"Хто не скаче — той за храм"

Минулого тижня в Єкатеринбурзі (РФ) перемогою закінчився громадянський спротив будівництву храму РПЦ.

Кричалка протестувальників, винесена в заголовок цієї статті, стала не єдиним нагадуванням про український Майдан.

Саме "спробою Майдану в центрі Росії" назвав протести в столиці Уралу топовий пропагандист державного телебачення РФ Володимир Соловйов. І хоча, на перший погляд, протести спричинило не політичне невдоволення, а спротив мешканців міста намірам місцевих олігархів, за потурання чиновників, забудувати сквер, було в цих подіях щось таке, що змусило президента РФ В.Путіна втрутитися особисто, а місцеву владу поступитися і знайти інше місце для будівництва храму для РПЦ.

Власне, сам протест вибухнув не лише через намір побудувати в місті ще один великий храм і вирубати задля цього дерева. Основною претензією містян стало те, що "їх не спитали". Понад те, коли громадяни вийшли на мирну акцію протесту, їх спробували розігнати, зокрема й з допомогою молодиків-спортсменів - членів бійцівського клубу, що належить І.Алтушкіну, одному з забудовників. Так у Росії, яка тривалий час послуговувалася українським визначенням "тітушки", з'явився свій аналог - "алтушки".

Ще одним нагадуванням про нашу Революцією Гідності стала тема "Батьки за дітей". На захист молодих людей, які прив'язували себе до дерев у сквері і були рушійною силою протесту, вийшло обурене старше покоління. Тож спроба розігнати протестувальників призвела у підсумку до того, що наступного дня їх стало ще більше. Шість тисяч людей - подія для РФ непересічна. Як і продемонстрована готовність росіян до активного силового спротиву, готовність боротися за свої громадянські права навіть там, де йдеться аж ніяк не про виживання (як у випадку з протестами проти сміттєвих полігонів, що відбувалися раніше в Архангельську й Москві).

Так, протест у Єкатеринбурзі був обережний, без політичних вимог і з настороженим ставленням до т.зв. провокаторів, до яких "записували" всіх радикально налаштованих учасників (у натовпі навіть був помічений прапор Уральської народної республіки). Проте він усе ж таки став не просто протестом із соціально-економічними вимогами - він мав ціннісний зміст. Це був протестза право голосу. Саме це насторожило досвідчених кремлівських керманичів, які добре обізнані з революційними технологіями. Не соціально-економічні проблеми (попри поширене уявлення) є причинами революцій, а несправедливість. Саме проти несправедливості вийшли мешканці міста з особливими, як для РФ, політичними традиціями.

Наприклад, не так давно Єкатеринбург мав свого народного, харизматичного і безпартійного, мера - Євгена Ройзмана. Це єдиний російський мер, який 2014 року вийшов на мітинг проти воєнного нападу РФ на Україну та проти анексії Криму, а 2018-го підтримав ув'язненого в Росії українського кінорежисера Олега Сенцова. Як наслідок - рік тому в міста взагалі забрали можливість обирати собі мера, передавши це право депутатам міської ради. Євген Ройзман, до речі, підтримав і цьогорічні протести в Єкатеринбурзі.

Зрештою, В.Путін розпорядився провести в місті опитування щодо будівництва нового храму. Опитування, проведене провладним Всеросійським центром вивчення громадської думки (рос. - ВЦИОМ), попри побоювання фальсифікації, продемонструвало, що 74% мешканців міста виступають за перенесення будівництва в інше місце. За оцінкою російських опозиційно налаштованих оглядачів, ВЦИОМ оприлюднив такий результат не без дозволу Кремля.

Тож перемога? Настільки неочікувана, що чимало людей у самій Росії дивуються: як так вийшло, що В.Путін пішов на поступки? І чи варто чекати від нього того, що в Росії називають "путінським дзюдо" - крок назад для того, щоб зробити кидок і повалити противника? Чи в Кремлі, за словами російського політолога С.Бєлковського, справді оцінили рівень загрозливого детонаційного ефекту від Єкатеринбургу і вирішили, поки не пізно, закінчити цю історію?

Щоб зрозуміти логіку дій Кремля, вочевидь, треба згадати про нещодавно зафіксоване ВЦИОМ чергове падіння рейтингу довіри росіян президенту РФ (31,7%), при тому, що другу позицію, але з великим відривом від В.Путіна, посідає міністр оборони РФ С.Шойгу (14,8 %), а третю - міністр закордонних справ С.Лавров (13%). Прем'єр-міністру країни Д.Медвєдєву довіряють лише 7,6% росіян. Основні причини такої ситуації - економічні проблеми, відсутність перспектив та психологічна втома росіян від режиму.

Церква - один з інститутів, на які мав би спиратися російський авторитаризм. Але РПЦ також втрачає довіру, хоча й залишається порівняно авторитетною серед росіян структурою (їй довіряють майже 48% громадян). Численні скандали, розкіш і показове служіння владі викликають чимдалі критичніше ставлення до РПЦ, особливо серед молоді. За соціологічними опитуваннями "Левада-Центру", майже 85% росіян називають себе православними. Проте це скоріше самоідентифікація, ніж віра, оскільки при цьому лише 8% з них церкву відвідують, а 25% навіть сумніваються в існуванні Бога (30% з тих, хто назвав себе православним… узагалі в Бога не вірять). Релігійність росіян виявилася значно перебільшеною, як і їх "воцерковленність".

