Ідлібський фронт Путіна—Ердогана

Домовилася кішка з мишею, і будинок зруйнувався

Сирійська приказка

Останні події у цій країні та на міжнародній арені свідчать, що деякі гравці замість відновлення вже контрольованих територій прагнуть ще більше їх розширити. Найбільшим питанням сьогодні залишається подальша доля провінції Ідліб, яка стала останнім оплотом сирійської опозиції. Особливе занепокоєння викликає можливість початку масштабної військової операції на північному заході Сирії Росією, Іраном та підтримуваним ними режимом Башара аль-Асада. В умовах ескалації росіяни провели на початку вересня у Середземному морі навчання флоту й авіації, що додало прогнозів про підготовку до удару.

У свою чергу США і Туреччина застерігають від такого кроку. Вашингтон ще й прямо погрожує серйозними наслідками аль-Асаду у разі чергового застосування хімічної зброї. І немає жодних підстав вважати це блефом, адже Трамп уже двічі завдавав ударів по об'єктах сирійської армії через звинувачення у використанні хімічної зброї. Готуючи собі інформаційне підґрунтя, Москва також заздалегідь вже заявила, що бойовиками готуються провокації, аби звинуватити Дамаск у застосуванні бойової хімії. Водночас ООН попереджає про гуманітарну катастрофу у разі воєнних дій в Ідлібі, де наразі проживають до 3 млн осіб. Отака наразі склалася ситуація, коли знайти баланс інтересів сторонам важче, ніж розпочати чергове протистояння.

Усе розпочалося у травні минулого року, коли в рамках мирних переговорів в Астані Росія, Іран і Туреччина підписали меморандум про створення зон деескалації в Сирії. Такі зони були створені у чотирьох районах: уже згаданій провінції Ідліб (разом з частинами сусідніх провінцій Хама, Алеппо і Латакія), на північ від м. Хомс, Східній Гуті та на півдні Сирії (деякі райони провінцій Дераа й аль-Кунейтра). На кордонах були організовані пункти пропуску і пункти моніторингу режиму припинення вогню. Тут варто підкреслити, що підписання такого документа стало можливим завдяки знайденому порозумінню між Москвою та Анкарою і відновленню відносин двох країн після збиття у листопаді 2015 р. російського Су-24 турецьким винищувачем. Іран спочатку відмовлявся, а потім під тиском Росії був змушений приєднатися до цього формату.

Створення зон деескалації дозволило росіянам, іранцям і сирійському режиму перекинути сили на схід країни в рамках боротьби з ІДІЛ. За фактом, знищення терористичної загрози з боку "Ісламської держави" перетворилося на перегони між США і Росією за контроль над стратегічно важливими в енергетичному плані регіонами Сирії. Коли зони американського і російського впливів були чітко визначені і пройшли по річці Євфрат, Москва зі своїми союзниками в Тегерані і Дамаску повернулася до сирійської опозиції в зонах деескалації. Поступово були взяті під контроль Східна Гута, північна частина провінції Хомс і зона у південно-західній частині Сирії. Всюди застосовувалася однакова тактика. Спочатку йшли масовані авіаційні та артилерійські удари, які призводили до критичної гуманітарної ситуації і, відповідно, тиску на збройні опозиційні угруповання з боку місцевого населення. Під цим тиском опозиція здавала зброю і підписувала мирні угоди з сирійським режимом. Опозиціонерів, які не йшли на мир, разом з родинами вивозили в Ідліб. Так ця провінція перетворилася на місце скупчення різного роду збройних опозиційних угруповань та визнаних терористичних формувань (залишки ІДІЛ і пов'язані з "Аль-Каїдою" угруповання).

Весь цей час Туреччина намагалася взяти під максимальний контроль доручену їй зону деескалації в Ідлібі. По периметру турки створили 12 обладнаних спостережних пунктів. Сьогодні це укріплені опорні пункти, де розміщуються посилені бронетехнікою турецькі військові підрозділи. Паралельно Анкара проводила постійні переговори з бойовими угрупованнями з метою їх об'єднання під своїм керівництвом. Результатом стало оголошення про створення у травні цього року Національного фронту визволення. Проблемою залишається порозуміння з угрупованням "Організація визволення Леванту" ("Хайат Тахрір аш-Шам"), яке багато країн вважають терористичним. Турки мають постійний діалог з цим формуванням, що контролює значну частину Ідлібу і КПП на кордоні з самою Туреччиною. Бойовики "Хайат Тахрір аш-Шам" супроводжують турецькі військові колони, що прямують до спостережних пунктів. Водночас вони категорично відмовляються від турецьких пропозицій про розформування або приєднання до Національного фронту визволення. Силовий варіант розв'язання проблеми реалізувати складно. "Хайат Тахрір аш-Шам" має доволі серйозний бойовий потенціал. Сформований Туреччиною Національний фронт визволення самостійно не впорається. Якщо ж Анкара втягне у бойові дії свої війська, то гарантовано зазнає втрат особового складу і знищить свій імідж захисника сирійського народу, який вона так наполегливо просуває. Турецькі офіцери постійно проводять зустрічі з місцевим населенням, переконуючи його в захисті від можливого нападу сирійських урядових військ, а також Росії та Ірану.

