формального переходу від військового правління до цивільної демократії, який з’явився після повернення Беназір Бхутто. Цілком очевидно, що генерал Мушарраф не хотів ділитися владою з Беназір Бхутто та її прихильниками і не був упевнений, що без збереження свого безпосереднього контролю над пакистанською армією йому взагалі вдасться утриматися на президентській посаді. А усвідомлюючи той факт, що судова влада не на його боці, президент вирішив не ризикувати: адже без контролю армії в такій ситуації мали великі шанси прорватися до влади ісламські фундаменталісти, правління яких не припускає і думки про демократію.

Невирішеною дилемою пакистанської політики знову стає неможливість запровадження західних стандартів демократії в суспільстві, яке з кожним роком дедалі більше дрейфує до ісламістських фундаменталістських цінностей. Тому, попри очевидні недоліки лідерства генерала Мушаррафа, не можна заперечувати того факту, що сьогодні Пакистанові потрібен стійкий уряд, наявність якого нині може гарантувати лише підтримка армії. Рішення про запровадження надзвичайного стану певним чином «підставляє» західних союзників Первеза Мушаррафа, зокрема Сполучені Штати. Адже було б лицемірством засуджувати придушення повстання проти військової хунти у Бірмі й водночас заплющувати очі на події в Пакистані. Хоча, пам’ятаючи, що сталося в Ірані після повалення шаха, цілком логічно було б припустити: можливо, для Пакистану військове керівництво — краще, ніж поява на мапі світу ще однієї фундаменталістської ісламської держави.

Втім, запровадження надзвичайного стану також цілком можна визначити як рішення, котре необхідне для виживання одного політика — президента Первеза Мушаррафа. Воно вкотре підтверджує той факт, що жоден військовий правитель не здатен добровільно піти зі своєї посади. Після цього контроверсійного рішення навіть перемога Мушаррафа на президентських виборах видається лише умовно легітимною, адже нехтування конституційними нормами не може стати фундаментом для стабілізації ситуації в країні. Це ілюзія генерала Мушаррафа — буцімто лише він одноосібно зможе провести Пакистан поза серйозними кризами і що його місія полягає в підганянні ситуації в країні під своє бачення.

Наразі Пакистан із його надзвичайним станом може стати черговою ілюстрацією американських прорахунків у зовнішній політиці. Адже у цьому випадку не уникнути закидів, що Сполучені Штати готові заплющувати очі і підтримувати будь-кого, якщо той хтось продає їм нафту й допомагає стримувати їхніх противників. Чилійський дик­татор Августо Піночет був корисний, тому що, як мінімум, не був комуністом. Саддам Ху­сейн не викликав негативного сприйняття, коли затіяв війну з фундаменталістським Іраном. Весь фокус у тому, коли ж має прийти прозріння, що ці божевільні і диктатори зовсім не є «хорошими хлопцями» і варто перестати їх підтримувати? Чи не може щось подібне статися й у випадку з Первезом Мушаррафом, коли він також не справдить великих американських сподівань, покладених на нього?

Безперечно, президент Му­шар­раф — дуже суперечлива політична постать. Тим часом лише він із лідерів в історії пакистанської нації не тільки наважився на відкрите протистояння з релігій­ним екстремізмом, а й вдався у відповідь до агресивних дій. Генерал Мушарраф намагається вирішувати екстремальні проблеми екстремальними методами. Його дії націлені на створення у Пакистані сучасного й поміркова­ного суспільства. Інша річ — методи, якими він хоче прийти до цього. Будь-які намагання прищепити демократію у не готовій до цього країні, та ще й у недемократичний спосіб, навряд чи мають велику перспективу. Пакистан­ська нація не готова сьогодні поставити майбутнє своєї країни вище етнічних і релігійних проблем, які терзають суспільство. Водночас військові не дозріли до того, аби довірити пакистанцям зробити свій власний усвідомлений політичний вибір.

