ХВОРИЙ МАЄ ДОВІРЯТИ ЛІКАРЮ, А ЦІЛИТЕЛІ — ОДНЕ ОДНОМУ

Переконаний, зустріч у Варшаві була винятково корисною з двох причин. По-перше, вона продемонструвала здатність представників влади та лідерів опозиції вести публічний діалог, і вести його достойно, спираючись на вагомі аргументи, при мінімальному емоційному забарвленні розмови. Переконаний також, що обговорення болючих внутрішніх проблем України у присутності високих європейських політиків та зарубіжних журналістів анітрохи не зашкодило міжнародному іміджеві країни. Швидше, навпаки, вселило надію на те, що вихід із внутрішньополітичного піке, яке затягнулося до непристойності, буде знайдено. По-друге, тон і зміст дискусії досить переконливо продемонстрували: діалог між владою та опозицією може і має бути продовжений в Україні.

Якщо Президента поінформували про перебіг «круглого столу» правильно, то в нього не повинно залишитись побоювань. Можливий діалог першої особи з лідерами опозиції не має виявитися надто болючим, хоча напевно він буде дуже жорстким. «Випускання пари» неминуче, але воно буде нетривалим, і чим швидше це станеться, тим швидше буде знайдено спільну мову, тим простіше буде вибрати потрібну тональність політичного діалогу.

У Варшаві стало зрозуміле й інше: лідери опозиції, на мою думку, виявили готовність перейти до ділової частини розмови з Президентом про майбутнє країни без неприйнятних для нього ультимативних вимог. Чи продовжиться діалог в Україні? Якщо так, то коли, у якому форматі й на яких умовах? Відповіді на ці запитання передусім залежать саме від позиції глави держави.

Під час дискусії всі учасники, у принципі, були одностайні в одному: країна хвора, й вона потребує дуже серйозного та негайного лікування. Хворобу називали по-різному — хто глибоким конфліктом, хто системною кризою. Об’єднувало учасників дискусії й інше — готовність перейти від розмов про хворого до його лікування. Водночас політичний полілог у Польщі окреслив коло проблем, не розв’язавши яких, неможливо налагодити між представниками пропрезидентського табору й опозиціонерами клімат довіри. Сторони розділені бар’єрами, але вони, вважаю, подоланні: для цього і тим, і тим доведеться піти на поступки.

Перше. Порозуміння влади й опозиції ускладнюють різні, інколи до полярного різні, оцінки тих самих процесів і подій. Йдеться насамперед про базові для постановки правильного діагнозу речі.

Якими були минулі парламентські вибори — чесними, демократичними чи не дуже, якою була роль влади у виборчому марафоні? Кого вважати переможцем виборів, і на що може (повинен?) розраховувати переможець? Як формувалося керівництво парламенту, та як сьогодні формується парламентська більшість, чи є тиск ззовні, передусім із боку адміністрації Президента? Як оцінювати ситуацію в медіа-просторі, насамперед як охарактеризувати зміни, що сталися за останні 100—120 днів, чи існує політична цензура й тиск на ЗМІ, хто стоїть за «темниками»? Як оцінювати президентські ініціативи щодо зміни політичної системи в країні? Як сприймати той факт, що під прапорами опозиції об’єдналися ідеологічно різні політичні сили? Як оцінювати акції протесту, організовані опозицією, — як сигнали про больові точки суспільства чи як спроби дестабілізації політичної ситуації? Чи має країна майбутнє з цим Президентом? На ці та інші запитання представники влади й опозиції відповідають по-різному. У кожній відповіді є частка правди, далі — емоції й радикалізм, з одного боку, і лукавство, замовчування очевидного — з другого. Ставлячи різні діагнози для одного хворого, наші лікарі-політики відповідно пропонують і різні варіанти лікування, діапазон їх широкий: від «Кучму геть!» до пропозицій про продовження повноважень Президента на два-три роки...

