Хто зробить Францію новою?

У лютому у Франції розпочався вирішальний етап передвиборної кампанії.

Протягом лише двох позаминулих вихідних, 4 і 5 лютого, у Парижі офіційним кандидатом від правлячої Соціалістичної партії, за показової відсутності представників уряду, було висунуто представника меншинного, "фрондерського", крила - Бенуа Амона. Паралельно в Ліоні провели свої зібрання лідери перегонів. Праворадикальна популістка Марін Ле Пен з "Національного фронту" презентувала амбітну програму зі 114 пунктів, а незалежний ліволіберальний кандидат Емманюель Макрон хизувався масовістю народної підтримки, зібравши понад 10 тисяч прихильників. Представник "Нескореної Франції" Жан-Люк Меланшон одночасно виголошував ліворадикальні гасла і в Ліоні, куди він прибув во плоті, і в Парижі, де транслювалася його голограма, демонструючи сучасність немолодого кандидата через його підкреслену увагу до цифрових технологій.

І лише представникові правоконсервативного крила партії "Республіканці" Франсуа Фійону старт вирішального етапу категорично не вдався. Корупційний скандал наздогнав його навіть під час подорожі на Антильські острови. На недільній месі - а кандидат постійно підкреслює свою релігійність - він був змушений вислухати уривок з Євангелія від Матвія: "Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в'язниці не вкинули. Поправді кажу тобі: Не вийдеш ізвідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга!"

Така інтенсифікація передвиборної активності не дивна: адже саме завершилися останні праймериз, окресливши коло основних кандидатів. До першого туру, який відбудеться 24 квітня, залишається менше ніж 70 днів. Останні опитування показують, що лідерство зберігає Ле Пен (25-27%), на друге місце вирвався Макрон (19-22%), а Фійон фактично дихає йому в спину (18-20%). 15 і 11 % мають відповідно Амон і Меланшон - представники ліворадикальних сил. Особисті амбіції наразі заважають останнім визначитися з єдиним кандидатом, який зміг би серйозно конкурувати з чільною трійкою.

У другому турі прогнозується переконлива перемога Макрона над Ле Пен (62-63% проти 37). Та чи можна з упевненістю стверджувати, що Франція уникне тріумфу популізму й євроскептицизму, а солідна перевага Ле Пен у першому турі не має жодного значення, оскільки у другому вона програє будь-кому з найближчих переслідувачів? Чи здатен втримати свою хитку перевагу Макрон і чи не рано списувати з рахунків Фійона, який попри просідання рейтингів уперто продовжує боротьбу? Ці запитання затьмарили останню інтригу щодо ще одного учасника: чи балотуватиметься вчетверте голова Демократичного руху Франсуа Байру? Зважаючи на скромні результати у 2012 році (9,8%), він може стати хіба що одним зі спойлер-факторів, а не кандидатом на вихід до другого туру.

Стабільність мінливості

Якщо визначати головні характеристики цієї передвиборної кампанії, то першими на думку спадають турбулентність і мінливість. Сьогодні видається нереальним, що ще півроку тому найбільш імовірним кандидатом на посаду президента Франції вважали поміркованого мера Бордо і колишнього прем'єра Алена Жюппе. А його основним суперником - затятого у своєму бажанні повернутися на посаду президента Ніколя Саркозі, який зосередився на нищівній критиці Олланда (експлуатуючи теми терористичної загрози) і подекуди займав позиції ще радикальніші, ніж Ле Пен. Сам же Олланд усерйоз роздумував, чи не поспішив він з обіцянкою не балотуватися, якщо не вдасться зменшити безробіття. У результаті він зійшов з дистанції попри поліпшення статистики, потягнувши за собою в політичне небуття й прем'єра Мануеля Вальса. А темна конячка Макрон, який - так здавалося - ще в жовтні не мав жодних шансів, станом на лютий вибився у фактичні лідери перегонів.

