Хроніка відходу. Війни за Путіна

Цим матеріалом «Дзеркало тижня» починає серію публікацій Віталія ПортнИкова, присвячених президентській передвиборній кампанії в Росії, пошукам варіанта збереження влади Володимира Путіна та боротьбі за пост глави держави.

Пікет «Наших», що розташувався якраз навпроти українського посольства в Москві, вручив мені яскраву листівку «2 грудня ми обрали президента Путіна національним лідером Росії». Власне, цей текст є відображенням виконаного головного завдання, поставленого російською владою перед парламентськими виборами, — провести їх не просто як закріплення за «Единой Россией» конституційної більшості в Державній думі, а й як референдум з питання довіри президенту Путіну як національному лідеру. Що, за ідеєю, мало дати йому змогу зберегти контроль над владою і після відставки з посади президента в 2008 році.

Завдання це вирішили, хоча й у дещо дивний спосіб — із численними порушеннями, фальсифікаціями, вкиданням бюлетенів, словом, із таким кричущим ставленням до виборів, що не помітити цього було неможливо. І це вже є свідченням того, що адміністративна машина пробуксовує. Чи могла «Единая Россия» перемогти без усього цього? Безперечно. Чи потрапили б до парламенту якісь інші партії, крім КПРФ, ЛДПР і «Справедливой России»? Дуже сумніваюся. Чому ж тоді? А тому, що головним став не імідж країни, а прагнення кожного окремого виконавця вислужитися, отримати у своєму регіоні більший відсоток голосів, аби провести більшу кількість «своїх» у Думу. Словом, кожен, як і в радянські часи, вирішував свої завдання, а не виконував «план Путіна».

Наступне запитання — що ж далі? А далі на часі висування кандидата в президенти Росії від «Единой России» — причому імені його не знає практично ніхто, я підозрюю, що навіть сам Путін зараз його не назве. Але чи вирішаться висуванням кандидата в наступники й можливими конституційними змінами питання про владу? Навіть не про владу в Росії, а про владу самого Путіна як національного лідера? Чи вірить сам Путін — і особливо чи вважає його оточення, — що відмова від посади президента й перебування на «посаді» національного лідера дасть чинному главі держави змогу зберегти вплив, який він має нині? Про те, що такої певності немає, свідчать конфлікти в чиновницькому середовищі, які тільки загострилися після парламентських виборів. Найгучніший із них пов’язаний з арештом заступника міністра фінансів Росії Сергія Сторчака. У день підбиття результатів парламентських виборів суд вирішив залишити високопоставленого чиновника під вартою, попри те що за його звільнення боровся віце-прем’єр і міністр фінансів Олексій Кудрін, готовий сам поручитися за заступника. Але натомість проти Сторчака порушили ще одну кримінальну справу, яку, втім, скасувала генеральна прокуратура Росії. Ось тут і почався ще один конфлікт — між слідчим комітетом прокуратури і самою прокуратурою. Нещодавно утворений слідчий комітет, який займається справою Сторчака, засумнівався в законності дій генерального прокурора. Цей бій тільки починається. Одночасно слідчий комітет продовжує наступати на іншому напрямку, а саме — заявив, що генерал Федеральної служби з контролю за обігом наркотиків (ФСКН) Олександр Бульбов прослуховував високопоставлених чиновників, чільних бізнесменів, відомих політиків і журналістів — усього в цьому списку 53 особи. Як відомо, саме арешт Бульбова змусив главу ФСКН Віктора Черкесова виступити на сторінках газети «Коммерсантъ» із статтею про «чекістські війни». Заява слідчого комітету демонструє, що війни тривають. Спостерігачі вважають: одну з груп силовиків, які є конкурентами, очолюють давній знайомий Путіна Черкесов і глава президентської охорони Віктор Золо­тов, іншу — глава ФСБ Микола Патрушев і заступник керівника президентської адміністрації Ігор Сєчин. Власне, друге угруповання й контролює слідчий комітет прокуратури через Олександра Бастрикіна, колишнього однокурсника Путіна. Контроль над таким органом — значно потужніша зброя, ніж статус «національного лідера». Але зрозуміло, що в цій ситуації конкурентів із контролю теж не має бути. А кон­куренти не вгамовуються. І з їхньою активністю пов’язана третя — поки без посадок — «воєнна історія»: скандальне інтерв’ю маловідомого бізнесмена Олега Шварцмана, який розповів тій-таки газеті «Коммерсантъ» про механізм «оксамитової реприватизації» (або, по-нашому кажучи, рейдерства) і створення могутньої держкорпорації, на чолі якої має опинитися Ігор Сєчин («партія для мене — це Сєчин», пояснює Шварцман). І хоча бізнесмен невдовзі намагався довести, що нічого такого не казав, інший впливовий гравець — майже класик номенклатур­них поєдинків — Анатолій Чубайс назвав його «єдиною чесною людиною» у поспіхом створеній перед виборами партії «Гражданская сила». А похвала Чубайса багато що означає: йому не вперше боротися з президентськими фаворитами за ліпший для президента варіант...

Що все це означає? Початок великої війни, свідками перших боїв якої ми й є. Ставки високі — залишитися після 2008 року. І кожне з угруповань шукає свій рецепт збереження...