Друге. Розмови між представниками влади й опозиції заходять у глухий кут з тієї причини, що одні говорять про реальне життя, реальні проблеми, реальні дії влади, інші — у відповідь озвучують номери й назви ухвалених указів, постанов, створених комісій, робочих груп. А ще цифри зростання всього на світі, зокрема власних рейтингів. У нас справді, на відміну від Польщі чи США, ухвалено море указів Президента й постанов уряду зі сприяння демократизації, гласності, прозорості, відповідальності влади, з підтримки ЗМІ та журналістів. Проте не можна не визнати, що реальне життя зовсім інше, його не можна сховати за ширму чергового указу. Уже не можна. Мені здається, та обставина, що польські партнери з великим зацікавленням сприймали аргументи опозиції (й цього не могли не помітити політики, котрі представляли Президента), дасть поживу роздумам, «роботі над помилками» в будинку на Банковій. Погано це чи добре, але Україна досить відкрита (в інформаційних, політичних, економічному аспектах), нас бачать інші, а тому доводити в їхній присутності недовідне — нерозумно і контрпродуктивно.

Третє. Стосунки влади й опозиції, так само, як і природа внутрішньополітичних проблем країни, інколи незрозумілі, особливо нашим зарубіжним партнерам, ще й тому, що нерідко зумисне змішуються дві речі — реальне життя, з одного боку, і його правова оцінка — з другого. Коли лікар щиро прагне вилікувати хворого, він для початку його уважно вислуховує, намагаючись зрозуміти, що, власне, болить. Лікар не вимагає від хворого завірену печаткою й підписом довідку про наявність лихоманки чи болю в шлунку. Він вірить хворому, природно, залишаючи за собою право заміряти об’єктивні показники (тиск, пульс, температуру тіла) для точнішого діагнозу. А в нас же ситуація інша: хворий не просто затемпературив, він уже марить, він скоро корчитиметься в конвульсіях, загрожуючи задушити лікаря у своїх обіймах. Але лікар холоднокровно зі скляним поглядом продовжує вимагати довідку, печатку й підпис. Саме така алегорія спадає на думку, коли демократичність виборів влада підтверджує відсутністю судових рішень за фактами застосування адміністративного ресурсу, коли очевидна неупередженому глядачеві політична цензура на телеканалах заперечується через відсутність звернень до суду з боку редакторів та журналістів, коли втручання Президента у внутрішньопарламентські процеси категорично відкидається членами його команди з посиланням на відсутність зареєстрованих заяв народних депутатів, котрих було піддано тиску.

Переконаний, не відійшовши від такої «правової» оцінки подій, влада не лише не локалізує нинішнього внутрішньополітичного протистояння, а й постійно програватиме і тактично, і стратегічно в майбутньому. Коли держава далеко не демократична і поки що не правова, коли судова система вибіркова у своїх діях і недоступна більшості навіть з економічних міркувань, розмови в термінах судових позовів і судових рішень — це лукавство, як мінімум, і це бар’єр на шляху до довірчого діалогу.

Мені здалося, що українські політики залишали Варшаву в піднесенішому настрої, ніж по прибутті на конференцію. Дискусія за столом і не менш важливі розмови в кулуарах створили відчуття того, що таки багато що об’єднує опозицію й тих, хто виявився в пропрезидентському таборі в парламенті. Після цієї конференції стало ще більш зрозуміло, що парламентарії, якби їм дали спокій у будинку на Грушевського, досить швидко знайшли б поле для компромісу та згоди з базових питань розвитку країни. Вони вже пройшли тест на публічність, втомилися від багатомісячного протистояння та практичної неможливості впливати на події. Головне запитання тепер можна сформулювати так: чи дадуть депутатам спокій, чи дадуть їм повноваження домовлятися про те, про що вони повинні домовлятися, взагалі-то, ні в кого не запитуючи дозволу? А ще краще — коли реальну зацікавленість у розв’язанні внутрішньополітичного конфлікту виявить Президент? Який усе-таки відвідав Варшаву, але не захотів сісти за стіл, щоб, як його друг Квасьнєвський, вислухати протягом кількох годин українських політиків. Відповіді на ці запитання залежать від того, кому більше вірить і кого частіше слухає глава держави. І від того, чиї інтереси найбільшою мірою обстоюють ці радники — свої особисті чи інтереси тяжкохворої країни.