Ключовим викликом для найбільших партій виявилися праймериз, що проходили в листопаді у "Республіканців" і в січні - у соціалістів. Відкритий характер праймериз, де могли голосувати не лише активісти партії, а, власне, хто завгодно, зруйнував шанси на повернення рекордсмена особистого антирейтингу Саркозі і несподівано висунув на перший план скромного консерватора Фійона, який до того перебував у тіні. Аналогічним чином соціалістичні праймериз завдали остаточного удару правлячій більшості і залишили функціонерів у невизначеності: кого ж саме їм підтримувати? Товариша по партії Амона, який нещадно критикує здобутки олландівської п'ятирічки? Чи, може, колишнього міністра економіки Макрона, якого ще кілька місяців тому таврували як зрадника, а тепер він і сам намагається дистанціюватися від токсичної підтримки колишніх колег? В обох випадках партійний істеблішмент програв добре організованим та ідеологічно більш витриманим внутрішнім угрупованням, а Ле Пен, Макрон і Меланшон, які відмовилися від участі у процесі, мали більше часу на вибудовування стратегії та залучення виборців. Можливо, що до наступних президентських виборів провідні партії забажають змінити механізми праймериз або взагалі відмовляться від них.

Візії проти реальності

Друга ознака цієї передвиборної кампанії - підкреслена антисистемність і претензії на перевизначення французької політичної системи як такої. Заклики до радикальних змін загалом є ефективнішими факторами політичної мобілізації, ніж захист наявних досягнень і поступового поліпшення. Однак у цій кампанії крах правлячої партії став тотальним, рейтинг президента перед самоусуненням обчислювався однозначними числами, а перегони загалом перетворилися на пошук проекту нової Франції.

Марін Ле Пен

Лідеркою ідей антисистемності є Ле Пен, яка, як вона сама жартує, грає на цьому полі ось уже 40 років. Будучи однією з найяскравіших представниць європейських популістських рухів, Ле Пен захищає активне використання референдумів, а парламентську демократію таврує як узурповану корумпованими продажними елітами. Непримиренна противниця глобалізації, вона також займає активну антиіммігрантську позицію, вважаючи обидва фактори загрозою для добробуту французьких робітників і французької ідентичності.

Макрон заявляє, що традиційне уявлення про поділ політичних партій на праві й ліві безнадійно застарів, а в реальності боротьба відбувається між консерваторами і "прогресистами", яких можна знайти в кожному з політичних таборів. Переманювання "прогресистів" з усього спектра французьких політичних сил стало основним інструментом нарощування електоральної підтримки Макрона. Вважаючи програми вторинним фактором політичної боротьби, Макрон усіляко намагається зменшувати розрив між елітами і народом через прямий діалог, а відтак встановлення довіри між кандидатом і виборцями на основі спільних цінностей республіканського штибу.

Фійон шукає коріння рятівних для Франції змін у подвійній еволюції. Консервативна політика в соціальній сфері має зосередитися на посиленні релігійного складника і патріотичної національної ідентичності. Ультраліберальні економічні реформи повинні подолати економічну стагнацію держави - зокрема через масові звільнення держслужбовців та "бюджетників", через радикальне зниження податків.

Амон, демонструючи розрив із повоєнною політичною традицією, пропонує заснувати Шосту республіку, де буде зламано президентський режим на користь максимального посилення парламенту. Сконцентрувавшись на ідеологічному очищенні Соціалістичної партії від ліберальних тенденцій, що набрали сили за адміністрації Олланда, він пропонує цій Шостій республіці соціалістичну утопію - універсальний дохід для кожного француза, повністю зелену енергетику, легалізацію активної евтаназії, легких наркотиків тощо, не надто переймаючись джерелами фінансування своїх візій.

Популярність лівих утопій у суспільстві демонструє і його найближчий супротивник Меланшон, з яким вони ділять майже чверть електорату. Меланшон активно використовує запозичений зі словника туніської революції 2011 року термін - дегажизм (dégagisme), тобто відірваність еліт від народу, і подібно до Ле Пен вважає, що подолати таку відірваність можна за допомогою активного використання інструментів прямої демократії.

Наявність п'яти конкурентних візій свідчить про напругу і невизначеність у французькому суспільстві, яке поляризувалося навіть не на два табори, як у випадку американських виборів, а вздовж низки осей: більше Європи чи менше; ліберальні реформи чи збереження соціальної держави; космополітична культура чи повернення до коріння; можливі методи подолання демократичного дефіциту. Різні кандидати по-різному комбінують ці осі, однак на одне запитання відповідь уже отримано: візіонерство значно більш популярне, ніж прагматична, реалістична політика.