Москва наразі хоче скористатися прорахунком Туреччини. Під час зустрічі в Тегерані 7 вересня президентів Росії, Ірану і Туреччини аргумент Путіна про необхідність знищення терористів в Ідлібі не дав змоги досягти домовленості щодо припинення вогню в цій провінції. Коли Росія залучала Анкару до переговорів в Астані, вона прогнозувала саме такий розвиток подій. Меморандум про зони деескалації мав підкреслено тимчасовий характер з піврічним терміном дії. Можливість пролонгації передбачалася на підставі консенсусу країн-підписантів. Переговори в Тегерані з усією очевидністю показали відсутність спільного бачення подальших дій в Ідлібі. За такий короткий проміжок часу Туреччині було надзвичайно проблематично встановити тотальний контроль в Ідлібі і не лишити росіянам жодних підстав для удару. Чи розумів це Ердоган, коли погоджувався на пропозицію Путіна, важко сказати. Але якщо б навіть усі ризики були очевидні, то важко уявити ситуацію, коли турецький президент відмовиться від можливості взяти під контроль стратегічну для нього сирійську провінцію, яка поєднує південь і північ Сирії.

Російський президент скористався цим і отримав завдяки Ердогану необхідний ресурс для перегонів зі Сполученими Штатами і витіснення сирійської опозиції звідусіль, окрім Ідлібу. Водночас у цій провінції, за задумом Москви, руками Туреччини мали бути зачищені всі радикальні угруповання. Росія переконана, що Саудівська Аравія стоїть за "Хайат Тахрір аш-Шам" і добровільно не залишить свій останній плацдарм в Сирії. Тож чому б не зіштовхнути її спочатку з Туреччиною? Малоймовірно, але якщо все ж таки впорається, то можна згадати про іншу афілійовану з "Аль-Каїдою" джихадистську "Організацію захисників релігії" ("Танзим Хуррас ад-Дін"), яка діє в Ідлібі з лютого поточного року, або рештки "Ісламської держави", що осіли в провінції. Іншим словом, було б бажання і потреба, а терористів знайти завжди можна, особливо після семи років воєнного конфлікту в країні, де жертвами війни стали близько 400 тисяч осіб. Що ж далі?

Логіка попередніх подій засвідчує, що Росія справді готується до удару. Скоріш за все, на першому етапі це буде обмежена воєнна операція з метою взяття під контроль частини провінції Ідліб. Авіаційні й артилерійські удари по позиціях опозиційних угруповань підказують можливий напрямок і мету такої операції. Під авіаудари російських літаків і бочкові бомби, які скидають сирійські вертольоти, потрапляють населені пункти на півночі провінції Хама і півдні провінції Ідліб. Просування у цьому напрямку дасть росіянам можливість убезпечити свою базу Хмеймім, відсунувши від неї лінію зіткнення, а також відкрити міжнародну трасу М5 Алеппо-Дамаск.

Такий сценарій дозволить навіть уникнути військової реакції США, які останніми місяцями сигналізували про намір вийти з сирійського конфлікту. І тільки істотна ескалація через застосування хімічної зброї, за словами радника президента США з питань національної безпеки Джона Болтона, призведе до потужної відповіді. Постійний представник США в ООН Ніккі Гейлі під час засідання Ради безпеки 11 вересня щодо ситуації в Ідлібі підтвердила ці погрози. Хоча вона і наголосила, що США вважатимуть будь-яку атаку на Ідліб "безвідповідальною ескалацію" і попередила про "жахливі наслідки" просування Росії, Ірану та Асада в цій провінції, погрози стосувалися лише хімзброї.

Якщо Ідліб Вашингтону особливо не потрібен, то для Туреччини він становить значний інтерес. Насамперед йдеться про потоки біженців, які ринуть через турецький кордон у разі бойових дій. Туреччина вже прийняла 3,5 млн сирійських громадян і нагадує Європейському Союзу, що може не тільки приймати, а й переправляти біженців транзитом до європейських країн. Крім того, Анкара все ж таки розраховувала залишити Ідліб за собою без застосування зброї, тому і наполягав Ердоган на політичному врегулюванні. Побачивши в Тегерані незацікавленість Путіна і Рухані віддавати йому Ідліб на підставі політичних домовленостей, турецький президент зрозумів, що остання можливість розв'язати питання мирним шляхом не виправдалася. Він побачив, що його слова про те, що початок бойових дій означатиме кінець мирних переговорів в Астані, абсолютно не лякають його партнерів. Тож колишні країни-гаранти і колеги по мирному процесу готуються до удару, щоб вивести сирійський конфлікт на новий етап.