Очевидно, що Первезу Му­шар­рафу потрібна допомога від держав-союзників, аби завдати поразки терористам, які не лише дислокуються у віддалених регіонах на кордоні з Афганістаном, а й готові діяти повсюди в країні, в мечетях і медресе. Запровадивши надзвичайний стан у Пакистані, президент мав би зробити і наступний логічний крок. Він мав би стати для пакистанців політичною постаттю, схожою на ту, якою для турків у критичний час їхньої історії став Ататюрк. Мушарраф за будь-яку ціну мусив би знайти ідею, котра б об’єднала пакистанську націю. Інакше його діяльність не зможе принести відчутної користі пакистанцям. А то що ж — Пакистан був створений армією, управляється армією і управлятиметься армією?

Те, що нині відбувається в Пакистані, є своєрідним тестом для країн «третього світу», які розвиваються. Релігійний фанатизм знаходить для себе благодатне живильне середовище там, де знехтувана можливість покращення добробуту для пересічних громадян. А нарощення маргінальних соціальних груп лише посилює екстремістські настрої серед бідних верств населення. У такій ситуації впровадження демократичних норм може лише призвести до хаосу, а жорстке військове правління хоч якось здатне втримувати ситуацію під контролем. Однією з ключових проблем, із якими зіштовхуються пакистанці, є те, що Пакистан — «непередбачувана держава». Тут усі лідери, починаючи від президента Зульфікара Алі Бхутто, під прикриттям гасел про розквіт країни переймалися тільки тим, що вони самі зможуть отримати від цієї держави. Зрештою, влада псує людей, а всевладдя — тим більше, і, як завжди, від цього потерпають пересічні громадяни.

Звичайно, військова диктатура генерала Мушаррафа не має нічого спільного із західними ліберальними ідеалами. Але якщо публічно Заходу й доведеться засуджувати рішення про запровадження надзвичайного стану, то таємно він його підтримуватиме. Бо надзвичайний стан сьогодні — єдина можливість зупинити «сповзання» пакистанського суспільства до фундаменталізму. Доводиться лише сподіватися, що президентові вистачить мудрості підготувати ґрунт для демократії і пакистанські помірковані політики згодом зможуть сформувати уряд, який здатен буде поставити на місце релігійних екстремістів.

Тим часом, можливо, не для всіх країн світу західна модель демократії — найбільш прийнятна для наслідування. Так, Йосип Броз Тіто понад 35 років правив Югославією як диктатор і тримав усі балканські проблеми під контролем, демонструючи міцну руку. Те ж саме було в Іраку часів диктатора Саддама Хусейна. Можливо, і у випадку з Пакистаном надзвичайний стан — це краще, ніж провокування анархії й тероризму, схожих на іракські? Адже фундаменталісти, граючись у «брудні ігри», ставлять під загрозу безпеку і цілісність країни. Сьогодні Пакистан проходить через найкритичніший період своєї історії, і насильство від запровадження надзвичайного стану — набагато менше зло, ніж можливе насильство проти пакистанської нації, яке провокують релігійні екстремісти і яке, імовірно, цей крок стримує.

Можливо, більше, ніж над­звичайний стан у Пакистані, світ мав би тривожити той факт, що все це відбувається в ядерній дер­жаві. З огляду на екстремістську ментальність релігійних фундаменталістів, де гарантії, що якби ядерна зброя потрапила до рук ісламістів, вони б не спробували розпочати «ядерний джихад»? Таке припущення — не зі сфери фантастики. Адже для тих, хто здатен підривати одночасно сот­ні людей в Ісламабаді чи Багдаді, забрати життя у сотень тисяч не становитиме жодної моральної чи світоглядної проблеми. У такому разі президент Первез Мушарраф перший перекрив шлях тим екстремістським силам, котрі потенційно здатні перенести протистояння з демократичним Заходом на істотно новий рівень — ядерний.

Демократія не завжди спрацьовує в мусульманських країнах. Згадаймо, як палестинці віддали перевагу терористичному угрупованню ХАМАС. Генерал Мушарраф, знаючи, наскільки сильна підтримка ісламізму в Пакистані, усвідомлював, що пакистанці цілком демократичним шляхом можуть вибрати на парламентських виборах радикалів, подібних до ХАМАСу чи Талібану. Що ввергнуло б країну в хаос і спровокувало б у Пакистані громадянську війну. Якщо Первезу Мушаррафу вдасться цьому запобігти, то всі його недемократичні дії можна буде якщо й не оправдати, то принаймні не дуже осуджувати…