Трикутник
"Європа-ІДІЛ-Росія"

Зовнішня політика, доволі важлива для правих кандидатів і практично непомітна в ліворадикалів, концентрується на трьох основних напрямках: ставлення до європейської інтеграції, близькосхідна нестабільність і відносини з Росією.

Емануель Макрон

Самотнім прихильником європейських ідеалів виступає Макрон. Відповіддю на виклики і Франції, і ЄС для Макрона є поглиблення європейської інтеграції. Висловивши рідкісну як на нинішній час підтримку Ангелі Меркель у її політиці щодо біженців, він також не підтримує зведення мурів або призупинення Шенгену між європейськими державами, натомість обстоює створення "фортеці Європа" (не вживаючи самого терміна) з посиленим захистом кордону, спільними поліцейськими й розвідувальними силами.

На протилежному краї спектра - відверто євроскептична Марін Ле Пен. Уже перший пункт її передвиборної програми не залишає місця двозначності: "Повернути нашу свободу і контроль над нашою долею, відновивши суверенітет (фінансовий, законодавчий, територіальний, економічний) французького народу", організувавши протягом перших шести місяців після виборів референдум про членство Франції в Європейському Союзі. Також вона виступає за відмову від євро та повернення до національної валюти. Її ідеал - велика Франція, що на рівних розбудовує відносини з іншими великими державами, зокрема з Америкою Трампа і Росією Путіна.

Серединну позицію займає Франсуа Фійон, який теж надихається ідеалами відродження історичної величі Франції, однак ця велич має нарощуватися поступово і з використанням переваг членства в ЄС, через переформатування відносин між його складниками та посилення суверенітету окремих держав.

Другим важливим питанням зовнішньої політики є проблема Росії, яка у французькому контексті тісно пов'язана з питанням Близького Сходу. Важливою на тлі частих терактів залишається ідея співпраці з Росією на Близькому Сході у боротьбі з "Ісламською державою". Власне в цьому контексті й розглядається питання України.

Політика адміністрації Франсуа Олланда показала максимум проукраїнськості французького політичного спектра, хоча президент і його команда не приховують розчарування, що попри весь тиск і залученість на цьому фронті не вдалося досягти бажаних змін і, тим більше, використати їх як зовнішньополітичну перемогу у передвиборних цілях.

Обидва праві кандидати, і популіст і консерватор, а більше того - і їхні партії, налаштовані на співпрацю з Росією і тісно пов'язані з її мережами впливу. Саме депутати "Національного фронту" і "Республіканців" щороку їздять в окупований Крим, саме вони організували голосування в Сенаті та Національній Асамблеї Франції в квітні-червні 2016 року щодо необхідності зняття санкцій, не кажучи вже про кредитування "Національного фронту" російськими банками та тісні особисті стосунки Фійона з найближчим путінським колом. Проросійських позицій дотримується також і Меланшон.

Тому Марін Ле Пен, якій то забороняли, то скасовували заборону на в'їзд в Україну, в недавньому телеінтерв'ю вкотре визнала Крим російською територією. А Франсуа Фійон наголошував на "відсутності в України покликання" до членства в ЄС, на необхідності якнайшвидшого виконання політичної частини Мінських домовленостей і знаходив своєрідне виправдання анексії Криму через аналогії з Косово. Позиція Макрона щодо Сирії поміркована, а щодо Росії доволі невизначена. Однак само по собі зростання популярності підкреслено проєвропейського кандидата спричинило останніми тижнями негативну інформаційну кампанію в міжнародних російських ЗМІ та безпосередні хакерські атаки на інфраструктуру кампанії з російської території. Відтак якщо налагодження продуктивних стосунків з такими президентами як Ле Пен або Фійон стане для української влади надскладним завданням і відчутно звузить простір для маневру на зовнішньополітичній арені, то обрання Макрона може стати найкращим шансом для оптимістичного розвитку двосторонніх відносин. Однак турбулентність французької кампанії залишає шанси як для позитивних, так і негативних сценаріїв.