Єкатеринбург - не перший випадок, коли громадяни виступили проти церкви. Торік мешканці Санкт-Петербурга вибороли Ісаакіївський собор, не віддавши його під управління РПЦ (у соборі нині, як і раніше, музей).

Усе це змушує російське керівництво шукати нерадикальні способи внутрішньополітичного лавірування. Зокрема, демонструючи готовність дослухатися до "народных чаяний", але тільки там, де це не принципово і не потребує великих зусиль.

Так, влада пішла назустріч мешканцям Архангельська та інших міст області, де з кінця 2018 року відбувалися мітинги й демонстрації (з наметами і політичними вимогами) проти будівництва сміттєвого полігону для Москви. Усього в акціях під спільною назвою "Помор'я - не смітник" брали участь від трьох до десяти тисяч людей. У підсумку будівництво було призупинено. Цікаво, що полігон мав бути за кількасот кілометрів від міста. Тож мешканці обурювалися не так можливими наслідками для власного здоров'я, як самим фактом того, що в їхньому регіоні будують щось для москвичів, що столиця зі своїми грошима за допомогою адміністративного тиску прийшла в їхній регіон ніби окупант. "Це наша земля!" - головне гасло цього протесту.

Ідуть на поступки і мешканцям столиці, які також протестують проти сміттєвих полігонів на околицях Москви. Про екологічні проблеми "з розумінням" говорив неодноразово сам президент РФ.

Разом із тим таке "розуміння" так і не було продемонстровано щодо протестів в Інгушетії, які тривають у республіці з осені минулого року. Викликані вони територіальними зазіханнями сусідньої Чеченської Республіки. Цієї весни стався силовий розгін протестувальників - 70 затриманих, 26 обвинувачених. Москва офіційно не втручається у конфлікт. Проте такі "обміни" територіями за мовчазної згоди керівництва Республіки Інгушетія без тиску не могли б відбуватися.

Тактикою Кремля стало гасіння соціальних регіональних пожеж, які не переростають у щось спільне й велике, оскільки їхні причини завжди локальні, а Росія - країна велика, тож будь-яке об'єднання громадянської активності без спільного керівного центру там проблематичне. Щодо можливих керівників спротиву Кремль давно веде послідовну боротьбу, старанно вичищаючи поле політичних опонентів і лишаючи на ньому лише й справді мало на що здатних лібералів, які постійно конфліктують між собою.

Проте, вважаю, реакція на протест у Єкатеринбурзі була трохи запізнілою, бо те, що сталося на Уралі, створило прецедент. Місто продемонструвало країні - так можна і це працює. Боріться - і поборете.

Є дещо важливе, що об'єднує всі останні акції протестів у РФ. По-перше, в усіх згаданих вище випадках людей більше не зупиняє "несанкціонованість" їхніх дій, а спроби силового розгону не досягають своєї мети - на мітинги виходить іще більше людей.

По-друге - це завжди тривалі акції, які, на відміну від Московських і Пітерських, налаштовані стояти до перемоги. Час від часу навіть виникають спроби облаштовувати наметові містечка, що вганяє російську владу в шоковий стан.

По-третє - це поява на по суті соціально-економічних протестних акціях досить радикальних політичних гасел і промов (так було і в Архангельську, і в Єкатеринбурзі, і в Кемерово на мітингу після пожежі в торговельному центрі "Зимняя вишня" 2018 року). Взагалі, мітинги й демонстрації притягують радикально налаштованих людей, чиї протестні вимоги значно ширші, ніж захист дерев та екології, а готовність до дій - рішучіша, ніж пересічних містян.

Що дуже важливо - усі протести є результатом самоорганізації громадян. Лідери з'являються згодом. А це робить процес непередбачуваним і некерованим для Кремля.

У всіх випадках місцеві чиновники демонструють повну неспроможність вирішувати конфлікти і навіть брак фантазії. Усе, на що вони виявляються здатними, - це спроби силового розгону протестувальників.

І ще одна особливість: і в Архангельську, і в Єкатеринбурзі громадяни виступали проти Москви та її ставлеників-губернаторів.

Це регіональні бунти проти політики центру. Приводом стають події, які мешканці провінції сприймають як приниження, коли їх "навіть не питають". (За припущенням екс-мера Єкатеринбурга Ройзмана, губернатор дозволом на будівництво розплатився з місцевими олігархами за якісь їхні послуги. Можливо, за фінансування міських єдиноросів, про що розповідав у своїх розслідуваннях О.Навальний. Можливо, ще за щось.)

Разом із тим, влада готується й до гіршого. Тюменський штаб Навального оприлюднив анонімну розповідь бійця місцевого спецназу. Той стверджував, що на початку року його і колег опитували, чи готові вони застосувати зброю проти протестувальників.

Привид Майдану блукає Росією

Безпрецедентна своїми масштабами антиукраїнська пропаганда в РФ дала неочікуваний протилежний результат. У росіян сформувалася звичка не просто цікавитися "Що там у хохлів?", а по суті жити нашим життям. Негативний формат сприйняття українських спроб побудувати демократію, звісно, зберігається. До нас ставляться погано й зверхньо. Цей факт підтверджують російські соціологи. Тут пропаганда досягла свого результату. Проте водночас звичка жити чужим життям зіграла злий жарт з росіянами. До їхньої свідомості міцно ввійшли образи громадянської протидії "хазяям життя" - чиновникам та олігархам. На нашому досвіді вони опанували техніку мирного громадянського спротиву. На нашому прикладі вони переконалися, що можна і варто боротися за свої права.